Майбутній громадський діяч, політик, письменник та засновник Української Гельсінської спілки, автор Акта проголошення незалежності України народився 24 серпня в 1927 році на Чернігівщині.

В 15 років його забрали до радянської армії, оскільки не зміг довести, що неповнолітній. Проте, пізніше, з України Лук’яненка направили в Австрію, де прослужив до 1949 року. Згодом – у Грузію і Закавказзя, там він прослужив до 1953 року.

Після служби був комсомольцем і членом ВКП(б) і загалом мав змогу зробити кар’єру у партії. Проте, отримавши в 1958-му році московський диплом про вищу освіту, за розподіленням рушив на західну Україну, де побачив життя селян, перейнявся тим, як їх примусово зганяли в колгоспи. Прийняв рішення та кардинально змінив своє ставлення до компартії, чому також посприяло прочитання 2-х томів Грушевського.

Згодом Лук’яненко став одним із засновників підпільної Української робітничо-селянської спілки (УРСС), написав програму та наголосив на необхідності боротись за самостійність.

“У принципі Москва безсила проти України: 280 років українці допомагали московітам будувати російську імперію, а тепер доля зобов’язує нас її зруйнувати. І ми це зробимо”, – писав Лук’яненко.

У 1961 році, через зрадника Ващука, начальник слідчого відділу Управління КДБ у Львівській області майор Сергадєєв порушив кримінальну справу. Вже за декілька днів Лук’яненка затримали вночі, його засудили до страти за “зраду батьківщини”. Проте пізніше, через 72 дні (які він провів у камері смертників), суд змінив міру на ув’язнення. Спочатку арештант відбував покарання в Мордовському концтаборі суворого режиму.

“Прошу суд визнати винними підсудних… Лук’яненко не випадково став на шлях зради Батьківщини. Ця людина вже не зможе виправитися” — зазначив тоді прокурор Львівської області Іван Нетіменко.

Заледве повернувшись, його знову арештували, одразу після того, як у 1976-му Лук’яненко заснував Українську Гельсінську Групу. Його визнали особливо небезпечним рецидивістом, оскільки насмілився розповідати про порушення прав людини в СРСР. Лук’яненка звинуватили в антирадянській діяльності. За таким обвинуваченням у 1977 році засудили Олексу Тихого, пізніше, у 1980 році — Василя Стуса та багато інших.

Загалом Лук’яненко провів в ув’язненні 27 років свого життя.

“Лук’яненко розумів, як побудовані були політичні системи демократичних держав. Тоді все-таки була залізна завіса, ми не знали, що робиться за нашими кордонами, а він це знав. Ця його організація рясно засіяла нашу національну думку ідеєю добитися Незалежності мирним парламентським шляхом, що в нас і відбулося”, – згадував пізніше депутат п’яти скликань Верховної Ради Іван Заєць.

Попри те, що дисиденту його друзі пропонували виїхати за кордон, він відмовлявся. У 1988 році Левка Лук’яненка звільнили із заслання.

Вже у 1990 році його обрали народним депутатом Української РСР, вже за місяць Лук’яненко створив і очолив Українську республіканську партію. У 1991 році політик брав участь у президентських виборах, тоді за нього проголосували 1,4 мільйона українців. Тоді ж від Народного руху балотувався В’ячеслав Чорновіл.

Лук’яненко став першим послом незалежної України в Канаді. Наступними роками він знову обирався до парламенту.

Проте все ж у новітню історію Лук’яненко ввійшов як автор Акта проголошення Незалежності 24 серпня 1991 року, він таки здобув омріяну незалежність для своєї країни, на День свого народження.

За своє життя легендарний політик встиг стати автором багатьох книжок, академіком, доктором права, лауреатом Шевченківської премії та Героєм України.

На початку російського вторгнення 2014 року політик був переконаний, що “Путін, сам того не усвідомлюючи, розбудив і згуртував українське суспільство”.

“Війна із Московією – це необхідна умова, і ми маємо боротися, бо тільки поборовши Москву, Україна стане по-справжньому незалежною. У цьому відношенні – великі плюси, тому що вперше за багато століть Україна не має багато ворогів. Україна має тільки одного ворога, а багато держав нас підтримує”, – наголошував він.

Левко Лук’яненко полишив цей світ 7 липня 2018 року.

“У 20 років я дав обітницю небу — здобути Україні волю. Вона з’явилася відтоді, як дізнався про нашого національного героя Северина Наливайка. І надалі думка, що Україна гідна бути незалежною державою, вже не полишала, а збагачувалася, розширювалася, укріплювалася… Все життя бачив себе однією з ланок у ланцюжку боротьби за незалежність України. Я для себе вирішив, що взяв прапор боротьби за незалежність держави з рук УПА і повинен пронести його стільки, скільки зможу. Це і була моя місія. Боже, просив я, дай моїй голові силу випромінювати думку, щоб через надземну сферу запалювати шляхетні душі українців на боротьбу за самостійність“, – писав син України.