Музей “Голоси Мирних” – найбільша у світі колекція історій мирних людей, постраждалих від війни Росії проти України.

Анастасія Савельєва

“Від чоловіка майже нічого не залишилося – його та брата поклали в один гроб”

Напередодні повномасштабного вторгнення Анастасія Савельєва готувалася до відкриття власного манікюрного кабінету. І навіть 25 лютого, коли місто здригалося від перших вибухів, вони з чоловіком у відчаї дофарбували стіни у майбутньому салоні. До останнього не вірили у те, що все, що відбувається, серйозно і надовго. Російські військові вже у перші дні повномасштабної агресії навмисно бомбили трансформатори, труби газопостачання, аби залишити населення без будь-яких засобів до нормального існування. За словами Анастасії, температура повітря в їхній квартирі сягала мінімуму.

“З першого на друге березня ми прийняли рішення виїжджати. Евакуюватись було страшно, адже гуманітарних коридорів ніхто не оголошував. Дуже сильно обстрілювали колони мирних на трасі Маріуполь-Запоріжжя. Але з кожним днем бої лише посилювались, все ближче й ближче до нас. Місто взяли у кільце. 2 березня рано вранці ми мали евакуюватись – через те, що снаряди прилітали вже у сусідні будинки.”

У той ранок чоловік Анастасії ледь не загинув від обстрілів російської артилерії, врятувався він тоді лише завдяки паркану. 2 березня родина доїхала до центру міста, зупинились біля сховища однієї з церков, аби попрощатись із близькими та родичами, які й відмовили Анастасію з чоловіком ризикувати виїздом із Маріуполя.

Мирні спали у бомбосховищі церкви – пластами на матрацах, підвал був переповнений. Як розповідає Анастасія, готувати доводилось їм просто неба на вогнищах, коли низько пролітала ворожа авіація та скидала на місто бомби.

В ніч з 5 на 6 березня біля церкви скинули дві бомби. У момент влучання Анастасія з донькою, чоловіком та друзями спали на другому поверсі.

“Я кричала: “Нас бомблять!”, схопила доньку за плечі й бігла донизу. Сила удару була така, що у нас вилетіли всі пластикові рами й вікна, здригались всі величезні стіни храму. Як виявилось, сусідній будинок, куди влучили авіабомби, склався вдвоє, як картон й пішов вниз під землю. У церкві пробило дах.”

9 березня чоловіки, у тому числі й коханий Анастасії, поїхали у Східний мікрорайон, аби нагодувати інших та дістати пальне на генератор. Автівку наздогнав мінометний обстріл. На місці миттєво загинули усі: чоловік Анастасії, його брат, близький друг родини та водій.

“У звичайному житті, коли людина помирає, у тебе є доба чи дві на те, щоб підготувати похорони, пожити з цією думкою. А нам привезли наших чоловіків через пів години після загибелі, сказали, ми маємо їх поховати… Вони згоріли дотла. Їх тіла ми знайшли завдяки водію, якого викинуло на 10 метрів від машини – лише його ми опізнали. Від мого чоловіка майже нічого не залишилося – снаряд прилетів просто до них. З нами у церкві жили люди, що займались ритуальними послугами. У них дивом вдома було якраз три гроби, ніби були призначені саме для чоловіків”.

За словами Анастасії, трупи у місті лежали тижнями, тіла чи залишки ніхто не ховав. Людей не могли опізнати. Почали ховати незнайомих, що лежали на вулиці, з приходом тепла – лише для того, щоб не розвивались хвороби. Залишки чоловіка Анастасії та його брата поклали в один гроб, водія та близького родича – у два інших. Ще одного чоловіка з церкви, що був з ними у той день, і дотепер не знайшли.

“8 березня чоловіки привітали всіх жінок у церкві тюльпанами, а вже через два дні ці квіти лежали на їх могилах…”

16 березня Анастасія з дітьми розпочала свій важкий шлях за кермом завдовжки у 5 тисяч кілометрів. До Запоріжжя родина доїхала за 16 годин. Нині перебувають у безпеці, в Нідерландах.

Сергій Ваганов

“Неймовірне відчуття, що ми вирвалися з полону і можемо жити”

Сергій – 63-річний пенсіонер та фотожурналіст. Працював у Донецьку та Маріуполі. 24 лютого чоловік відвіз свій журналістський бронежилет, шолом та взуття до волонтерського центру “Халабуда” – для тероборони.

“8 років Маріуполь жив поряд із війною. Ми чули артилерію. Вважали, що це – чергове загострення. Але поступово зникали ознаки цивілізації: світло, інтернет, газ, вода, звʼязок.”

У Сергія – тяжка форма бронхіальної астми. Чоловік ділиться, що вижив тоді лише завдяки своєму другові, котрий допомагав у волонтерському центрі й доставляв Сергію життєво необхідні медикаменти. На полицях кухні збереглись запаси круп та їжі, частину яких чоловік з дружиною віддали сусідам.

“У нас були їжа та вода, але ми боялись їсти та пити, бо не знали, наскільки це все затягнеться…Ми не знали весь час, що відбувається у місті, просто перебували в інформаційному вакуумі.”

Крім артилерійських обстрілів, окупанти руйнували інфраструктуру міста та життя мирних жорстокими масовими авіанальотами. Кожен раз бігати у сховища, як зазначає Сергій, було у його віці дуже складно фізично. Вони за час перебування дуже схудли й “висохли” від катастрофічної нестачі води, загострились усі хвороби.

Сергій ділиться, що у якийсь момент надія на те, що вони виберуться з цього пекла, зникла. Маріупольці бачили смерті, жертв, тіла, будинки у вогні й те, як безжально руйнують їх рідне місто. Врятував подружжя друг родини.

“Він забіг до нас ввечері 14 березня й сказав, що у нас є 5 хвилин на збори. Ми виїхали з Маріуполя через Приморський бульвар у Бердянськ. Ми переночували в окупованому місті, де нам так дивно було бачити світло, теплу воду, нормальні умови життя. У Бердянську нас нагодували, тієї ночі ми вперше за 20 днів блокади відпочили. Було неймовірне відчуття, що ми вирвалися з полону і можемо жити!”

Наступної доби подружжя долало 15 російських блокпостів, на яких допитували, перевертали речі й давили емоційно. Сергію з дружиною вдалось добратись до Ужгорода, щоб знову почувати себе у безпеці. Згодом родина дізналась, що у сусідню квартиру залетів снаряд, який спровокував пожежу й у житлі подружжя. Повертатись пенсіонерам тепер нікуди, їх минуле щасливе життя знищила Російська Федерація.

Валентина Чурікова

“До нас постукали. Чоловіка забрали на фільтрацію”

Про початок повномасштабної війни Валентина дізналась зранку 24 лютого від свого чоловіка-поліціянта – Віталія Дончевського, що на момент вторгнення був на чергуванні. Щойно він додивився звернення Путіна про оголошення “СВО”, Маріуполь накрило снарядами.

Валентина розповідає, що справжню війну відчули маріупольці вже на початку березня, коли місто наздогнала продовольча й комунікаційна криза. До 2 березня подружжя навіть ходило на роботу. Валентина з чоловіком переживала війну разом з чоловіком та його 17-річним братом у квартирі в центральному районі міста. Однак 5 березня родина переїхала до батьків у приватний сектор, біля комбінату ім. Ілліча, здавалось, у власному будинку безпечніше.

“30 березня був найстрашніший день в плані обстрілів. Про всі позиції українських військових росіяни знали. Якщо ми чули дрони, то знали, що це окупанти видивляються нові точки наших захисників, по яких будуть стріляти. Навпроти нашого будинку були величезні нежитлові приміщення, в яких розміщувались власне, українські військові. Саме туди 30 березня лише за ніч російський літак скинув 14-16 бомб…”

Пізніше родина вимушена була шукати нове укриття – у будівлі адміністративно-побутового комплексу на комбінаті. Невелике бомбосховище вміщало в собі до 200 мирних. По будівлі, під якою ховались люди, безжально стріляли окупанти з важкої артилерії, здіймались пожежі, але жителі й укриття тримались.

“14 квітня до нас постукали. Мого й усіх чоловіків забрали на фільтрацію, також мого батька. Мій Віталій не приховував, що він поліціянт. Дуже страшно сказати неправду, а правда – ще страшніша…”

Понад місяць Віталій Дончевський, чоловік Валентини, провів в колонії, що біля Оленівки. Його випустили саме в той день, коли туди привезли оборонців “Азовсталі”.

Нині родина у повному складі проживає у Чернігові.

• Нагадаємо, #Букви та онлайн-музей Фонду Ріната Ахметова “Голоси Мирних” об’єднали зусилля на інформаційному фронті. Вже 8 років історія України пишеться крізь призму війни, яку розпочала Росія.
• #Букви документують обставини життя та загибелі цивільних мешканців з моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Частину першу, другу, третю, четверту, п’яту та шосту, сьому, восьму, дев’яту, десяту, одинадцяту, дванадцяту, тринадцяту та чотирнадцяту, п’ятнадцяту та шістнадцяту, сімнадцяту, вісімнадцяту, двадцяту та двадцять першу частини історій злочинів РФ проти мирного заселення читайте за посиланнями.