Музей “Голоси Мирних” – найбільша у світі колекція історій мирних людей, постраждалих від війни Росії проти України.

Ольга Бутрімова. Маріуполь

“Люди приходили до нашого бомбосховища зі словами: “Щойно згоріла квартира, жити ніде”

Для Ольги початок повномасштабного вторгнення не був несподіваним. З 2014 року пастор церкви, яку відвідувала жінка, розповідав про жахи, на які здатна Росія, готував своїх близьких по службі до війни у Маріуполі. Проте ніхто й передбачити не міг її масштабів. Підвальне приміщення церкви стало прихистком для багатьох мирних мешканців. Ще до 24 лютого у сховищі заготували воду, їжу, свічки, газові балони, спальні місця.

“З членами моєї церковної групи ранком 24 лютого ми виїхали на світанку молитись на кручі. З моря доносились звуки вибухів й стрілянини. Вже о 7 ранку ми молились і розуміли, що війна вже прийшла”.

Ввечері того дня жінка з дочкою та подругою переїхали жити до церкви. За словами Ольги, у перші доби місто ще жило звичайним життям: працював транспорт, були всі комунікації. Проте у церкві почали з’являтися люди, що шукали захищене місце у сховищі. Починаючи з 26 лютого, східний район міста почали інтенсивно бомбардувати, саме звідти втікало багато сімей, яких церква приймала у сховищі.

На початку березня не стало світла й газу, тому Ольга з людьми готували на багатті одразу для 400 людей. За словами жінки, найкатастрофічніше відчувалась нестача води. Чоловіки викопували вуличний туалет на території церкви, а Ольга з командою їздила під обстрілами до джерел за питною водою.

“Щодня ми використовували понад 200 літрів води. У магазинах вже нічого не було, а ми мали якось годувати сотні наших мешканців. Тож через знайомих нас проводили через службові входи, щоб взяти бодай якоїсь їжі.”

Ольга розповідає, що спочатку у них жили люди з віддалених районів міста, проте з часом приходили із будинків, розташованих біля церкви зі словами : “У нас щойно згоріла квартира, жити нема де”.

“На мою думку, у таких обставинах навіть абсолютний атеїст розумів, що є місце, в якому надприродним чином можна зберегти життя. Так і відбувалось у нашій церкві. Всі були шоковані, коли після чергового прильоту будівля й все навколо тремтіло, дерева валились, машини горіли, будинки поруч серйозно потрощені, а ми – неушкоджені й живі…”

Жінка згадує про страшний день – 14 березня. Чоловік з їхньої церкви стояв у черзі, куди прилетів снаряд. Його поранило й пробило легені. Чоловіка довезли мешканці сховища до церкви, проте не змогли врятувати… Загинув у стінах храму.

Ольга до останнього залишалася у церковному бомбосховищі та допомагала людям, але бомбардування міста лише посилювалось. Волонтери намагались вивозити людей, жінці з дитиною вдалось евакуюватись з міста.

“В один день по автобусах цих відкрили вогонь, люди не встигли ще сісти у транспорт, тож не постраждали. Проте транспорту у них не стало й більшість залишились у сховищі. Розв’язка подій з нашою церквою мені невідома. З часом прийшло самозасудження, що треба було залишитись з людьми там до останнього. Не знаю, чи допомогло б це чимось… Я приїхала до Запоріжжя, лише щоб ближче бути до Маріуполя і, коли звільнять місто, повернутись додому!”

Марина Курапцева. Бородянка

“Ми випередили смерть на годину-дві…”

Марині – 38 років, вона двічі біженка. Так жінка сама себе називає. 2014-го їй довелося залишити дім в Єнакієвому, на Донеччині, а нині ледь вдалося вибратися з-під бомбардувань у Бородянці.

Перші дні вторгнення, коли Марина з родиною чули повітряну тривогу, бігли з дев’ятиповерхівки у тамбур, сховища у будинку не було. Жінка ділиться, що Бородянку захищали трактористи, інженери, програмісти, вчителі. Звичайні чоловіки, що у перший день вторгнення вже стояли у лавах добровольців.”

За словами жінки, з 27 лютого у центрі Бородянки розпочалось справжнє пекло. Місто було у вогні, мирні бігали під обстрілами у магазини, що палали, за водою та їжею. В останній день місяця у Марини був день народження, тож замість привітання вона отримувала продукти. Кулі летіли всюди, артилерія гасила без кінця, тривали запеклі бої. Військові РФ намагались зайти у місто тричі, й тричі їх колони розбивали вщент.

“Є відео, де російський танк повертається у бік будинку й просто гатить по ньому. У них немає правил війни, людяності. Щоб зупинити вогонь по мирних, жінка з вікна будинку показувала свою новонароджену дитину. Це тільки розізлило російського нелюда, і він із танка навмисно вдарив саме у її бік.”

Марина розповідає, що з початку березня на місто скидали авіабомби. Будинки руйнували, з-під завалів самотужки рятувались люди. Танки крутились у різні сторони й трощили все, що було поруч. Жертв цивільних доведеться рахувати роками, а розслідувати злочини страшних смертей – десятиліттями.

“Весь центр спалили, а до нас не дійшли на метрів 30. Я за одну березневу ніч посивіла від жаху. У наш підвал забігли два рятівники й закричали швидко виїжджати з міста, адже ворог – вже зовсім поруч. Я просила, щоб вони показали свої документи, а один з них почав говорити про паляниці, полуниці, Укрзалізниці. Я заплакала тоді й зрозуміла, що з ним можна їхати. Проте це у той момент вже стало неможливим…”

Найбільший страх у жінки був – мучитися під завалами. Вона знала, що якщо помирати – то на дорозі, там спалять одразу. Тож Марина почала шукати тих, хто її з родиною міг би евакуювати з міста. Автівки були, гроші теж, проте пального у всіх було катастрофічно мало. Забрали родину автобуси завдяки українській військовій адміністрації, яка, попри все, залишалась рятувати місто й своїх людей. Коли евакуювались з Бородянки, гул літаків пронизував зсередини, поруч літали бомби й снаряди, а біля дороги лунали запеклі бої.

“У мене більше немає надії на дипломатичне вирішення конфлікту з Росією, толерантність моя вмерла 2 березня у Бородянці. Тепер я хочу направляти зусилля на об’єднання українського суспільства.”

Олена Гречана. Маріуполь

“Ми боялися, що залишимося похованими у підвалі в Маріуполі”

Про початок повномасштабної війни Олена дізналась із дзвінка подруги вранці 24 лютого. У перший день жінка з родиною встигли придбати продукти, проте підготуватись до масштабів такої катастрофи ніхто не міг. Олена живе у приморському районі міста, тож перші обстріли лише іноді лунали до її будинку.

Родина з початку березня буквально виживала – без комунікацій, у холоді. З міста виїжджали ті, у кого було своє авто, інші – лишались у пеклі, влаштованому військовими РФ. Дехто виходив з міста пішки до ближніх сіл.

“З евакуацією нашому приморському району дуже не пощастило. За весь час війни ми бачили лише один невеликий автобус, який забрав 16 людей. Найстрашніше було залишатись в інформаційному вакуумі, зв’язку не було взагалі. Ми не могли навіть знайти родичів…”

16 березня у багатоповерховий будинок жінки прилетів снаряд. З квітня обстріли лише почастішали, ворожа артилерія гасила всюди. У квартирі Олени винесло вікна, тож вона з дочкою та кішкою жили два дні у підвалі.

“8 квітня до нашого будинку почали підступати з різних боків, оточувати наш двір. З того дня через небезпеку на вулицю ми не виходили, тож не готували взагалі їжу. Постійно прилітали уламки й снаряди. Тиждень ми сиділи у сховищах та під’їздах. Тоді вирішили, що у Маріуполі залишатись більше не можна, бо боялися, що залишимося похованими просто у підвалі”.

17 квітня жінка з донькою вийшли пішки через приватний сектор до 17-го мікрорайону, виїхати тоді можна було лише на підконтрольні території Росії. Олена з родиною евакуювались до Володарська, потім в Мангуш. Саме тоді жінка дізналась про можливий гумконвой.

“Я зібрала трошки речей й вже готова була їхати. Проте військові ДНР сказали, що можуть виїхати лише ті, хто пройшов фільтрацію. Без неї нікуди. Люди стояли у чергах, щоб отримати цей папірець. Нам вдалось все ж таки виїхати звідти й потрапили в Україну… У Маріуполі дуже багато людей, що бажають евакуюватись, проте для них постійно створюються нові штучні бар’єри чи правила.”