Про це розповідають #Букви.

Відеопроєкт підготувала незалежна журналістка Дарія Гірна спільно з виданням “Reporters”.

“Колись, можливо, напишу, як водночас важко, прекрасно, витривало, захопливо тривала ця робота: від задуму і залучення фінансування до пошуку однодумців і запуску. Сподіваюсь, досвід українських дисидентів нам ніколи не знадобиться”, – прокоментувала Гірна.

Знімання проводилися у понад 17-х містах, містечках та селищах України. Багато героїв проєкту вперше потрапили в об’єктив камери.

Усіх спікерів об’єднує мирна боротьба за незалежність України. Однак за це їх карали роками ув’язнень, катуваннями й знущаннями у таборах Сибіру та Мордовії.

На Youtube-каналі проєкту поступово з’являтимуться змістовні відеоролики з історіями українських дисидентів та учасників руху опору СРСР.

Наразі доступно 5 роликів тривалість до 15 хвилин кожен.

В ГУЛАГ за українські прапори. “Росохацька група”

У цьому епізоді розповідають про підпільну “Росохацьку групу”. До неї входило дев’ятеро юнаків, які боролися за демократизацію, вільний розвиток української мови та культури, – Володимир Мармус, Микола Мармус, Петро Вітів, Петро Винничук, Василь Лотоцький, Володимир Сеньків, Андрій Кравець, Микола Слободян, Микола Лисий і Степан Сапеляк.

Своїми спогадами про боротьбу за незалежність України поділилися лідер групи Володимир Мармус, а також її учасники: Микола Мармус, Василь Лотоцький та Володимир Сеньків.

“Росохацька група” була створена восени 1972 року в селі Росохач на Чортківщині.

Юнаки виховувалися у патріотичних сім’ях. Почувши про боротьбу дисидентів на західних радіостанціях, вирішили долучитися до мирного спротиву комуністичній системі. 

Лідер групи 22-річний Володимир Мармус написав присягу зі словами: “Перед образом Святої Богородиці, перед лицем своїх товаришів, урочисто присягаюся вірно служити Україні, боротися за її незалежність”. Усі учасники групи заприсяглися на лісовій галявині.

Найрезонансніша акція “Росохацької групи”, яку учасники готували кілька місяців, відбулася на День злуки, у ніч на 22 січня 1973-го. Хлопці встановили чотири синьо-жовті прапори на адмінбудівлях у Чорткові та розвішали 19 саморобних плакатів. Один з українських прапорів майорів на славнозвісній Чортківській ратуші у центрі міста.

Для пошуків групи КДБ залучило велику кількість кадрів, частина з яких приїхала в село під виглядом геологів. Слідство тривало майже рік, урешті-решт хлопців знайшли й засудили за ведення антирадянської агітації та пропаганди й створення антирадянської організації. 

Лідера групи Володимира Мармуса засудили до 6 років таборів суворого режиму і 5 років заслання, братові Миколі дали 5 років таборів і 3 заслання, Володимиру Сеньківу, який на момент акції служив у війську, – 4 роки таборів і 3 роки заслання. Василь Лотоцький, який не брав участі в акції, відбув 2 роки ув’язнення за зберігання зброї. 

Ці четверо дисидентів й сьогодні мешкають у Чорткові та прилеглих селах, Росохачі й Сосулівці.

“Особливо небезпечний державний злочинець” Мирослав Маринович

У цьому ролику глядачу розкажуть історію боротьби Мирослава Мариновича – віцеректора Українського католицького університету, співзасновника Української Гельсінської групи, політв’язня радянських часів.

Маринович ще зі студентських часів потрапив у поле зору КДБ. Зокрема, у 1970 році за доносом однокурсника про критику радянської влади йому пригрозили відрахуванням з університету.

Однак КДБ намагався приручити Мариновича й запропонував йому стати інформатором, але той рішуче відмовився. Згодом Мирослав разом із київськими друзями організовував заборонене тоді виконання колядок, щедрівок та вшанування пам’яті Тараса Шевченка.

У листопаді 1976 року разом із другом Миколою Матусевичем, на запрошення дисидентки Оксани Мешко, вони стали наймолодшими співзасновниками Української Гельсінської групи — першої правозахисної організації в Україні, яка фіксувала та передавала на Захід факти порушення владою СРСР Гельсінських угод 1975 року, що передбачали гарантії прав людини.

Мариновича відмовлялися працевлаштовувати, його переслідували, регулярно обшукували його дім та навідувалися до рідних й друзів. Ще через пів року його і Матусевича заарештували й засудили за антирадянську агітацію та пропаганду до максимально можливого терміну — 7 років ув’язнення та 5 років заслання. Покарання відбував у таборі Перм-36, а заслання — в казахському селі Саралжин.

“Української мови захотілося?! В Канаду!”. Олесь Шевченко

Цей фрагмент проєкту розповість про боротьбу Олеся Шевченка – київського журналіста й громадського діяча.

Шевченко – співавтор Декларації про державний суверенітет України. Сьогодні він мешкає у Києві та очолює столичний осередок Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих.

Дисидентську діяльність Шевченко розпочав ще в 9-му класі, коли компартійні функціонери на його очах несправедливо повелися з директором його школи. Разом з однокласниками вони тоді написали листа до ЦК Компартії в Москву, щоб там втрутилися в ситуацію. Замість відповіді школярі дочекалися примусового звільнення директора та його виселення у глухе село.

Свою боротьбу Олесь продовжив в університеті. Там він боровся за право навчатися українською мовою. Тоді голова університетської партійної організації якось відповів йому криком: “Української мови захотілося?! В Канаду!”

Навіть це не змусило Шевченка припинити свою проукраїнську діяльність. Коли редакцію єдиного незалежного в УРСР часопису “Український вісник” розгромили, а головного редактора В’ячеслава Чорновола арештували, Шевченко разом зі Степаном Хмарою та ще двома дисидентами почали випускати журнал підпільно.

За це, а також за допомогу Українській Гельсінській групі Шевченка засудили до 5 років суворого режиму в таборах Мордовії та 3 роки заслання.

“Ніхто українців нікуди не випустить”. Ольга Гейко

Цю серію автори проєкту присвятили українській правозахисниці, філологині, учасниці Української Гельсінської групи Ользі Гейко.

Зараз вона мешкає у Києві й на публіці з’являється рідко. Ольга – киянка. Її мати була заступницею міністра освіти УРСР, головною редакторкою журналу “Дошкільна освіта”, а батько — військовим.

Гейко каже, що її ніколи не виховували як дисидентку, але завжди вчили, що потрібно бути порядною людиною.

1977 року, після арештів друзів — дисидентів Мирослава Мариновича та Миколи Матусевича, — Ольга вийшла з комсомолу й долучилася до Української Гельсінської групи, у складі якої опікувалася проблемами еміграції з СРСР.

Зокрема, Гейко активно співпрацювала з іноземними журналістами у Москві й передавала їм інформацію про репресії проти української інтелігенції. Вона також висловлювалася проти введення військ СРСР до Афганістану й підтримувала польську “Солідарність”.

На долю цієї жінки випало чимало випробовувань. Її кілька разів затримували співробітники КДБ, на її родичів тиснули.

Матері Ольги пропонували відмовитися від доньки. Інакше вона могла втратити партквиток.

Двічі, 1980 та 1983 року, Гейко була засуджена за антирадянську агітацію та пропаганду. Відбула 3 роки ув’язнення в Одеській колонії та 3 роки у таборі села Барашево, Мордовська АРСР.

“Якщо не заткнешся, по стіні розмажемо!” Михайло Михалко

Це історія про боротьбу Михайла Михалка – еколога, політв’язня брежнєвських таборів.

Сьогодні Михалко є постійним учасником всіх екологічних акцій у Києві, але свою боротьбу він розпочав ще в юності.

Дисидентом Михайло став після запрошення радянською владою громадян СРСР долучитися до розробки нової Конституції 1977 року. Чоловік написав низку пропозицій щодо захисту і зміцнення української мови в УРСР. Врешті Конституція вийшла без урахування пропозицій Михалка, а на численні запити влади він отримав усну відповідь: “Якщо не заткнешся, ми тебе по стіні розмажемо”.

Впродовж тривалого часу Михалко намагався вийти на українське підпілля, але на момент арешту більшість його учасників уже було ув’язнено.

За дошкульний лист голові ЦК Компартії України Володимиру Щербицькому та поширення листівок проти русифікації України Михалка засудили на 3 роки ув’язнення у таборі селища Біличі під Києвом.

Щотижня на каналі проєкту з’являтимуться нові історії боротьби за незалежність.

• Уже цими вихідними Україна відзначатиме 30-річчя своєї Незалежності. З цієї нагоди заплановано проведення військового параду, концертів, фестивалів та інших цікавих заходів. Українці відпочиватимуть чотири дні поспіль – з 21 по 24 серпня. А #Букви зібрали яскраві культурні події, які можна буде відвідати в Києві у вихідні.