Музей “Голоси Мирних” – найбільша у світі колекція історій мирних людей, постраждалих від війни Росії проти України.

Катерина і Марк

“Щось розбомблять і до нас у бункер “Азовсталі” газ потрапляє, ми сидимо та задихаємось”

Катерина та її син Марк від початку повномасштабного вторгнення ховалися у бункері відомого заводу “Азовсталь”. Два місяці вони не бачили сонця та не дихали свіжим повітрям.

Територію комбінату обстрілювали цілодобово. Коли снаряди руйнували щось зовні, то в бункер до людей потрапляли газ та пари хімікатів.

“Найстрашніше — це обстріли. Надія була, але вона весь час хиталась. Щойно щось розбомбили — до нас газ спускався, ми задихались, швидко зачиняли двері. З каналізації тягнуло хімікатами. Ось так ми й тримались.”

Катерині з сином Марком вдалось евакуюватись з оточеного міста. Жінка ділиться, що до останнього вірить, що Україна вистоїть у цій війні та поверне всі свої території.

Ірина Анатоліївна Бірюкова

“Коли ми зрозуміли, що треба їхати, можливості вже не було”

Ірина з чоловіком та 9-річною донькою жили у центральному районі Маріуполя. На початку повномасштабного вторгнення родина не виїхала, адже, як і більшість українців, сподівались, що війна триватиме недовго.

“Коли ми зрозуміли, що треба їхати, можливості вже не було…”

Переживала російське бомбардування сімʼя у власній квартирі разом з сестрою й мамою Ірини, яких вдалось врятувати з Лівобережного району, вагітною донькою, зятем та сусідами.

“Ми, 10 людей, жили майже весь час у коридорі. Коли вже почались авіабомбардування, весь дім повністю хитався, й у нас не лишилось вікон, ні міжкімнатних дверей. Лише тоді ми спустились у підвал, який був повністю переповнений.”

Критичною проблемою під час перебування у місті була нестача води. Гуманітарна криза торкнулась майже усіх мирних.

У девʼятиповерхівку, де жила родина прилітало лише по даху. Будинок, за словами жінки, не критично постраждав, якщо порівнювати з більшістю зруйнованої житлової інфраструктури у Маріуполі.

25 березня родині вдалось евакуюватись в Запоріжжя на двох пошкоджених автівках. Проте на одному з російських блокпостів у Маріуполі одну з машин забрали окупанти.

“Ми місяць у Запоріжжі звикали до звуку трамвая — думали, що це снаряди… Ми прислухаємось до кожного звуку. Тиждень тому біля нашого будинку був прильот, тремтіли вікна та стіни, то ми вже думали знову тікати. Ми боїмося, що цей жах може повторитись з нами…”

Ірина розповідає, що не знає, чи зможе знову літати літаком. Найжахливіші згадки про авіа гул, який лунав щодоби о 4 ранку, про бомби, що скидались на місто не забуваються.

“Допоки невідомо, що відбувається у Маріуполі, ми туди повертатись не будемо. Зараз набуваємо новий досвід заробітку грошей для купівлі житла тут, в Україні. Жити одним днем — не варіант.”

Андрій Марусов

“14 березня мене заарештували й повели на розстріл”

Андрій Марусор — 50-річний директор маріупольської організації “Архі-місто”, краєзнавець та історик.

Лівий берег та Східний район міста на початку зазнали найжорстокіших обстрілів. Андрій з батьками жив на 17-му мікрорайоні, тож у перші дні російської агресії чув лише інтенсивні вибухи та звуки боїв.

“Ніхто не очікував, що окупанти так швидко доберуться зі сходу до мого району… Не виникало думки, що це взагалі можливо. Я, коли ще була мережа, взяв білет на евакуаційний потяг, проте жодної інформації про виїзд чи події у Маріуполі не було. Журналісти у місті спрацювали дуже хреново, не кажучи вже про мерію. Через бої у Волновасі потяг було скасовано.”

З початку березня весь час перебування у місті Андрій займався пошуком води, їжі та бодай якогось звʼязку. Всі продуктові магазини закрились майже одразу через брак товарів — маріупольці у паніці згрібали майже всю продукцію з полиць. Залишки їжі в деяких точках миттєво розграбував натовп.

Чоловік ділиться, що те, як мешканці поміж будинків готували на вогнищах виглядало як сюрреалізм — ніби всі раптом вийшли на пікнік та шашлики. Для багатьох це стало ледь не останньою вилазкою “на природу”.

Одним з найемоційніших моментів виживання у місті для Андрія стався 12 березня близько 4 ранку. Тоді російська ракета знесла 3 поверху у його під’їзді.

“Я не хотів прокидатися. Хотів стати атомом чи молекулою, щоб мене просто не було. Авіабомба впала за будинком. Ми почули крики про допомогу на 6-7 поверсі. Витягли жінку та хлопчика.”

В один з днів Андрій пішов до площі Драмтеатру, аби дізнатись інформацію про можливий гуманітарний коридор, однак жодної евакуації так і не здійснювалось. Вже 14 березня російські військові зайшли на 17 мікрорайон, де жив чоловік. Через вороже бомбардування спалахнув сусідній підʼїзд, коли Андрій вийшов на вулицю, щоб подивитись, що відбувається — його одразу ж забрали окупанти.

“Мене заарештували та повели на розстріл. Декілька годин тримали на морозі. Побачили в мене відео та фото міста у телефоні. Військовий поліцейський сказав: “У витрату. Веди до лікарні”. Подумав, що то чорний гумор. Питав я: За що? За фото міста?” Мене допитували, мали спершу прострілити мені ногу. Декілька годин я стояв на морозі у наручниках біля стіни, за мною спостерігав російський солдат. Потім вони відвели мене до лікарні, підігнали БТР, ставили автомат мені у груди… А потім відвели на ніч у підвал, казали, що мені пощастило.”

У сховищі також ховались цивільні люди. Зранку за чоловіком не прийшли військові й Андрій дивом повернувся додому.

“Коли окупанти тримали мене у наручниках на морозі, я чув їх розмови між собою. Вони говорили про те, що Маріуполь став для них першої серйозною проблемою за час повномасштабного вторгнення. Вийшли з Криму та на Херсонському напрямку, в Мелітополі та Бердянську такого спротиву не було, для них там був парад. Все одно Маріуполь звільнимо, а перемога буде за нами!”