Новини
Нашим майном розпорядилися «асвабадітєлі», ми опинилися на роздоріжжі – історія людини, якій допоміг «Центр допомоги врятованим»
Зазнати різного роду насильства, вимушено залишити рідну домівку, втратити близьку людину або проживати розлуку з найріднішими, а згодом опинитися на роздоріжжі, в намаганнях оговтатися від гучних звуків та страшних картин, які постали в уяві – ці наслідки воєнних реалій супроводжують навіть після порятунку. Тривожність, відчуття безпорадності, невпевненість, страх за життя та майбутнє – повторні переживання наздоганяють свідомість знову і знову.
Четвер, 18 травня 2023, 21:01

Бути врятованим – це отримати шанс продовжити боротьбу за власне майбутнє, опинившись в безпеці. Натомість, якщо людина не звертається за допомогою та самостійно намагається подолати свої переживання, складно стає не лише психологічно, а й фізично. Відчувши на собі наслідки окупації, людина потребує комплексної підтримки, яка дозволить нормалізувати життя в умовах повномасштабної війни. “Центр допомоги врятованим” надає соціально-психологічну, інформаційну та правову допомогу, щоб повноцінно стабілізувати стан “врятованого”, допомогти прийти до тями після пережитого.

Фото: Центр допомоги врятованим

Фото: Центр допомоги врятованим

Власною історією реабілітації після порятунку з окупації, особистим відкриттям та поверненням до буденного життя завдяки Центру допомоги врятованим – в інтерв’ю для #Букв поділилась Валентина, мешканка Запорізької області, що врятувалася з окупації та звернулась до Центру допомоги врятованим.

Валентино, повернімося в період, коли Ви прийняли рішення звернутися до Центру допомоги врятованим. Чи готові Ви поділитися власною історією порятунку, що привела Вас до Центру?

Коли з сім’єю виїжджали з окупованої території, нам допомагав волонтер і, власне, ми звернулися до Центру допомоги врятованим, щоб вони нам допомогли оформити довідку як переселенцям. Також, нам потрібна була допомога психолога, бо поки ми очікували волонтера на блокпосту, протягом двох годин, фактично лежачи перебували під обстрілом. Хоча, живучи під окупацією, ми вже звикли, у нас в місті тоді тривалий час були обстріли, першим  пошкодили наш будинок… Дуже багато шкоди війна принесла моїй родині.

12 квітня, коли ми вже виїжджали, були дуже страшні обстріли, в 50-70 метрах від нас розривались снаряди. Чи то ракети, не знаю… Це складно емоційно. Тому ми звернулися до Центру допомоги врятованим і за довідками, і за психологічною допомогою, та інформацією, де можна отримати гуманітарну допомогу на перший час. 

Фото: Центр допомоги врятованим

Фото: Центр допомоги врятованим

Зважаючи на пережитий травматичний досвід, з якими, раніше невідомими емоціями, Ви зіштовхнулися згодом? Врешті, чи відчували їх руйнівний ефект?

Була сильна паніка та страх. І для мене було важливо, щоб допомогли подолати цей страх і зняли нервову напругу.

Також, враховуючи те, що я в Запоріжжі ніколи не жила, виїхавши, зіткнулась з нерозумінням “куди” і “як далі”. Було важливо отримати підтримку, певні настанови, юридичну поінформованість, щоб розуміти, як далі жити в ролі внутрішньо переміщеної особи. Розумієте, нашим майном розпорядилися “асвабадітєлі”, ми залишились фактично на роздоріжжі.

Тобто, головним страхом стала невідомість йти в нове та чуже? На появу яких страхів вплинули умови окупації?

Так, був страх невідомості та росіян, які прийшли до нас зі зброєю. Ми певний час жили з усвідомленням, що сьогодні ти можеш вже не лягти спати або не прокинутися. І взагалі ми  забули про сон, бо вони в будь-який час могли постукати у двері та впевнено зайти до будинку зі зброєю. А ми ще й були без нормального зв’язку.

Окрім того, що ми пересікались з росіянами на блокпостах, коли евакуювались з міста, вони також часто заходили до нас додому й питали скільки осіб там проживає, хто саме. І звісно запитували, чи немає серед нас “зрадників”, тобто чи не передаємо ми дані про них нашим військовим. Ми повинні були доводити, що тут всі свої, лише наша сім’я. Давали їм перевіряти телефони, щоб довести, що ми не навідники. Вони обшукували будинок, попереджали усіх, що якщо виявлять щось подібне, можемо попрощатися із життям. Не могла я з ними говорити і загадувати тяжко… Дуже в мене негативна думка про них склалась. [ред: перелічені дії є ознакою психологічного та економічного насилля].

Як вони казали: “мы пришли вас освобождать”. А я кажу: “від чого? мене ніхто в рабство не брав. я жила спокійно як громадянка України”. Виявилось, що від щасливого життя, з якого вони забрали дуже багато. 

Власне, для безпечного пропрацювання цих страхів Ви звернулися до Центру допомоги врятованим і звідси запитання про встановлення довіри та бажання ділитися власним болем. Що відіграло ключову роль у цьому процесі?

У Центрі я спілкувалась з дуже приємною дівчиною Катею, вона психолог, яка працювала над тим, щоб розвіяти усі мої установки та пережиті страхи. Головним завданням було впоратися із реальністю та її викликами. Вона допомогла витягнути зсередини все те, що я самостійно собі запрограмувала. Вона дала мені відчуття безпеки, пояснила, що бути тут – правильне рішення і зараз немає ні потреби, ні можливості повертатися додому і звикати до життя із загарбниками.

Фото: Центр допомоги врятованим

Фото: Центр допомоги врятованим

Поділіться, будь ласка, як Вам допомогли фахівці Центру на шляху до повернення до “звичайного” життя?

Головним завданням було – прожити й пережити цей страх. Побороти його. Знаєте, мені повернули ту мене, якою я була до війни, адже після – всі ці почуття були нібито “заглушені”.  Я змогла наново відчути себе сміливою, доброю, впевненою. Під впливом страху я була як “загнаний звір” у клітці, коли кроку не можеш самостійно зробити. 

Мені повернули відчуття буденного життя. Ось, наприклад, я дуже люблю працювати з квітами, земелькою, на своєму городі, а тоді мені нічого не приносило радість, не було інтересу. А вже зараз навіть з’явилось прагнення до якихось нових цілей. 

Станом на сьогодні, після проходження психологічної реабілітації, чи є страх, що продовжує Вас супроводжувати? 

На щастя, зараз, завдяки роботі з психологом, в мене немає дуже вираженого страху. Звісно, я мрію про завершення війни якнайшвидше, люблю свій рідний край, свої Пологи. Тож, думками я досі там, але водночас є усвідомлення, що до перемоги я залишатимусь тут, в Україні, бо до повторної зустрічі із загарбниками – неможливо бути готовим, дуже в мене негативна згадка про них. Тому єдиний страх – війна, яка триває і той факт, що мій син знаходиться на фронті, боронячи нашу батьківщину.

Валентино, аналізуючи власний шлях від емоції цілковитої невідомості до прийняття та відкриття нової себе, як це – бути “врятованим”?

Знаєте, в мене немає відчуття провини бути “врятованою”, адже кожен робить свій вибір самостійно. Звісно, є люди, які зовсім не могли виїхати, їх щиро шкода. Але себе я не жалію, мені вдалось прийняти рішення про виїзд з рідного міста і продовжити жити. 

Болить за те, що росіяни забрали у нас все, що ми будували роками. І мова не лише про матеріальне, хоча це все ми також створювали, це наш труд. Передусім мова про наших людей, їх життя, мрії. Шкода, що деякі люди продовжують  знаходитись у місті і я не розумію, як вони залишаються і виживають. На жаль, зв’язку з ними я не маю. Проте для мене бути “врятованою” – це мій свідомий вибір.

Фото: Центр допомоги врятованим

Фото: Центр допомоги врятованим

Які головні методи психологічної терапії стали для Вас вирішальним аспектом на шляху до повернення тієї себе, якою Ви були до війни? 

Коли ти приходиш до Центру, ти відчуваєш себе “своїм”, тебе приймають, лагідно розмовляють, водночас й акцентуючи, що ти тут для того, щоб усвідомити “власне”  всередині себе. Це про питання “Хто ти є?”, “Яка ти людина?”, “Чого потребуєш?”. Це важливо для того, щоб безпечно пережити цей етап. Самостійно отямитися надто складно.

Важливим елементом для мене була й арт терапія, ми розглядали картинки, поділяли їх за тими, що найбільш емоційно відгукуються. Ще була практика визначити, яким звіром я була до повномасштабної війни і якою відчуваю себе тепер. Мені це допомогло усвідомити власну цінність, зрозуміти себе. Це про те, ким я була, ким є, ким можу стати. 

Фото: Центр допомоги врятованим

Станом на зараз, чи є місце емоції злості, яку підкріплюють нові наслідки воєнних дій? Як Ви продовжуєте проживати реалії сьогодення?

Я навчилась замінювати злість такими почуттями як любов та довіра одне до одного. Звісно, злість до росіян є безмежною, але в повсякденному житті, до людей, я її не відчуваю. Не абстрагуюсь і від новин, які викликають різні емоції, бо це стосується моєї країни, а отже і мене. Сьогодні мої думки вже чисті, я намагаюсь мислити позитивно, але переживати за свою країну, свої землі, рідні вулички – це те, що завжди зі мною. 

Щодо страху пережити повторні наслідки, я достатньо зрозуміла, що від цих людей можна очікувати всього. Але спочатку в мене всі думки спрямовані на перемогу, а потім вже аналіз інших варіантів, можливих викликів. 

Скажіть, будь ласка, чи присутнє у Вас відчуття базової безпеки та емоційного благополуччя?

Так, зараз я відчуваю себе в безпеці. Хоча, звісно, мені дуже болить за людей, які гинуть, її не маючи. Натомість, я готова спокійно, без страху, говорити про пережите. Головний урок, який мені надали фахівці Центру – важливо повертатися до повноцінного життя. Адже це допомагає відчувати себе вільним та самостійним.

Фото: Центр допомоги врятованим

Також, цією підтримкою бережуть людям здоров’я, бо стрес та емоційна нестабільність дуже б’є по загальному самопочуттю, що потім переростає в хвороби.

Чи є можливість звернутися до Центру повторно через певний час після проходження реабілітації?

Так, після проходження реабілітації мені дали зрозуміти, що я можу повторно звернутися в будь-який час, незалежно чи це від появи нових викликів, чи просто бажання поспілкуватися, виговоритися. Власне, я вже зверталась до Центру після проходження реабілітації, щоб також допомогти іншим людям, хто зазнав різного роду насильства під час цієї війни.

Фото: Центр допомоги врятованим

Щодень українці стають свідками травматичних для людської психіки подій, деякі особливо гостро відчувають це на собі, але досі не знаходять сили звернутися до фахівців. Чи маєте слова підтримки, які стануть для них поштовхом, щоб звернутися до Центру?

Важливо зробити перший крок, прийти, щоб просто виговоритися. Ніхто не перебиває, не засуджує за емоції, не виправляє та не нав’язує своєї думки. Ці люди здатні знайти, що в тобі “зламалось” та після першої розмови віднайти ключ, щоб це полагодити. 

Кожен має можливість бути із самим собою, зрозуміти себе та власний біль, спільними зусиллями подумати як із ним боротися, щоб людина почала діяти, а не перебувала в стані “а як далі?”. Слово за словом, і ця добра атмосфера спонукає до повторної бесіди. Далі кожен робить вибір самостійно. Головне – ти є центром уваги. 

Фото: Центр допомоги врятованим

Центри допомоги врятованим – це державні установи, де юристи допоможуть вирішити будь-які питання з оформленням, відновленням, отриманням документів, психологи нададуть консультації, а кейс-менеджери допоможуть з індивідуальними випадками, з якими зіштовхнулися постраждалі від війни. 

Центри створено за ініціативи Офісу Віце-прем’єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, сприяння Урядової Уповноваженої з питань гендерної політики та підтримки Фонду ООН у галузі народонаселення в Україні й місцевих органів влади.

Теги: війна, Офіс Віце-прем’єр-міністерки, психологічна допомога, реабілітація, російсько-українська війна, Центр допомоги врятованим

Межа у Telegram

Підписатись