“Довженко, уродженець чарівної закутини української землі, промчав метеором на обрії нашого безрадісного 20-го сторіччя”, – так про Олександра Довженка написав редактор французького кіножурналу “Французька кінематографія” й “Енциклопедії фільму” Шарль Форд. “Першим поетом у кіно” українського режисера назвали американці. Чарлі Чаплін стверджував, що слов’янство подарувало світу кінематографу лише одного генія, і ним був Олександр Довженко.

25 листопада Олександр Довженко раптово помер від інсульту на своїй дачі під Москвою.  На похорон приїхала і делегація з України. На згадку про рідну землю друзі привезли сніп жита та яблука. А в могилу Довженка вкинули грудочку української землі: “земля, по якій твої ноги ходили, нині з теплом тебе приймає”.

“І стоїть Україна перед нашим духовним зором у вогні, як неопалима купина”.

На могилі українського режисера видніється лише надпис російською: “Умер в воскресенье”. Та поціновувачі його творчості читають це слово як “воскресіння”. Поховали Олександра Довженка тихо, у старому костюмі. Помер він у злиднях, а на ощадному рахунку мав лише 32 рублі.

Сталін по-особливому познущався з відомого режисера за його доробок світового рівня. Він розумів, що уже розстріляти чи згноїти у концтаборі всесвітньовідомого режисера не вийде. Тому, він заборонив Олександру Довженку повертатися до України. Після смерті Довженка Кремль не дозволив Україні ані самій належно вшанувати свого великого сина, ані довідатись про те, як і за що вшановує широкий світ Довженка.

“Я помру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю в Києві десь над Дніпром на горі”, – заповідав 1945-го року у своєму щоденнику відомий на весь світ український режисер. 

Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 року в у бідній селянській родині на Чернігівщині, на хуторі В’юнище (нині територія села Сосниця). Мав 13 братів і сестер, більшість із яких померли в дитинстві. Тому в згадках про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали “плач і похорон”.

Дитинство його проходило серед природи: мальовнича Десна, “казкова сіножать”, колоритні постаті, житейські трагедії та свята. Народження та смерть. Цей скарб української землі згодом зобразитися у кращих фільмах Довженка. 

“Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців”. 

Навчався в Сосницькому чотирикласному училищі, був відмінником, потім у Глухівському учительському інституті. Саме у студентські роки відбулося перше знайомство Олександра Довженка з українськими книжками:

“Це був “Літературно-науковий вісник” і газета “Нова Рада”, що видавалися, здається, у Львові і читалися у нас потай від педагогів як щось рідне, але заборонене. Заборонено було у нашому середовищі розмовляти українською мовою. З нас готували учителів – обрусителів краю”. 

У 1919 році він поповнив лави  армії УНР. У серпні цього ж року, коли Житомир захопила червона армія, Довженка на 3 місяці заслали в концтабір: “Отнестись к Довженко как к врагу рабоче-крестьянской власти и заключить его в концентрационный лагерь до окончания гражданской войны”.

Пізніше він змушений був стати членом Партії більшовиків України, але у 1923 Довженка виключили з Компартії через бюрократичну помилку і до кінця життя він так і залишився безпартійним, постійно “забуваючи” поновити партійні документи. Того ж року Довженко оселився в Харкові, тодішній столиці Української СРР. У ті часи Харків перебував у вирі культурного відродження і Довженко одразу опинився в товаристві українських літературних романтиків та письменників-футуристів, працював художником-ілюстратором і карикатуристом під псевдонімом “Сашко”.

“Таке ось каліцтво: голова з вищою освітою, серце з нижчою, а шлунок темний і потребує много харчу і напоїв”.

У 1925 році переїжджає до Одеси, де й починає займатися кіно. Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». Фактично, Довженко ще в Харкові мав сценарій до цього фільму. Ідея належала Юркові Юртику (Тютюннику), товаришу з армії УНР, який у співавторстві з Майком Йогансеном і написав сценарій фільму-легенди про скарб, закопаний гайдамаками в надрах гори. Довженко переробив левову частку сценарію – і стрічка з тріумфом обійшла екрани Європи, США та Канади. Італійські кінематографісти називали його “Гомером світового кіно”, його стрічка – у п’ятірці найкращих за версією ЮНЕСКО.

Наступним був “Арсенал”, який знавці вважають фільмом-поступкою перед владою. 

“Вiйну називають мистецтвом. Вона таке ж мистецтво, як шизофренія або чума”.

А вже через рік, у 1930 р., на екрани виходить неперевершений шедевр світової кінокласики — “Земля”. Цей фільм — гімн життю — було названо серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів і народів. Радянська влада не оцінила фільм, розгромивши стрічку та посиливши цькування режисера. 

“Мене заарештують і з’їдять”, – казав тоді Довженко знайомим.. А у своїй “Автобіографії” він згадує, як він пережив погром за фільм “Земля”: “Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопідвальнимфельєтоном Дем’яна Бєдного під назвою “Філософи” в газеті “Известия”. Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти”. Довженка радянська влада звинуватила у “захисті куркулів та ностальгії за минулим”, а фільм – заборонили.

“Невже любов до свого народу є націоналізмом? Чи націоналізм… в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?”

У 1932 році  Довженко зняв перший звуковий фільм “Іван” і був запрошений до кіностудії “Мосфільм”. У режисера почали загострюватися конфлікти з Київською студією, тому вже з наступного року він розпочав роботу в Москві.

Кожну свою стрічку Довженку доводилося переробляти по декілька разів, аби догодити радянській цензурі. Спецслужби знали майже про кожен крок режисера. Так, наприклад, у розсекречених документах зазначається: “Уві сні він часто розмовляє українською”. На Довженка також було складено довідку, де зазначалося, що він “прихильник націоналістичного, українофільського руху”. 

“Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий – зорі. Що кому”.

Протягом 1941-г 1945 рр. О. Довженко створив низку новел: “Ніч перед боєм”, “Мати”, “Стій, смерть, зупинись”, “Хата”, “Тризна” та інші. Епосом війни називають кіноповість “Україна в огні” (1943). Цей твір був Сталіним заборонений, а як покарання Довженку заборонили повертатися в Україну.

Кіноповість “Україна в огні” присвячена подіям Другої світової війни на території України, долі сільської родини та простих селян. Саме Україна взяла на себе перші в СРСР удари німецьких військ. Найстрашніші та найбільші битви відбувалися на її полях, і вся вона палала у вогні та стражданнях. Ці картини з жалем і болем, а ще більше з жагучою ненавистю до ворогів і змальовує автор. Саме ця правда і не сподобалася Радянському Союзу. 

“31 січня 1944 року мене привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах”, — згадував Довженко горезвісне засідання політбюро ЦК ВКП(б) за участі Сталіна, Молотова, Берії, Мікояна, Хрущова та інших, де обговорювали його картину “Україна в огні”. 

Стенограма зберегла гнівні тиради Сталіна, що сценарій фільму є нічим іншим, як спробою ревізії ленінізму, що це виступ проти партії, радянської влади, проти колгоспного селянства і національної політики Радянського Союзу.

На завершення своїй гнівних нотацій генсек зажадав, аби “від нього (Олександра Довженка) залишилося тільки мокре місце”.

Згодом, наближений до Берії кінорежисер Чіаурелі дорікав Довженку, мовляв, він “пожалів вождю десять метрів плівочки, жодного епізоду йому не зробив. Не захотів зобразити вождя, от і загибай тепер”.

Написав я “Україну в огні” з огненним болем у серці і палким стражданням за Україну, що перебувала в німецьких лапах, з болючим жалем і страхом за її долю…

Кому ж, як не мені, сказати було слово на захист свого народу, коли отака велика загроза нависла над нещасною моєю землею. Україну знає лише той, хто був… на її пожарах сьогодні…

 Моя повість “Україна в огні” не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постанови… Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика… Охоронці партійних чеснот, чистоплюї і перевиконавці завдань бояться, щоб не збаламутив я народ своїми критичними висловлюваннями..

Олександр Довженко – представник “розстріляного відродження”. Але розстріляли не його тіло, а його генія, заборонивши вільно творити та повертатися до джерела свого натхнення – до України, Десни, його батьківщини. У Кремлі вирішили відняти в України творця її відродження і присвоїти собі його українське світове ім’я і славу. Ось чому після смерті Довженка Кремль не дозволив Україні ані самій належно вшанувати, ані довідатись про те, як і за що вшановує широкий світ Довженка. 

Усі пропозиції до влади щодо перепоховання Олександра Довженка ігноруються й досі.

“Я один за межами України моєї, землi, за любов до якої менi мало не одрiзали голову, пiддавши остракiзму, великi вождi i малi їх слуги – українськi недобитки убогi в великих i менших чинах”. 

Але Кремль програв. Бо світ пам’ятає та шанує Довженка не за сталінські фільми “Аероград” та “Мічурін”, а за його великі українські фільми та кіноповісті: “Звенигору” та “Землю”, “Україну в огні” та автобіографічну “Зачаровану Десну”.

• 27 жовтня 1937 року почалися масові розстріли в урочищі Сандармох (південь Карелії, Росія). З-поміж 1111 в’язнів Соловецької тюрми було розстріляно 290 українців, серед яких були політики та письменники, громадські та культурні діячі.
• Національний центр Олександра Довженка повідомив про настання стану неплатоспроможності: кошти підприємства вичерпалися.
• У третю неділю травня в Україні вшановують жертв політичних репресій.
• Служба безпеки України оприлюднила документи про долі репресованих українців за часів СРСР. Йдеться про долю “Розстріляного відродження”.