Текст промови оприлюднив польський громадсько-політичний тижневик Polityka, членом редакції якого є Турський.

93-річний польський журналіст та історик єврейського походження зазначив, що люди живуть за 10 заповідями, але на тлі звірств нацистів і подій Голокосту з’явилася ше й одинадцята: “Не будь байдужим”. Байдужим до брехні, маніпуляцій, дискримінації, виключення нацменшин із нормального життя суспільства, а також історичної брехні.

У зв’язку з цим Турський закликав не бути байдужими, наголосивши, що в іншому випадку “на вас, на ваших нащадків, якийсь Аушвіц несподівано впаде з неба”.

Цей виступ спровокував гарячі дискусії у Польщі. Одні називали його знаковим, інші навпаки – критикували Турського за комуністичне минуле, а також побачили в його словах критику діючої польської влади.

#Букви наводять повний переклад гучної промови Маріана Турського:

”

Шановні присутні, друзі, я один із тих ще живих і небагатьох, хто був у цьому місці майже до останньої хвилини перед звільненням. 18 січня розпочалася моя так звана евакуація з табору Аушвіц, яка через шість з половиною днів виявилася маршем смерті для більш ніж половини моїх співкамерників. Ми були разом у колоні з 600 людьми. Цілком ймовірно, я не доживу до наступного ювілею. Такі закони життя.

Тож  вибачте мені за те, що в моїй промові буде багато зворушливих речей.

Ось  що я хотів би сказати передусім  моїй доньці, моїй онуці, якій я вдячний, що вона тут, в залі, моєму онуку: мова йде про тих, хто є ровесниками моєї доньки, моїх онуків, і, отже, новим поколінням,  надто   наймолодшим.

Коли почалася світова війна, я був підлітком. Мій батько був солдатом і був важко поранений у легені. Це була драма для нашої сім’ї. Моя мати приїхала з польсько-литовсько-білоруського кордону, там армії зупинялися, там всюди грабували, ґвалтували, спалювали села, щоб нічого не залишити тим, хто прийде після них. І тому можна сказати, що я знав із перших вуст, від батька й  від матері, що таке війна. Але з усім тим, хоча тоді минуло лише 20 або 25 років, це здавалося таким же далеким, як польські повстання XIX століття, як Французька революція.

Коли я сьогодні зустрічаюся з молоддю, я розумію, що через 75 років вони здаються дещо  стомленими цією темою: і війни, і Голокосту, і Шоа (політика нацистів середини XX століття з планомірного знищення євреїв, – ред.), і геноциду. Я розумію їх. Тож  я обіцяю вам, молоді люди, що не буду розповідати вам про свої страждання. Я не розповідатиму вам про мій досвід, про мої два марші смерті, про те, як я закінчив війну з вагою 32 кілограми, на межі виснаження й  смерті. Я не розповідатиму про те, що було найгіршим, тобто про трагедію розставання з близькими, коли після відбору ви здогадуєтеся, що їх чекає. Ні, я не буду про це говорити. Я хочу з поколінням моєї доньки та поколінням моїх онуків поговорити про вас самих.

Я бачу, що з нами президент Австрії Александер Ван дер Беллен. Пам’ятаєте, пане президенте, коли ви приймали мене і керівництво Міжнародного Освенцимського комітету, коли ми говорили про ті часи. У якийсь момент ви використали таке формулювання: “Освенцим ist nicht vom Himmel gefallen”. Освенцим не впав із неба. Можна сказати, як це у нас кажуть: очевидна очевидність.

Звичайно, він не впав із неба. Це може здатися звичайним твердженням, але є в цьому глибокий і дуже важливий для розуміння сенс. Перенесемося на деякий час думками, уявою на початок 30-х років у Берлін. Ми знаходимося майже в центрі міста. Район називається Bayerisches Viertel, Баварський район. Три зупинки від Кудамм, зоопарку. Там, де сьогодні розташована   станція метро, Bayerischer Park – Парк Баварський. І ось одного разу в ці ранні 30-ті роки на лавках з’являється надпис: “Євреям не можна сідати на ці лавки”. Можна сказати: неприємно, несправедливо, це не нормально, але ж навколо стільки лавок, можна посидіти де-небудь в іншому місці, нічого страшного.

Це був район, населений німецькою інтелігенцією єврейського походження. Там жили Альберт Ейнштейн, нобелівський лауреат Неллі Закс, промисловець, політик, міністр закордонних справ Вальтер Ратенау. Потім у басейні з’явився надпис: “Євреям заборонено вхід у цей басейн”. Можна знову сказати: це неприємно, але в Берліні є стільки місць, де можна купатися, стільки озер, каналів, майже Венеція, так що можна десь в іншому місці. При цьому десь з’являється надпис: “Євреям не можна належати до німецьких співочих спілок”. Ну і що? Вони хочуть співати, музикувати, нехай зберуться окремо, співатимуть. Потім з’являється надпис і наказ: “Єврейським, неарійським дітям не можна гратися з німецькими, арійськими дітьми”. Гратимуть самі. І тут з’являється надпис: “Євреям ми продаємо хліб і харчові продукти лише  після 17 годин”. Це вже проблема, тому що менший вибір, але, врешті-решт, після 17:00 теж можна робити покупки.

Увага, увага, ми починаємо жити з думкою, що можна виключити когось, що можна стигматизувати когось, що можна відчужувати когось. І так, повільно, поступово, день за днем люди починають із цим жити – і жертви, і кати, і свідки, ті, кого ми називаємо bystanders, починають звикати до думки й до ідеї, що ця меншість, до якої належать Ейнштейн, Неллі Закс, Генріх Гейне, Мендельсон, інші, що вона може бути виштовхнута з суспільства, що це люди чужі, що це люди, які розносять бактерії, епідемії. Це вже страшно, небезпечно. Це початок того, що через хвилину може статися.

Тодішня влада, з одного боку, вела хитру політику, тому що, наприклад, виконувала вимоги робітників. 1 травня в Німеччині ніколи не відзначали – вони, будь ласка. У вихідний день вони вводять Kraft durch Freude (“Сила через радість” – у нацистській Німеччині політична організація, що займалася питаннями організації дозвілля населення, – ред.). Отже, елемент робочого відпочинку. Вони вміють долати безробіття, вміють грати на національній гідності: “Німеччино, піднімись із сорому Версальського. Поверни свою гордість”. І водночас ця влада бачить, що людей так повільно охоплює байдужість. Перестають реагувати на зло. І тоді влада може собі дозволити подальше прискорення процесу зла.

А далі йде вже насильно, і так: заборона приймати євреїв на роботу, заборона еміграції. А потім піде швидка відправка до гетто: в Ригу, в Каунас, в моє гетто, в Лодзинське гетто – Ліцманштадт. Звідки більшість буде потім відправлена до “Кулмхоф”, в Хелмно, де буде вбита газом у вантажних автомобілях, а решта відправляться до  Аушвіца, де будуть задушені на смерть “Циклоном Б” у сучасних газових камерах. І тут може бути застосовано те, що сказав пан президент: “Аушвіц не впав раптом із неба”. Аушвіц протоптали маленькими кроками, він наближався, поки не сталося те, що сталося тут.

Моя донька, моя онука, однолітки моєї доньки, однолітки моєї онуки, – ви, ймовірно, не знаєте Прімо Леві. Прімо Леві був одним із найвідоміших в’язнів цього табору. Прімо Леві одного разу сказав: “Це сталося, а значить, що це може статися. Значить, може статися скрізь, на всій землі”.

Я поділюся з вами одним особистим спогадом: в 65-му році я був на стипендії в Сполучених Штатах Америки, і тоді був пік боротьби за права людини, громадянські права, права афро-американського населення. Я мав честь брати участь у марші з Мартіном Лютером Кінгом. І тоді люди, які дізналися, що я був в Аушвіці, запитували мене: “Як ви думаєте, це, напевно, тільки в Німеччині таке могло статися? Чи може статися  десь іще?”. І я їм сказав: “Це може статися у вас. Якщо ви порушуєте громадянські права, якщо ви недооцінюєте права меншин, якщо ви їх ліквідовуєте. Якщо порушується закон, як це робили в Сельмі, то це може статися”. Що робити? Ви самі, я їм казав, якщо зможете захистити Конституцію, ваші права, ваш демократичний порядок, відстоюючи права меншин – зможете перемогти.

Ми в Європі в основному походимо з іудейсько-християнської традиції. І віряни, й не віряни приймають як свій цивілізаційний канон десять заповідей. Мій друг, президент Міжнародного Освенцимського комітету Роман Кент, який виступав на цьому місці п’ять років тому під час попереднього ювілею, не міг сьогодні прилетіти сюди. Він придумав 11-у заповідь, яка є досвідом Шоа, Голокосту, страхітливої епохи презирства. Звучить так: не будь байдужим.

І це те, що я хотів би сказати своїй доньці, це те, що я хотів би сказати своїм онукам. Одноліткам моєї доньки, моїм онукам, де б вони не жили: в Польщі, в Ізраїлі, в Америці, в Західній Європі, в Східній Європі. Це дуже важливо.

Не будьте байдужі, якщо бачите історичну брехню. Не будьте байдужі, коли бачите, що минуле підтягують під поточні потреби політиків. Не будьте байдужі, коли будь-яка меншина піддається дискримінації. Суть демократії в тому, що більшість править, але демократія в тому, що права меншин повинні бути захищені. Не будьте байдужі, коли будь-яка влада порушує загальноприйняті норми. Будьте вірні заповіді. Одинадцята заповідь: не будь байдужим.

Тому що якщо будете, то навіть не озирнетеся, як на вас, на ваших нащадків, якийсь Аушвіц несподівано впаде з неба”.

ДОВІДКА. Маріан Турський – польський журналіст єврейського походження і голова Єврейського історичного інституту в Варшаві. З 1942 року він був ув’язнений в Лодзинське гетто. У серпні 1944 року його депортували в концентраційний табір Аушвіц. Навесні 1945 року Турський прибув до концтабору Бухенвальд на марш смерті, потім в концентраційний табір Терезієнштадт.

Після Другої світової війни він оселився у Варшаві. З 1945 року Турський працював у молодіжній організації Польської робітничої партії. З 1958 року він очолював історико-редакційний відділ журналу “Політика”. Попри  похилий вік  він продовжує працювати журналістом.

З березня 2009 року є головою Ради Варшавського музею історії польських євреїв.

• 27 січня в Україні та світі відзначали Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Цей день проголошено резолюцією Генасамблеї ООН від 1 листопада 2005 року в пам’ять про жертви нацистського терору під час Другої світової війни.