#Букви зібрали для вас біографію Василя Симоненка.

“На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само”, – сказав Василь Стус про Василя Симоненка. Василь Захарченко назвав його “поетом з Шевченкових долин”.

Народився Симоненко у маленькому селі Біївці, що в Полтавській області. З дитинства захоплювався книгами та демонстрував виражений потяг до знань. Тому й не дивно, що зумів вступити в університет Шевченка на факультет журналістки, що було неймовірним успіхом для хлопця з бідної родини, яка складалася з матері та його дідуся.

Після завершення навчання працював в газетах “Черкаська правда” та “Молодь Черкащини”, згодом був кореспондентом “Робітничої газети” у Черкаській області.

Писати вірші почав іще студентом, однак за його життя вийшла лише одна збірка – “Тиша і Грім”. Так відбулося тому, що проукраїнський настрій і антирадянська сатира у його творах занадто турбувала Радянський Союз, а на виправлення та цензуру у творах Симоненко реагував дуже болюче.

У 1960 році було створено “Клуб Творчої молоді”, до якого входили ті, кого згодом назвуть “шістдесятниками” – історики, письменники, поети, художники, режисери тощо. Василь Симоненко, попри географічну віддаленість (клуб знаходився у Києві, а проживав поет у Черкасах), був невіддільним його членом й активно роз’їжджав з літературними читаннями по Україні. До цього Клубу належали також Ліна Костенко, Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Алла Горська, Людмила Семикіна, Лесь Танюк, Василь Стус, Іван Драч, Микола Вінграновський і багато інших представників української інтелігенції.

У 1962 році члени “Клубу Творчої молоді” створили комісію зі збору матеріалів про сталінські репресії. Очолив це режисер, дослідник сталінських репресій Лесь Танюк. Разом із художницею Аллою Горською і режисером Лесем Танюком, Симоненко їздив Україною та розпитував людей, яким пощастило повернутися з ГУЛАГу.

Так вони виявили дані про спецоб’єкт НКВС біля села Биківня (Київська область).

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,

Не забувайте, виродки, ніде:

Народ мій є! В його гарячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде!

– В.Симоненко

Правда про цей спецоб’єкт десятиріччями приховувалася під грифом “Цілком таємно”. 8 січня 1971 року Танюк звернувся з листом до членів політбюро ЦК КПРС і до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. У листі він вказав, що дуже вірогідно, що в Биківні знаходиться поховання дуже багатьох людей. Члени клубу вимагали оприлюднити й облаштувати могили репресованих громадян, серед яких були й відомі діячі, як-от письменник Іван Микитенко та керівник НКВС Станіслав Реденс.

Офіційної відповіді так і не надійшло. Але неофіційною “відповіддю” стало закриття клубу та переслідування його членів.

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

– В. Симоненко

Через кілька місяців після цих подій між буфетницею залізничного вокзалу в місті Сміла (Черкаська обл) і Симоненком відбувся конфлікт – вона зачинилася за 15 хвилин до обідньої перерви. На крики працівниці прибігла міліція та попросила поета показати свої документи. Він продемонстрував журналістське посвідчення “Робітничої Газети” – сталої газети ЦК Компартії України. Це посвідчення мало б розв’язати будь-які його проблеми, але міліція, навпаки, ще більше “зацікавилася” Симоненком. Вони несподівано заламали йому руки та заштовхали у відділок.

Це все відбулося на станції імені Тараса Шевченка.

Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил —
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.

Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.

Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевне б, репнуло від сорому й хули.

– В. Симоненко

Василь Симоненко на той час уже був популярним поетом. Він згодом згадував про цей випадок та був переконаний, що міліціонери знали, хто він такий – “яка крупна птиця їм трапила до рук”.

Лише через добу його змогли забрати.

“Обробили професійно. Мали якісь шкіряні труби з піском. Цілили по спині й попереку. Били так, що я відчув, як щось всередині відірвалося”, — згадував Симоненко.

Після цього здоров’я Василя Симоненка різко погіршилося – болі у спині посилювалися та стали нестерпними. У лікарні йому поставили страшний діагноз – рак нирок, операція не допомогла.

“Можливо, завтра мене вже не буде. Звісно, література перенесе майже непомітну для неї втрату, але я не можу не подбати про долю моєї сім’ї, особливо матері, — писав поет у листі до Спілки письменників за два дні до смерті. — Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Прошу не допустити цього й виділити з літфонду хоча б мізерні кошти, які врятують її від голоду”.

13 грудня, за кілька тижнів до свого 29-річчя, у Черкасах видатний український поет-шістдесятник, борець за Україну Василь Симоненко помер.

Незабаром Аллу Горську (одну з тих, хто знайшов масові поховання у Биківні) знайшли убитою в льосі біля її дому. До того за нею довго стежили та неодноразово викликали на “бесіди” та допити.

У перші десятиліття після смерті Симоненка радянська цензура замовчувала його творчість, тому вона передавалася майже підпільно. У зв’язку із цим була розпочала її ревізія як несумісної “політиці партії”. Але ця творчість, хоч і неповна, збереглася та закарбувалася на скрижалі української літератури.