Новини
«Голоси мирних» — задокументовані злочини війни. Частина 7
Історії, опубліковані в даній статті #Буквам передав Музей Фонду Ріната Ахметова "Голоси Мирних".
Понеділок, 20 червня 2022, 17:01

Музей “Голоси Мирних” – найбільша у світі колекція історій мирних, постраждалих від війни Росії проти України.

Віолетта Дресв’янникова
“Усе те, чого ти боявся, трапилося із тобою за один день”

Віолетта народилась, вчилась та жила в Маріуполі. Студентка економіко-правового  факультету докладала чималих зусиль, аби потрапити до міжнародного проєкту, який допомагає переселенцям. Але війна внесла свої корективи. 

“Вперше до мене прийшло усвідомлення, що це не сон, коли ми несли бабусі з дідусем воду просто під обстрілами. А потім я побачила дві величезні вирви біля моєї рідної школи.”

За словами дівчини, люди мали пристосовуватись до воєнних умов, інакше б не вижили. Попри страх, снаряди вони бігли по воду та харчі, попри авіанальоти та відсутність газу готували їжу на вогнищах просто неба. Мешканці раділи снігу в березні, адже його можна було зібрати та використовувати як питну воду.

“Найстрашніше, що я бачила — як вогняний шар летів у бік моїх батьків. Ракета розірвалась неподалік від них. Не можу навіть словами передати…”

Дівчина весь час перебування у Маріуполі вела щоденник, де записувала щодня свій емоційний стан, думки, події, що відбувались довкола. 

Сім’я евакуювалися з міста під обстрілами, поруч горіли будинки. 

“Війна навчила мене не відкладати нічого на завтра. Жити просто зараз, користуватись найліпшими речами, адже це “завтра” може і не настати…Але те, що Маріуполь буде у складі України, я знаю точно. Місто відродиться, і я буду серед тих людей, хто буде його знову будувати!”

Віолетта Заякіна
“Все в диму, ми навіть не знали, в який бік ми йдемо”

Віолетта — переселенка з Донецька, влітку 2015-го вона покинула своє окуповане місто та переїхала до Запоріжжя. Зранку 24 лютого жінці зателефонувала донька з-за кордону і спитала у мами, невже почалась війна в Україні. 

“Ти що… Яка війна? Вона в нас має закінчитись! А потім я ввімкнула новини. Вірити не хотілось, ми мали це пережити вдруге.”.

У Маріуполі мешкала велика грецька сім’я: племінниці Віолетти, дві сестри. Росія обстрілювала їх будинки та бомбардувала місто авіацією з перших днів війни. Сім’я не могла евакуюватись, автомобілі були розбиті, а бої не припинилися. 

“Я казала їм, щоби йшли пішки до Мангуша. Йдіть та й дійдете. Тільки коли снаряд влучив в їх будинок, вони зібрали речі і пішли. Взяли з собою каструлю, сухе пальне й залишки їжі.”

Сім’я Віолетти через густий дим навіть не знала, в який бік прямувати. Згодом змогли дійти до Мангуша, там зупинились у родичів, а наступного дня поїхали у Бердянськ. 

“Вони розповідали про російські блокпости, які постійно затримували рух транспорту, розказуючи цивільним про те, що по всій Україні становище, як і в Маріуполі. І що краще тримати їм курс до Росії.”

За словами маріупольців, росіяни забирали у людей все, що їм заманеться —  у когось срібло, електронні цигарки. Родина Віолетти застрягала на добу в Токмаку, Василівці без води та їжі. 

“Коли мої дівчата о 12-ій ночі через декілька днів приїхали до мене у Запоріжжя  —  я була просто в шоці. Брудні, стомлені, а у довгих косах – стрічки білі із простирадл. 21 століття…”

Віолетта мріє про мир в Україні. Про зустріч з усією родиною за великим столом, де всі живі та щасливі. 

Анастасія Павлова
“Щовечора собі кажеш: “Помру, то помру!”

Після трьох тижнів під обстрілами у Харкові Анастасія придбала мікроавтобус та поїхала рятувати батьків зі зруйнованого Маріуполя. На початку війни батьки дівчини не хотіли покидати рідну домівку та жили з надією, що місто вистоїть як 2015 році. Зв’язок з батьками Анастасія втратила на початку березня, тож майже місяць намагалась бодай якось почути, що з родиною все добре. 

В один день було прийнято рішення купити машину, знайти водія та поїхати за батьками у Маріуполь. Автівку і водія, що погодився на величезний ризик їхати у місто, що є найгарячішою точкою, знайшли у Дніпрі. 

“Мені було дуже страшно туди їхати. Всі, хто їхали туди — вже просто від безвиході. Я розуміла, що нікому, крім мене. Я чітко усвідомлювала, що там мої батьки, яких я маю врятувати.”

Анастасія розповідає, як заїжджали на окуповані Росією території. “Спочатку навіть не зрозуміли, що це вже не наші. Через декілька блокпостів за грубим тоном ми виявили, що це росіяни. Кожні 100 метрів на непідконтрольних територіях ми раділи, що вижили, адже контроль був тотальним. Нас завжди запитували, чого ми їдемо до міста, сумнівались, що ми волонтери чи журналісти…”

За словами дівчини, найстрашніше те, що на цих блокпостах панує анархія. Російські військові могли зробити будь-що і не бути за це покараними: розстріляти, забрати авто чи телефон, як це зробили у водія Анастасії. 

“Коли ми заїхали в Маріуполь, у мене був шок — ні одного вцілілого будинку, у будівлях – діри від снарядів, скрізь нетрі, руїни, гори сміття та згорілі машини.  Узбіччями ледве йдуть люди – у брудному одязі, за гуманітарною допомогою. Це виглядало як кінець світу.”

Добратись до району, де проживали батьки, Анастасія не встигла до комендантського часу, тож вимушена була зупинитись у таборі для біженців у Нікольському. 

“Це так було складно емоційно. Я бачила людей, яких тримають в нелюдських умовах — вони лежали на підлозі або один на одному, стояв жахливий сморід. Я думала про те, що в людей, які там були, забрали все, що в них було. Одна бабуся розповідала, що сиділа 10 днів у підвалі, щодня випивала лише одне сире яйце. Невже вони заслуговують на таку старість? Вони мають бути у теплі, безпеці, з ліками та нормальним харчуванням. А вони чомусь виживають…”

Дівчина була безмежно рада, коли нарешті зустріла свою родину, живих і у повному складі. Анастасія взяла з собою 20 хлібин, воду та ліки для сусідів, яких в той день разом із батьками евакуювали з міста.

“Україна переможе. Це не запитання чи думка, це твердження”

Андрій Меретіков
“Маріуполь: такого не побачиш навіть у фільмах про кінець світу!”

Андрій до початку війни працював у дитячому притулку. Всіх дітей з інтернату змогли вивезти до безпечного місця — Німеччини. 

“Ми і подумати не могли, що таке трапиться з Маріуполем. Я вже знав, що таке війна, бо жив у східному районі міста. Сподівались, що два чи три дні – і все стихне, але ж ні…”

Андрій розповів, як температура у квартирі падала, а ковдр, щоб зігрітись, вже не вистачало. Місто відрізали від води, електроенергії та газу, виживали мешканці, як могли. 

“Я виходив на вулицю і бачив море розбитого скла і зруйнованих будівель, трупи людей. Такого не побачиш навіть у фільмах про кінець світу!”

Коли обстріли дійшли до Андрієвого району, він проводив весь час у підвалі. В один день світло ліхтарика засліпило очі людям у сховищі, пролунав голос: “Є люди призовного віку?” Пара, що сиділа поблизу Андрія, прикрила його. Всі в один голос відповіли: “Ні, тут тільки жінки, діти та літні люди”. Це були російські військові. 

Андрій з батьками вирішили пішки залишати окуповане місто. Хлопець у якийсь момент впав на землю, думав, що це ударна хвиля. Нога боліла весь час, Андрій ледве йшов. Мати побачила, як із ноги текла кров, а штани повністю змокріли. 

“Всі кольори почали зникати, і я втратив свідомість. Чув гул літаків, що пронизував вуха, та як мчать автівки, не звертаючи на тебе уваги. Мама зробила мені жгут зі штанів, стало легше.”

Батьки із хлопцем ледве доплелись до лікарні, де провели у черзі 4 години. В Андрія в нозі виявився уламок. Зараз рана загоїлась, а родина у безпеці, у Чернівцях. 

“Я багато де був в Україні, але найприємніше мені повертатися у рідний Маріуполь. Ми його ще відбудуємо, щоб повернутись знову!”

Теги: війна, Голоси Мирних, злочини війни, злочини рф, Маріуполь, Музей Фонду Ріната Ахметова "Голоси Мирних", російсько-українська війна

Межа у Telegram

Підписатись