Олексій Годзенко: шлях військового журналіста та боротьба за Україну

Олексій Годзенко, керівник медіагрупи 413 окремого батальйону “Рейд” Сил безпілотних систем, розпочав свою кар’єру воєнного журналіста у 2014 році. Спочатку він працював на телебаченні, а через п’ять років підписав контракт із 503 батальйоном морської піхоти, де займався пресслужбою. У своєму інтерв’ю Олексій розповів про свій шлях до війська та про те, що допомагає йому зберігати віру у важкі часи.

Його перші кроки на фронті були пов’язані з революційними подіями 2014 року, коли він активно висвітлював бойові дії. Спочатку він знімав матеріали для невеликого інтернет-каналу, а згодом – для телеканалу “Новини 24”. Графік роботи був дуже насиченим: два тижні на Донбасі, два тижні в Києві. Олексій знайомився з різними підрозділами, працюючи по всій лінії фронту.

Він зазначає, що воєнні журналісти – це військовослужбовці з камерами, які ведуть інформаційну війну, підтримуючи Збройні сили України. Завдяки знайомствам у 503 батальйоні морської піхоти, Олексій отримав пропозицію приєднатися до служби, яку не зміг відхилити.

У 2019 році він підписав трирічний контракт із 503 батальйоном, який зустрів повномасштабне вторгнення у Верхньоторецькому. Після важких боїв у районі Волновахи Олексія запросили до Міністерства оборони, де він став частиною медійної команди. Згодом він перевівся до 413-го окремого батальйону “Рейд” Сил безпілотних систем.

Для Олексія війна – це не лише професійна діяльність, а й особиста трагедія. У 2016 році на фронті загинув його батько Дмитро Годзенко, який добровільно пішов служити у 57-му бригаду. Він загинув від прильоту міни, коли його підрозділ вже готувався до виходу з зони бойових дій.

“Від війни ховатись сенсу немає, мене так виховували. Якщо війна в країні, у тебе ж є не тільки громадянські права, у тебе є й громадянські обов’язки. Я вважаю, що це мій громадянський обов’язок.”

Олексій ділиться, що найскладніше у військовій службі – це втрата близьких, особливо тих, з ким він дружив. Він визнає, що медійна робота в армії значно простіша за службу на передовій, але й вона має свої виклики. Підтримка від місцевих мешканців і щирі емоції людей додають сил не здаватися.

“Іноді може підійти якась жіночка, ти сидиш там у якійсь військовій машині чи по формі, вона намагається тобі якийсь там пакет пряників дати чи щось таке… Таке ставлення людей дуже приємне, дуже підбадьорює.”

Він висловлює надію на перемогу України та прагнення, щоб війна нарешті закінчилася, і люди могли повернутися до мирного життя.

“Я хочу, щоб всі росіяни повиздихали. А ще щоб ми перемогли. І можна було нарешті щось робити, окрім служби в Силах оборони.”