Музей “Голоси Мирних” – найбільша у світі колекція історій мирних людей, постраждалих від війни Росії проти України.

Павло Родіонович Фомін. Маріуполь

“До останнього була надія, що єдине відділення гемодіалізу обійдуть стороною”

Павло жив у 23-ому мікрорайоні, що у західній частині міста, й працював анестезіологом у Маріупольській міській лікарні №1. Поліклініка знаходилась біля заводу ім. Ілліча, куди привозили перших поранених. Більшість приміщень зазнали потужних обстрілів. 

“Завжди була думка, що ось-ось це все закінчиться. Проте з кожним днем тільки наростало. Багато пацієнтів до нас просто не довезли…”

За словами Павла, більшість поранених загинули саме через відсутність мобільності й транспортування. Тим, кого вдавалось доставити до стін лікарні – надавали максимум медичної допомоги.

З часом запаси препаратів, медикаментів, гуманітарної допомоги закінчувались, тож зберігати життя пацієнтів було надскладною місією для лікарів. Відділення гемодіалізу дивом проіснувало до середини квітня. А потім і його розбомбили. Якусь частину хворих вдавалось евакуювати, інших чекав лише один сценарій – смерть. 

“До останнього була надія, що єдине відділення гемодіалізу якось обійдуть стороною. Не обійшли. І туди прилетіли снаряди.”

Павло з сім’єю вирішили евакуюватись. 22 квітня виїхали з Маріуполя, а 25 вже були у Запоріжжі. Нині лікар працює у запорізькій лікарні №9. 

“Наше завдання – допомагати людям, які знаходяться у важчому стані, ніж ми, які в умовах війни ще й хворіють. Тому ми маємо знаходити у собі сили, щоб їх рятувати!”

Микита Діденко. Маріуполь

“Мама сказала: “Їдь, а я залишуся з бабусею”

18-річний Микита вчився у Словаччині, однак повернувся в Маріуполь, щоб отримати посвідчення водія й допомагати літній бабусі лікувати зір. Однак у місто прийшла війна. О 5-ій ранку 24 лютого хлопець з родиною почули вибухи, що доносились з навколишніх сіл.

“Ми намагались звикнути до цих звуків, але в один день я вийшов нарубати дрова й побачив боковим зором, як величезна ракета влучила у школу поруч…”

Через вибухову хвилю у хлопця позакладало вуха, він встиг забігти у під’їзд. Саме в той момент будинок почав сипатись, вилітали уламки вікон. Ще снаряд залетів у під’їзд Микити, через це піднявся стовб пилу, а світильник впав парубку на голову. 

“Найстрашніше з усього – ти не знаєш, чи посміхнеться тобі фортуна. Коли прилетить й чого чекати…

Микита розповідає, що одного вечора, коли обстріли стихли, він вибіг на вулицю. У сусідньому дворі побачив дівчину, яка сиділа у понівеченій уламками автівці. Два дні хлопець ремонтував машину, адже це був єдиний шанс на порятунок. Це був його перший й вдалий досвід лагодження авто. 

“Коли починались обстріли прямо у нас у дворі, у бабусі, якій 86 років, стався інсульт. Після цього її треба було годувати з ложки. Тоді мама сказала мені: “Їдь, а я залишуся з бабусею”. 

Микита виїжджав з Маріуполя з дівчиною, якій, власне, ремонтував автівку й сусідкою Оленою. За словами хлопця, перевіряли військові РФ лише його. 

“Мене почали роздягати й перевіряти телефон. У моїй галереї знайшли знак сонця, наш символ з бойового мистецтва джиу-джитсу. Мені доводилось їм пояснювати, що це означає. Давили дуже психологічно. Але, дивлячись на них й знаючи про їхню армію, немає в них шансу на перемогу!”

Тетяна Андрійчук. Стоянка

“Війна – це страхіття, яке у 21 столітті неможливо уявити”

Тетяна за фахом – лікарка-акушер-гінекологиня зі стажем 23 роки. Жінка розповідає, що вже 22 лютого рідні з Донецька надіслали повідомлення, що людей із раніше окупованих територій за бажанням евакуюють у Росію, а кордони з Україною закрили. 

“Сестра написала, щоб ми молились за них, у Донецьку – масова мобілізація чоловіків. Щось буде страшне”. Однак пізніше повідомлення зникло: Тетяна здогадується, що діалоги контролювали служби в Росії й намагались запобігти розповсюдження інформації про майбутнє вторгнення. 

24 лютого Тетяну розбудив чоловік, однак не на роботу в столичну лікарню, а щоб сповістити про початок війни. На Київщині лунали вибухи, гуділи гелікоптери й не припинялись канонади. 

“Мій син з дружиною живуть у Києві, а матір знаходилась на лікуванні у київському ендокринологічному відділенні. Чоловік служить країні, тож лише ввечері ми змогли забрати дітей і маму у наш приватний будинок у Стоянці.”

Тетяна розповідає, що жила родина у підвалі з 24 лютого по 7 березня. Без світла й води, врятував лише генератор. 

У березні разом з волонтерами 12-річна донька та син Тетяни з дружиною виїхали зі Стоянки, жінка ж не могла залишити матір, собаку й рідний дім. 

“Канонада ця не зупинялась. Вони стріляли по Гостомелю, Ірпеню, Макарову, Києву, гасили всюди. Однак як ми раділи, коли чули наше ППО. Для нас цей звук став рідним.”

Війна змусила лікарку Тетяну виїхати на Буковину. Там жінці запропонували працювати за фахом, однак, за її словами, вона просто морально не готова повернутися до роботи у звичному режимі. Тож зараз просто допомагає тим, хто гостро цього потребує

Будинок Тетяни розташований біля лісу. Тож пізніше жінці дзвонив сусід й розповідав, скільки ворожих окопів й техніки видніються поміж дерев. В його дім влучив снаряд, будинок вигорів вщент. А у Тетяни – лише посічений трохи й вибиті вікна. 

“В Україні – найкращі люди, таких ніде більше немає. Ми були у Німеччині, у Франції, в Румунії й Польщі, але повірте мені, найщиріші й найдобріші й найбагатші душею – лише у нас!”

• Нагадаємо, #Букви та онлайн-музей Фонду Ріната Ахметова “Голоси Мирних” об’єднали зусилля на інформаційному фронті. Вже 8 років історія України пишеться крізь призму війни, яку розпочала Росія.
• #Букви документують обставини життя та загибелі цивільних мешканців Маріуполя та інших окупованих Росією українських територій з моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Частину 1 ви можете прочитати за посиланням.
• Частину другу циклу ви можете прочитати за посиланням тут, третю, четверту, п’яту та шосту та сьому частини історій злочинів РФ проти мирного заселення читайте за посиланнями.