Нагадав Макрон і про ситуацію 2014 року – коли він ще не був главою держави – й зазначив, що “те, що сталося кілька років тому, коли було скоєно вторгнення в Україну, це не провал дипломатії, це провал нашого колективного авторитету щодо Росії”.

По суті, інтерв’ю Еммануеля Макрона було присвячено необхідності відстояти такий авторитет, і він абсолютно логічно вважає, що коли були перейдені “червоні лінії”, визначені президентом США Бараком Обамою щодо незастосування хімічної зброї у Сирії, а Захід нічого не зробив у відповідь, це переконало президента Росії Володимира Путіна у безкарності. Й ідея є простою – розмовляти потрібно, але потрібно і визначити “червоні лінії”, які Росія не повинна перетинати. І йдеться зараз, зрозуміло, про Україну.

Чому ж політик, який ще недавно був головним прихильником переговорів з Москвою і запрошував Путіна до своєї резиденції напередодні останнього саміту “групи семи”, обрав настільки жорсткий тон у визначенні політики західних країн щодо Кремля? На поведінку Макрона – і це, зрозуміло, стосується, не тільки Макрона, але й усіх інших лідерів західного світу – могла вплинути ціла низка подій, які останніми тижнями докорінно змінили міжнародну ситуацію і ставлення до Росії.

Перша з цих обставин – це ставлення американського президента до Путіна. Джозеф Байден міг собі дозволити погодитися із визначенням Володимира Путіна як “вбивці” – і при цьому російський президент, попри всі заяви російських чиновників і пропагандистів, що тепер Путін не буде розмовляти з Байденом, принаймні, до вибачень американського лідера, спокійнісінько взяв телефонну трубку і ніяких вибачень не дочекався. У Росії попередили, що у разі продовження санкційної політики можуть відмовитися від проведення запропонованого Байденом російсько-американського саміту – але після запровадження нових санкцій від саміту не відмовилися. А це продемонстувало, що на Путіна можна й потрібно тиснути, ба більше – тільки таке ставлення він і сприймає як діалог.

Друга обставина – це концентрація російських військ біля кордонів з Україною. Кремль може як завгодно довго запевняти світ, що Зеленський хоче напасти на “народні республіки”, але сама постать чинного українського президента, який постійно закликає до миру і зробив пошук якщо не миру, то перемир’я стрижнем своєї політики, вже є спростуванням подібних звинувачень. Тому на Заході просто бачать те, що є – що Росія тисне на Україну, намагається її залякати і дестабілізувати без будь-яких конкретних приводів з боку Києва. Путін, звичайно, може сказати, що це він так мститься за санкції проти Медведчука, але це погане виправдання для Заходу.

Третя обставина – це те, як поводиться Кремль щодо Олексія Навального. Доля російського опозиціонера, якого намагалися отруїти “Новачком”, а потім заарештували і посадили в Росії, стала подразником для західної громадської думки і демонстрацією того, як Кремль ставиться до критики і викривачів корупції путінського режиму. І те, що зараз лікарі Навального стверджують, що його життю загрожує безпосередня небезпека, ще більшою мірою підсилює неприйняття російської політики. Не випадково у західних столицях вже зараз опрацьовують можливі заходи впливу на Москву в разі смерті Навального.

Нарешті, четверта історія – це викриття причетності російських спецслужб до вибуху військових складів у чеському селі Врбетіце. Організація вибуху, що призвів до людських жертв, стала для Заходу ще одним доказом того, що Росія не зважає на суверенітет інших країн і готова організовувати на їхній території дії, які цілком можна охарактеризувати як акти терору. Те, що в організації цих вибухів чеська розвідка підозрює все тих же “Петрова” і “Боширова”, які труїли “Новачком” Скрипалів, – просто поганий анекдот. А тепер згадаємо, що крім російських дипломатів, висланих з Чехії, є ще російські дипломати, вислані з Польщі. І російські дипломати, вислані зі США.

Тому ми можемо з упевненістю говорити, що нова “холодна війна”, яку так довго кликав на свою голову Володимир Путін, почалася. Так, звичайно, це інша “холодна війна”, поки що вона проходить передусім у політичній і меншою мірою у військовій площині, але вже незабаром може впритул поширитися і на економіку.

Для України, за всієї небезпеки ситуації, ця війна – справжнісінький шанс. Тому що наша країна тепер не просто по інший бік барикад від огидного огризка “імперії зла”, а не у складі цієї імперії, як то було у ХХ столітті. А й тому, що захист українського суверенітету стає для колективного Заходу принциповим питанням у цій новій “холодній війні”. І тому що мало кого на Заході вже потрібно переконувати у тому, що 2014 року Путін не просто напав на Україну.

Він напав на західну демократію, на саме право народів на вільний розвиток. І знищення цього права – поряд з перетворенням огризка “імперії зла” на повноцінну імперію – і є головною політичною метою Володимира Путіна.

Схоже, це зрозумів навіть Еммануель Макрон.