Музей “Голоси Мирних” – найбільша у світі колекція історій мирних, постраждалих від війни Росії проти України.
Лариса Ткаченко
“Це неймовірнй жах! Жаль діток!”
Лариса з родиною прокинулась 24 лютого через голосні вибухи, одразу ж побігли в тамбур. Але коли почала закінчуватися вода, Лариса з сім’єю стали виходити надвір, скрізь гуркотіло та горіло. На третій день після початку війни стало так гупати, що 9-поверхівка просто підстрибувала.
Тоді родина вирішила, що найбезпечніше буде знаходитись на роботі.
“Тільки-но зібралися, як почався обстріл. Зайнялася зупинка. Було дуже страшно. Я ледве бігла. Снаряди сипалися. Ми просиділи на роботі півтори години. Був приліт у будівлю, прямо в дах.”
Багато бомбосховищ Маріуполя були переповнені людьми, Лариса з донькою ніч провели на стільці. Весь час блокади родина сподівалась на евакуацію та зелений коридор, обстріли не згасали, у кожній частині міста була небезпека.
У підвалі родина Лариси прожили 2 тижні без світла, тепла та води, їли раз у день.
“В один з днів наряд потрапив до будівлі. І горіло дуже. Цього дня ми залишилися без їжі взагалі. Пожежу загасили, але вогонь перекинувся на іншу будівлю. Там були діти, інваліди, жінки. Це був просто жах! Жаль діток! Зайнялася наша будівля. Ми бігали з будівлі до іншої. Всю ніч думали, згоримо ми чи не згоримо.”
Наступного ранку почались інтенсивні обстріли біля будинку, де знаходилась Лариса с сім’єю. Це не завадило їм рятуватись з міста, що палає.
Перші кроки були дуже тяжкі. Будівлі зруйновані, цегла, дроти, каміння, обстріли. Лариса йшла за дітьми. Жінка просила кожну машину підвезти її, ноги дуже боліли. Допомогли Людмилі наші військові.
“Я вірю, що ми переможемо. Перемога буде за нами!”
Катерина Пріміна
“Я 42 дні не чула її голосу”, – Катерина Пріміна розповіла про порятунок мами з Маріуполя
Катерина — відома піарниця, маму якої війна застала в Маріуполі. Попри безліч розмов про можливе вторгнення, в місті сподівалися, що його все-таки не буде. Сподівалися на здоровий глузд і дипломатію.
“Моя мама, як і багато моїх друзів дитинства, перебувала весь цей час у Маріуполі, в мікрорайоні Східний (Лівобережний район). Саме його почали обстрілювати першим.”
Катерина просила маму виїхати з міста або переїхати до центру, в безпечний район — за кілька тижнів до початку війни вона зазнала травми, їй було складно ходити. 26 лютого вимкнули електрику, через день навіть найстійкіші телефони сусідів розрядилися, і дівчина з мамою втратили будь-який зв’язок.
“Весь цей час я телефонувала їй що 1,5 години. Мені було важливо почути, що все гаразд.”
Коли зв’язок ще був, дівчина наполягала на тому, щоб мати пробувала спуститися до підвалу. Як виявилося згодом, вона все-таки так і зробила, і в той момент, коли в сусідню квартиру прилетів снаряд і квартира загорілася, мама вже перебувала в бомбосховищі.
“На самому початку я ще дуже вірила, що скоро знову з’явиться зв’язок, полагодять електростанцію, телефони будуть заряджені і я можу додзвонитися. Я телефонувала щогодини.”
Трохи пізніше з’явилися волонтерські організації, які опікувалися евакуацією людей з Маріуполя. Дівчина зв’язалася з усіма, просила евакуювати маму або хоча б дізнатися, що відбувається на Лівому березі міста. Про Лівобережний район інформації не було ніякої.
“Якоїсь миті мені почало здаватися, що просто весь район з людьми зник. Невідомість — це окреме коло пекла для тих, чиї рідні залишилися в Маріуполі.”
Лише 21 березня Катерина дізналася, що на момент 17 березня її мама перебувала у квартирі. 30 березня зателефонували сусіди, яким вдалося виїхати з міста, і сказали, що маму бачили в підвалі. Як з’ясувалося пізніше, забрала матір подруга в сусідній будинок.
Дівчині вдалось нарешті зв’язатися з рідною мамою, яка розповіла, як на ній спалахнула куртка, коли вона спускалася до підвалу; як повністю згоріли квартири сусідів і від них вогонь перекинувся на наші двері; як весь цей час люди сиділи в холодному й сирому підвалі, а тих, хто вмирав, ховали в дитячому садочку поряд з нашим домом.
Ще вона розповідала, що всі сусіди приносили зі своїх квартир усе, що залишилося з продуктів, і готували на вулиці, їли раз на день.
Дбали одне про одного. Хтось приніс їй куртку замість згорілої, хтось допоміг обробити опіки, як умів. Всім було важко й страшно.
Тепер вона в безпеці, оточена турботою і любов’ю. Але психологічно, як здається Катерині, їй ще складно усвідомити, що зараз не стріляють, що вона не в підвалі. Постійно плаче. У неї ще заживає опік на кисті й на щоці, і, напевно, знадобиться більше часу на відновлення.
“Віра — це те, що допомагає. І важливо вірити в наших хлопців, які прямо зараз б’ються за наше місто біля моря і за кожного жителя. І, можливо, нині наше місто зруйноване, але душа Маріуполя в кожному з нас — тих, хто залишився, і тих, хто тепер перебуває далеко.”
Клавдія Вікторівна Горбаченко
“Вони нам почали кричати: “Відчиняйте, бо зараз двері підірвемо”
З 24 лютого родина Клавдії майже не вилазили з підвалу. Їх будинок опинився у самому епіцентрі запеклих боїв. 1 березня чоловік Клавдії відвіз дружину з дітьми у квартиру на вулицю Кірова, там знаходитись було безпечніше.
Коли перебили газові труби, родина готувала їжу на кострі.
“Вперше снаряд прилетів зі сторони ДНР у сусідній двір. Одразу двох вбило, а 17-річний хлопець загинув вже у лікарні через уламки. Два трупи лежали дуже довго у тому дворі, їх навіть ніхто не прибирав.”
Жінка розповідає, як у будинок поруч потрапила ворожа артилерія, щойно вона з дітьми зайшла у під’їзд. Людей, що проходили біля будівлі, просто завалило під уламками.
“А у наш дім прилетів снаряд на 10 поверх, людину винесло хвилею і розірвало ногу. Зайнялась квартира, тому мій чоловік намагався загасити пожежу. Врятувати сусіда не вдалось, просто стік кров’ю…”
В будинок були ще неодноразові прильоти, людям дивом вдалося вижити у розтрощених квартирах. Клавдія з чоловіком забрали 2 сім’ї до себе в однокімнатну квартиру. Жили всі разом чотирнадцятеро.
“Коли ходили по воду, потрапляли під обстріли або взагалі не доходили. По 5 днів не виходили з квартиру, отже були питна вода була на вагу золота. Про приймання душу взагалі навіть не мріяли”
Маленька донька Клавдії часто плакала через холод і голосні звуки бомбардування за вікном. Старшому сину батьки розповідали, що війна ненадовго, скоро сім’я вибереться у безпеку і всі будуть щасливі.
“Нам дуже допомогла одна людина, що привозила часто крупи, підгузники, тушонку. Це був наш український військовий. Якби не він, ми, мабуть, і не вижили б”
Обстріли завжди наростали. В один з днів у квартиру Клавдії постукали, відповідали: “Свої”. Коли двері не відчиняли почали погрожувати, що підірвуть двері. Це були окупанти, що обшукували квартиру та продивлялись документи. У деяких сусідів забирали гроші, золото і їжу.
“Прям на вході нашого під’їзду лежав російських двохсотий. Ми просили його забрати з проходу, не могли навіть спустись на вулицю. Через пару днів ми побачили цей труп біля вікон нашого будинку. Вони навіть своїх не прибирають.”
Сім’ї повним складом вдалось евакуюватись в Запоріжжя. Зараз родина у безпеці, теплі, намагається наскільки це можливо повернутись до звичного життя.
- Нагадаємо, #Букви та онлайн-музей Фонду Ріната Ахметова “Голоси Мирних” об’єднали зусилля на інформаційному фронті. Вже 8 років історія України пишеться крізь призму війни, яку розпочала Росія.
- #Букви документують обставини життя та загибелі цивільних мешканців Маріуполя та інших окупованих Росією українських територій з моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Частину 1 ви можете прочитати за посиланням.
- Частину другу циклу ви можете прочитати за посиланням тут, третю, четверту та п’яту частини історій злочинів РФ проти мирного заселення читайте за посиланням.