Про це Ірина Юрченко розповіла в інтерв’ю Vogue.

Провідниця “Укрзалізниці” пам’ятає як 24 лютого 2022 року сотні тисяч осіб переміщувалися на захід країни. Жінка ж навпаки намагалася дістатися з дому з Малина на роботу до столиці. Ірина розуміла, що може допомагати, виконує свої обов’язки.

У перші дні на вокзалах хаос і товкотнеча: дорослі, діти, домашні тварини, багаж. Існує два методи, аби вгамувати натовп: різкість або ласка. Тоді вона застосовувала обидва.

Юрченко розповіла про свій перший потяг 25 лютого, котрий рушив на захід. Щойно він рушив, Ірина закрила жалюзі — не через світломаскування, а щоб стримати скло в разі бомбардування. А ще — щоб не дати пасажирам вдивлятися в темряву.

У Хмельницькому потяг зустріли місцеві; закидали у вагон що в кого було, проте з кожним наступним рейсом імпровізований волонтерський кейтеринг ставав все більш потужним: з’являлося домашнє печиво, готові канапки, тепла їжа — і це в кожний вагон. Вона все роздавала пасажирам, які дивувалися, що це безплатно.

Евакуаційні рейси — здебільшого мовчазні. Лише після Тернополя люди починали потроху говорити між собою.

“У Хмельницькому, Стрию, Мукачеві волонтери швидко закидають до вагонів продукти — зупинка 2–3 хвилини. Потяг рушає, а вони стоять і співають гімн. І ти думаєш: наша нація — незламна”, – згадує Юрченко.

На станціях вона скеровувала пасажирів у потрібному напрямку, закликала не хвилюватися та наголошувала на необхідності “дякувати тим, хто їм допомагав і молитися за тих, хто на фронті”.

Дмитро з мамою завжди були близькі. Вона вчила їх із сестрою “в будь-яких ситуаціях залишатися людьми” і привчала до порядку.

Про те, що син на “Азовсталі”, Ірина дізналася 1 березня. Він запевняв, що там безпечно, мовляв “бункери захистять хоч від ядерної зброї”.

Вони домовилися щоденно, попри все, виходити на зв’язок всією сім’єю. За можливості — писати, або просто ставити “+”. Тих “плюсиків” Ірина чекала найбільше.

Якось сталося пряме влучання в бункер. Вибуховою хвилею Діму викинуло з ліжка, а наступної секунди те ліжко накрило бетонною плитою. Він дивом вцілів, хоч йому й розсікло голову уламками.

Вона просила сина робити фото. В середині квітня Дмитро з побратимами евакуював з “Азовсталі” дітей та цивільних. І раптом прислав автопортрет, в шоломі і квітах. Ірина досі не стримує сліз: навіть в пеклі він міг знайти красу. Те фото вона потім завжди тримала поруч.

В якийсь момент жінка відчула, що хлопці зневірені. Якось пізно ввечері Діма подзвонив і попросив номер карти, аби перерахувати кошти. Миттєво всім стало ясно, що зневіра — це зло, а привид горобини замайорів на горизонті. Поклавши трубку, вона розридалась.

Проте, вже на ранок прокинулась із вірою, що все налагодиться. Невдовзі Дмитро прислав мамі фото. Ті самі, від яких перехопило подих у цілого світу: поранені, але незламні бійці. І воїн у промені світла. Захисник просив відсилати їх на всі конкурси, аби увічнити пам’ять про героїв “Азовсталі”. Так його світлини опинилося у переліку найкращих за версією The Guardian.

1 травня Ірина з колегами відкривали новий маршрут — на Хелм. Серед пасажирів впізнала Дуню Міятович, Комісарку Ради Європи з прав людини. Вона написала листа, закликаючи допомогти військовим на території заводу, і подала з чаєм і фруктами. За десять хвилин Дуня обіймала її.

“Я вас дуже розумію. Я боснійка — ми теж пережили війну”, — пояснила вона.

Одного дня Дмитро написав, що з’явилася надія: вони виходять у полон — є відповідні домовленості. Тоді Ірина сумнівалася, якщо росіяни не стримають зобов’язань.

“Мамо, варіантів лише два: загинути на “Азовсталі” без зброї, води, їжі та ліків або скористатися мінімальним шансом вижити”, – зазначив тоді Діма.

У те, що сина обміняють одним із перших, вона не вірила.

21 вересня пролунав дзвінок з незнайомого номера: “Дімо, ти? Синок, це ти?” — “Мамо, я в Україні. Мене обміняли”.

“Я його чую, але не можу усвідомити, перепитую знову і знову”, — розповіла Ірина.

Нині вже учасниця рухів “Жінки зі сталі” та “Асоціація родин захисників “Азовсталі” не полишає своєї основної діяльності. На запитання про маршрут її мрії, відповідає, що хоче відкривати потяг “Київ — Маріуполь”, пояснює, адже це означатиме, що настала наша перемога.

Довідка. Дмитро “Орест” Козацький перебував у полоні чотири місяці. Його фотографії з “Азовсталі” облетіли весь світ та стали символом незламності української нації. Дмитро Козацький зробив серію фотографій про життя оборонців Маріуполя. Він зафіксував побут бійців і як виглядав імпровізований шпиталь у бункерах “Азовсталі”.

А в червні цього року він отримав польську фотопремію Grand Press Photo 2022 за унікальні світлини з Маріуполя.

Дмитро Козацький розповів, що першою справою після прибуття додому був візит до барбершопу, де він підстригся й поголився: “Я ніколи не хотів виглядати жертвою”, – сказав боєць.

Згодом захисник Маріуполя повідомив про свій вихід з підрозділу полку “Азов”.