#Букви розповідаються про творчий шлях, а також внесок українця у розвиток вітчизняного театру.

Микола був одним з братів Тобілевичів, які розбудовували український театр. Майбутній режисер є частиною унікальної сім’ї, де кожна дитина у дорослому віці стала видатним театральним діячем.

За його керівництва активно розвивалися театр “Руської бесіди” у Львові, перший український стаціонарний драматичний театр у Полтаві, а потім й у Києві.

Микола Садовський: рання біографія та початок театральної кар’єри

Народився актор 6 липня 1856 року в селі Костувате в Херсонській області. Освіту Тобілевич здобував спочатку вдома, а згодом у Єлизаветградському училищі.

У юному віці Микола брав участь в гуртках, а з початком російсько-турецької війни рушив на фронт. Він воював у всіх найбільших битвах на Балканах, в переправі через Дунай, обороні Шипки та дійшов до Константинополя.

Микола мав офіцерський чин, а також був нагороджений “Георгіївським хрестом”. Відомо, що його актор отримав на Шипці. Тоді в бою військові Туреччини перехопили полковий прапор. Після чого Садовський пішов на них з голоруч, повернувши знамено. 

Тоді дивізією командував майбутній київський генерал-губернатор Михайло Драгомиров. За часів більшовиків, Садовський звертався саме до свого колишнього командира з проханням отримати дозвіл на нову виставу. 

Драгомиров одразу давав дозвіл, переходячи на українську мову, порушуючи закони більшовиків.

Садовський став одним із найкращих режисерів на українській театральній сцені. Як розповідали сучасники, Микола привертав увагу виразною поставою та голосом. 

“Микола Садовський не визначався надзвичайним голосом, але спів його був надзвичайно типічний, народний, і я ніколи не чув ліпшої передачі народних пісень”, —  згадував меценат Євген Чикаленко.

Згодом Садовський претендував лише на ролі головних героїв у виставах. До прикладу, він грав Гриця, Петра, Саву Чалого та Богдана Хмельницького.

За словами, члена хору Олександра Кошиця Григорія Павловського, завдяки Миколі для вистав вдавалося збирати “усю розкіш аксесуарів: чудові історично точні побутові декорації, вбрання артистів, атмосферу сцени, а особливо гурт талановитих виконавців”.

Садовський та Заньковецька: зіркова пара XIX століття

Пара Садовського та акторки Марії Заньковецької стала невіднятною частиною тодішньої української сцени. Втім, їхні стосунки не були ідеальними. Як наслідок особисті проблеми, створювали й проблеми в театрі. 

Дружина Івана Карпенка-Карого (Тобілевича) Софія Тобілевич згадувала: “Ще будучи на військовій службі в Бендерах, Микола Садовський брав участь в аматорських виставах, улаштовуваних драмгуртком його полку. Там познайомився він з талановитою аматоркою Марією Заньковецькою. З нею Микола Садовський грав Петра в “Наталці Полтавці”, і вони обоє зробили на присутніх незабутнє враження щирістю гри і красою голосів, обличчя і постатей. З того часу починаються їх сердечні стосунки, взаємоприязнь і симпатія, а потім спільне життя і праця на сцені майже п’ятнадцять років. Хоча кінець кінцем їхні шляхи розійшлися, і це було логічним наслідком їхніх великих талантів, що єднали їм серця поклонників серед інших шляхів — шляхів творчості і праці”

Річ у тім, що на момент знайомства та закоханості Марії та Микола, акторка була одружена. Її чоловік та офіцер Олексій Хлистов писав Садовському російською: “Ваш зв’язок з моєю дружиною є фактом, але цього недостатньо для офіційного розлучення. Чи визнаєте ви звинувачення мною дружини в незаконному зв’язку з Вами? Прошу дати ствердну відповідь. Сподіваюся, Ви зробите, як чесна людина і як колишній друг“.

Після семи років життя з Миколою Марія отримала офіційний дозвіл від Хлистова на розлучення. Втім, аби обвінчатися вдруге, акторка мала відбути 7 років у монастирі. 

Марія не хотіла розлучатися, а ні зі сценою, а ні з коханим. В одному з листів Садовський писав: “Ти [Маріє] моє все! І радість, і щастя, і доля, – все, що є в чоловіка найкращого, найдорожчого!“

Заньковецька не тільки не могла бути офіційною дружиною Садовського, вона ще й не могла народити дітей. Тому, в 1905 році Микола одружився з іншою, ставши батьком двох синів.

Возз’єдналася пара, на жаль, лише після смерті. Наразі Заньковецька похована на Байковому кладовищі поруч із Садовським.

Роль Миколи Садовського у проголошенні Акту Злуки на Софійській площі в Києві

Садовський працював головним уповноваженим у справах народних театрів. У 1919 році його призначили головноуповноваженим із питань організації народних театрів для фронту і тилу на території УНР. 

Садовський був розпорядником свята об’єднання українських земель на Софіївській площі у Києві 22 січня 1919 року. 

На святковій церемонії тоді був молебень, під’їзд членів Директорії на автомобілях, а також військовий парад. Дійство супроводжувалося військовим оркестром, гуком гармат та дзвонами церков.

“Старогетьманський стрій, яскраво гаптований золотом, на голові пишна мазепинка з гордими страусовими перами, крива шабля при боці – “ну, гетьман тобі та й годі!”, — так описували Садовського у тодішніх газетах.

Водночас Микола опікувався розміщенням делегацій з інших українських міст та з-за кордону, які приїхали на свято до Києва.

Микола Садовський в еміграції. Причини повернення в Україну

Театральний діяч мігрував до Чехословаччини, де викладав в Українській господарській академії в Подєбрада. 

До цього Садовський приїздив до Праги кілька разів з театром. Його перші гастролі відбулись влітку 1922 року. Тоді актори виступали на сцені чеського Швандовий театр (Švandovo divadlo). 

Так, вперше на чеській професійній сцені була представлена “Наталка-Полтавка”, “Запорожець за Дунаєм”, “Ой не ходи, Грицю”, “Бондарівна”. 

Згодом 16 листопада 1925 року на сцені Народного дому на Віноградах (Národní dům na Vinohradech) театр Садовського заграв п’єсу Михайла Старицького “Тарас Бульба”.

Ось, що 13 січня 1927 року писав Олександр Петлюра, полковник армії УНР та брат Симона Петлюри родині Садовських про українську еміграцію та її діяльність. 

“…Щодо “сірості” життя там, у Вас, то власне, що можливо на еміграції при нашому рівні? Щастя, що й те все робиться. Щодо Ваших сумнівів та скептицизму, то те саме відбуваю і я, але боюсь, що мій скептицизм може мати нездорове коріння, то бажано було б знати Вашу думку, висловлену ясніше.

Власно кажучи, український емігрант не може собі дозволити розкоші стати просто “обивателем”, якби того не хотів. Бо саме життя хоч-не-хоч нагадає, що Ви еміграція політична. Навіть і та наукова праця, що була можлива на терені чеському, дає всі ознаки недовговічності. Значить треба шукати якогось порятунку не персонального лише. 

Мені здається, що наколи б навіть захитались більшевики, то рожевих виглядів немає, бо наш народ не така вже вироблена нація, щоб міг тепер, під час повстання, обійтись без впливової людини. Ріжно будуть оцінювати Симона Васильовича, але одного не одмовлять: він горів і вмів видобувати горіння й ентузіазм, міг впливати на масу, а кого куди поведуть, у кого видобудуть ентузіазм Лівицький з Прокоповичем? Річ безнадійна.

Значить треба братись за ту приблизно роботу, що робила ще царська еміграція, скріпивши під собою групи, хоч в одній країні. А на Вкраїні — не знаю, чи не ліпше повільне скріплення в існуючих рамцях, а то боюсь, що вибух може стати цілковитою поразкою УНР.

Знов кажу, що не дуже-то довіряю сім своїм думкам, бо може що інше впливає на них, а не розуміння об’єктивних умовин…“

Еміграція Миколи завершилася арештом радянською військовою контррозвідкою у Празі. Внаслідок чого його вивезли до СРСР.

Останні роки Миколи Садовського

Більшовицька політика щодо культурної сфери відзначалася значною політизованістю та ідеологізацією. Культура ставала засобом пропаганди комуністичних ідей, а від діячів культури вимагали лише лояльність до нової влади. Більшовики прагнули виховати особистості, які існують за цінностями комуністичної ідеології.

Так, негативно на розвиток творчості у сфері мистецтва впливали дії влади, які вимагали ставити “ідеологічно правильні” спектаклі, вистави й писати твори.

Під більшовицькою владою українська культура зазнала значного придушення. 

Тому, у тодішній політичній ситуації Садовський не мав права на власний театр, виступаючи лише у своєму репертуарі в різних театрах. Він знімався у головній ролі у фільмі “Вітер з порогів” та залишив спогади у нотатках”Мої театральні згадки”, які опублікували посмертно у 1956 році. 

“У 1931 та 1932 роках Садовський вже не міг їздити по гастролях. Він часто хворів, у нього був навіть удар, передвісник близького кінця. Він помер у 1933 році”, —  розповідала Софія Тобілевич.

Довгий час “Вітер з порогів” вважався втраченим. Однак, у 2013-му його виявили в приватній колекції у Франції. Реставрацією стрічки займався Національний центр Олександра Довженка. 

Садовський помер 7 лютого 1933 року в Києві. Наразі він похований на Байковому кладовищі.