Джерело: #Букви.

За документами у 19 кварталі Биківнянського лісу виділили 4 гектари для поховань, хоча археологи стверджують про 5 га. Є свідчення, що людей розстрілювали та ховали людей ще й у 13-му кварталі. У період Великого терору людей страчували у кожному обласному та районному центрі, у селах тощо. Деякі тіла просто скидали в яму, ховали в лісопарках, на кладовищі або ж на території вʼязниці, навіть не оформлюючи їх.

Першими виявили масове поховання німці, які провели розкопки у 1941 році. У німецькій “Біржовій газеті” вийшла стаття про масові розстріли з боку СРСР, хоча вона мала пропагандистський характер, щоб показати нібито німецька влада звільняє від злочинного режиму. Утім приблизно у той самий час німці розстріляли близько 100 тисяч людей, здебільшого євреїв, у Бабиному Яру.

Про Биківню двічі згадували у 1950-х роках, а вже майже через 20 років нею зацікавилися шістдесятники. Утім у першому випадку інформація не мала розголосу. 

Шістдесятники — мистецький та інтелектуальний рух, який з’явився як опозиційний до радянського режиму. Серед найвідоміших діячів були Ліна Костенко, Алла Горська, Василь Симоненко, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус тощо. Вони поєднували спільні цінності, але не були оформлені як окрема група.

До режисера театру та кіно Леся Танюка одного разу підійшла незнайомка і дорікнула, що у Києві є Биківня про, яку треба говорити. Тоді у СРСР стали засуджувати “культ особи” Сталіна — послабили цензуру, почали реабілітувати репресованих, напруга у стосунках з Заходом почала спадати тощо. Саме тоді люди наважилися цікавитися, куди зникли їхні родичі.

Тоді ще шістдесятники не уявляли, що таке Биківня і який масштаб трагедії. Лесь Танюк, Алла Горська та Василь Симоненко приїхали на місце поховання, яке їм показав місцевий житель. Діячі побачили розкидані кісти людей та як діти грали черепом у футбол. Згодом про цю поїздку Василь Симоненко написав вірш “Пророцтво 17-го року”, де замаскував назвою історію Биківні: “На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил”.

Шістдесятники не могли достукатися до влади, а лист, надісланий у 1961 році до партійних органів з вимогою пояснити, що це за поховання, став однією з причин репресій стосовно них. Василя Симоненка забили до смерті, Аллу Горську вбили сокирою, а Лесь Танюк переховувався у Москві. Через десять років він наважився написати ще один лист до влади про Биківню. Того ж року скликали урядову комісію, але частково через звернення МВС про мародерство на місці поховання.

Урядова комісія, яка працювала під жорстким контролем КГБ, визначила, що у Биківні поховані жертви фашистів. Утім вони залишили фотографії розкопаних могил та чиновників, безпосередньо причетних до приховування злочинів.

Вперше офіційно про Биківню розповіли у 1989 році, але цього разу, заявивши, що там поховані жертви і фашистів, і НКВД. Вперше на засідання запросили місцевих мешканців для надання свідчень.

Першу статтю про Биківню на загальносоюзному рівні написав журналіст Сергій Кисельов, який видав її у “Літературній газеті” наприкінці 1980-х. У 1990-х роках журнал “Сучасність” опублікував зібрані ним свідчення. У результаті прокуратура відкрила кримінальне провадження і допитала пенсіонерів КГБ, які возили тіла репресованих.

Лише у 2001 році справу закрили і перше офіційно ствердили, що у Биківні покояться жертви сталінських репресій, розстріляні у київських вʼязницях НКВД із 1937 по 1941 рік.