#Букви переклали статтю, розміщену в колонці Леоса Аарона у Wall Street Journal.

 Наприкінці 1991 року Росія та Україна почали свій пострадянський шлях із майже однакової початкової точки свого політичного та економічного розвитку.  Сьогодні Росія під керівництвом президента Володимира Путіна є автократією, що межує з військовою диктатурою, тоді як українська політична система, попри всі свої недоліки, зберегла дві важливі ознаки демократії: вільну конкуренцію між партіями та мирну зміну влади.

Ця різниця, а не будь-яка загроза агресії НАТО, була справжньою причиною того, чому пан Путін розпочав своє вторгнення в Україну у 2022 році. Якби Україні дозволили завершити поступовий перехід до стабільної, процвітаючої та орієнтованої на Захід демократії,  це стало б безпосередньою загрозою для режиму Путіна. Рано чи пізно російські люди почали б запитувати, чому вони не можуть мати те, що має Україна.

Чому дві країни пішли такими різними політичними шляхами? Значна частина відповіді пов‘язана з тим, як російський і український уряди відреагували на підйом олігархів. В обох країнах невелика кількість баронів-розбійників накопичила величезні багатства та владу після 1991 року, взявши під контроль державні активи та ЗМІ, що дозволило їм створити центри влади, незалежні від виконавчої влади.

Пострадянські олігархи відігравали роль, подібну до знаті середньовічної Європи

 У цьому сенсі олігархи відігравали роль, подібну до знаті середньовічної Європи. Як і сьогоднішні олігархи, ці аристократи були хижими та корумпованими, але, кидаючи виклик і обмежуючи владу королів, вони зіграли певну роль у остаточному розвитку вільних суспільств. У своєму класичному дослідженні “Соціальне походження диктатури та демократії” політичний соціолог Баррінгтон Мур писав, що “незалежне дворянство”, захищене від свавілля королівської тиранії, було “суттєвим інгредієнтом у розвитку демократії”. За іронією долі, українці виграли від того, що їхній уряд не впорався з олігархами країни, а успіх Путіна в розгромі російських олігархів допоміг йому викорінити всі джерела інакомислення, йдучи по стопах колишніх російських тиранів від Івана Грозного до Йосипа Сталіна.

Коли Путін став президентом Росії у 2000 році, він швидко поклав кінець пострадянському періоду конкурентної політики та свободи ЗМІ. Через чотири дні після інавгурації російська влада заарештувала медіамагната Володимира Гусинського, власника телеканалу НТВ, який розповідав про жахи чеченської війни, корупцію та зловживання високопосадовців, зокрема й найближчого оточення президента. Гусинського тримали у в‘язниці, поки він не погодився продати свою частку в НТВ “Газпрому”, державній багатонаціональній газовій корпорації. У квітні 2001 року “Газпром” фізично заволодів студією НТВ, перервавши фінальну трансляцію на півслові.

Менш ніж через три місяці Кремль примусив медіа- та автомобільного магната Бориса Березовського відмовитися від власності на мережу ОРТ, найпопулярнішого російського телеканалу. Через рік інша телекомпанія Березовського, ТВ-6, припинила існування. З закриттям ТВ-6 “свободу слова в Росії можна брати лише в лапки”, – заявив тоді опозиційний лідер Борис Нємцов. У 2013 році Березовського знайшли мертвим у ванній у його особняку за межами Лондона; його смерть визнали самогубством через повішення.

Путін завершив підкорення російських олігархів нападом на Михайла Ходорковського, власника нафтового гіганта ЮКОС, найбільшої приватної компанії країни. Придбаний на одному з сумнозвісних аукціонів “позики в обмін на акції” початку 1990-х років, коли прихильні до Кремля магнати купували державні підприємства за низькими цінами, ЮКОС був одним із найбільших у світі виробників нафти на початку 2000-х років. Окрім фінансування лівих і правих опозиційних партій, Ходорковський, за оцінками, підтримував 50-80% усіх неурядових організацій у Росії. У 2005 році його засудили до тюремного ув‘язнення за звинуваченнями в шахрайстві та ухиленні від сплати податків, у той час, як ЮКОС був поглинений переважно державною енергетичною компанією “Роснефть”. Вийшовши з в‘язниці в 2013 році, Ходорковський покинув Росію і з того часу проживає у Великій Британії.

Урок справи ЮКОСа був яскравим. Путін говорив олігархам: ви не володієте своїми підприємствами. Ви керуєте ними лише від імені держави. Ви можете продовжувати насолоджуватися своїм багатством, “ділячись” належним чином з державою, доки ви не втручаєтеся в політику та не будуєте планів без дозволу Кремля. На момент вторгнення Росії в Україну у 2022 році практично всі незалежні ЗМІ були закриті, а приватне фінансування громадянського суспільства припинено.

В Україні стосунки між виконавчою владою та олігархами склалися інакше.  Найбагатші люди країни політично функціонували як хижаки за своєю природою — балансуючи один над одним і згуртовуючись проти свого найбільшого суперника, президента, коли відчували загрозу. З початку 1990-х років українські магнати вільно використовували свої медіаактиви в політичних битвах. Частково внаслідок цього за останні 30 років жоден український президент не був переобраний, за винятком Леоніда Кучми, який обіймав цю посаду з 1994 по 2004 рік.

Демократичні повстання в Україні не набули б так швидко масової підтримки, якби телебачення було в руках держави

Здебільшого вибори в Україні проходили відносно ясно та мирно. Але коли президент намагався сфальсифікувати підрахунок голосів або вдавався до насильства, олігархи втручалися, щоб розпалити народне невдоволення. Демократичні повстання 2004 та 2013-2014 років не отримали б масової підтримки так швидко і рішуче, якби українське телебачення було в руках держави.

У березні 2014 року медіамагнат Ігор Коломойський був призначений губернатором Дніпропетровської області на сході України, де він допомагав організовувати та фінансувати проукраїнські збройні формування для протистояння сепаратистському повстанню, спонсорованому Росією.

Того ж року Петро Порошенко, власник телеканалу “5 канал”, був обраний президентом України і розпочав реформування українських Збройних сил, які вісім років потому підтвердили свою силу, розгромивши російський бліцкриг.

Чинний президент України Володимир Зеленський розпочав кампанію “деолігархізації” незадовго до російського вторгнення, і війна лише посилила її. Наприкінці 2021 року Зеленський підписав закон, який забороняє фінансувати політичні партії особам із мільйонними доходами та “впливом” на ЗМІ. У січні 2022 року п’ятому президенту Порошенку висунули підозру в державній зраді у справі про продаж проросійськими сепаратистами Донецька та Луганська вугілля на 50 мільйонів доларів (але офіційних звинувачень так і не було висунуто).

 У березні минулого року, після початку війни, Зеленський видав указ про те, що всі телеканали мають транслювати лише “Єдині новини”, розроблені Офісом президента. Найбагатша людина України Ренат Ахметов негайно здав свої медіаліцензії уряду, а служби безпеки провели обшук у домі Коломойського, чиї гроші та телеканал зіграли ключову роль у виборах Зеленського.

Гарне позбавлення від цих олігархів, можна сказати. Нехай Україна відійде від їхньої корупції та втручання в національну політику. І ви мали б рацію — за умови, що українське громадянське суспільство виявиться достатньо зрілим, щоб замінити їх. Олександр Габуєв, провідний російський політолог, зауважив, що завдяки незалежності олігархів “коаліції потужних гравців постійно заново збиралися… щоб запобігти появі в Україні такого, як Путін”. Дуже малоймовірно, що через три десятиліття Україна наслідуватиме авторитаризм російського типу. Проте війни ставлять під загрозу громадянські та політичні свободи навіть у зрілих республіках, а статус Зеленського як героя війни примножує звичайні спокуси необмеженої влади.