Новини
Працюємо на перемогу: історії драйверів Uklon, які після 24 лютого стали волонтерами
Не усі герої носять плащі, і російсько-українська війна нам це продемонструвала. Ба більше, не усі герої ходять у пікселі. Альтруїзм, самопожертва, допомога тим, хто потребує – ці речі є цеглинками, що формують міцну стіну української єдності, яку не зміг пробити ворог. Герої можуть бути всюди, навіть якщо вони самі себе так не називають. Зокрема, ним може стати якийсь із драйверів Uklon, який підвозив вас додому.
Середа, 22 лютого 2023, 17:15

Нещодавно Uklon став партнером фільму “Мирний-21”, режисером якого є Ахтем Сеітаблаєв. В основі фільму — реальна історія луганських прикордонників, які у червні 2014 року дали бій окупантам, попри перевагу ворога в силі та техніці. Тоді українські герої не дали росіянам повторити кримський сценарій і не здали Луганщину без бою, відмовившись зрадити свою Батьківщину. Сьогодні 22 лютого фільм виходить в український прокат. 

24 лютого 2022 року війна, яка раніше точилася лише на сході України, прийшла у домівку кожного з нас. Сотні тисяч українців обрали шлях збройної боротьби, ще десятки тисяч – самовідданої допомоги захисникам і нужденним. 

Uklon поділилися з #Буквами історіями своїх драйверів, які з початком широкомасштабної війни стали волонтерами. 

Історія Григорія

Григорій – драйвер з Бучанського району. Він ризикував життям, аби доставити в столицю гуманітарку, проїжджаючи українські блокпости, ворожі ДРГ і заміновані дороги.

Григорій працює в Uklon з 2017 року, але окрім цього – ще й фотограф на фрилансі, робить весільні та дитячі фотосесії, але розширити свою діяльність йому не дала Росія. 

Так чоловік згадує перші дні Великої війни: 

Ми з сім’єю живемо в Бучанському районі, що під Києвом. Тому з перших годин війни ми чули кожний вибух. Я намагався не залишатися вдома: їздив у справах, мінімально брав замовлення по дорозі, разом зі знайомою завіз найнеобхідніше до тероборони. З сутінками ставало найважче, бо починали лупити найсильніше. А оскільки у мене єдиного з родичів був підвал, то першу ніч в мене ночували кум та ще шестеро людей”.

Широкомасштабна війна є стресом для кожного із нас, і Григорію триматися допомагає саме робота. 

“Я був певний, що якщо залишуся вдома – у мене поїде дах. Припускав, що російські війська увійдуть в моє містечко, але точно вірив – перемога за нами, це було сильніше страху”.

25 лютого Григорій прокинувся вранці від вибухів на Антонова, зв’язався зі знайомою, що жила поруч та вмовив її вийти з підвалу та поїхати до нього, адже зараз там було небезпечно. 

“Була ще задача: забрати цінні папери з її офісу, які треба відвести на Захід, Тож ми забрали знайому, папери, ще чотирьох людей по дорозі – та поїхали на Захід. Нам дуже пощастило, бо міст, через який ми вдень переїжджали річку Ірпінь вже тієї ночі підірвали”.

В дорозі він постійно оновлював стрічку, і з великого потоку новин втішних – не було. Чоловік шалено переймався за свою сім’ю, адже була інформація, що ворог уже пройшов до Житомирської траси. Уже перед Білою Церквою, на останньому блокпості, їх зупинили військові: 

“На останньому блокпості перед Білою Церквою, недалеко від воєнного аеродрому, нас вперше прискіпливо перевіряли наші військові. Поки нас допитували, над блокпостом щось пролетіло, сержант закричав: “Повітря!” і всі солдати хутко кудись зникли. Ми не розуміли що коїться, але вчасно встигли вимкнути світло в авто, щоб нас не помітили. Я думав, що якби окупанти запустили в блокпост хоча б одну ракету – мене б вже не було”.

Дорогою зі Львова до Києва Григорій завантажив авто волонтеркою для ТрО на Київщині: генератор, 100 літрів пального, їжу, медикаменти та багато йоду – на випадок ядерного удару. 

“На виході з аптеки, почувши куди та навіщо ми їдемо, люди нас наздоганяли та передавали ще ліки. Люди просто неймовірні”.

Переломним моментом Григорій назвав під’їзд до Фастова. 

“Коли ми під’їхали до одного із блокпостів нас не пустили, бо незадовго до нас на територію зайшла ворожа ДРГ. Частина групи була знищена, а інша розбіглася по полях. Нам сказали, що скоро вони вийдуть на дорогу і ми можемо просто не доїхати до Фастова. В той момент я задав своє перше дурне питання “Що ж нам робити?”. Відповідь ми не отримали, проте нам все ж дозволити їхати далі”.

Чоловік згадує: було страшно, бо повертатися не варіант, а ночувати у полі – тим паче. 

“Я пам’ятаю як військовий сказав: “Сідай за руль і їдь на максимальній швидкості, далі блокпостів не буде. Головне – не зупиняйся”. Я так і зробив”.  

Інший блокпост під Фастовом також був закритий, дорога була замінована в очікуванні наступу росіян. Тож Григорію довелося повертатися тією ж дорогою та ночувати у місцевих. Наступного ранку він уже приїхав до Києва – розчинну каву, яку в той день пив, вважає найсмачнішою в житті. 

Той випадок змінив погляди чоловіка на життя:

“Кожний день життя – цінний, важливий та прекрасний. Незалежно від війни чи миру, треба цінувати момент. Раніше я не міг збагнути, як на Майдані можна було сміятися, та чому зараз солдати такі бадьорі та заряджені. А тепер розумію”.

Григорій уже розпланував, що робитиме після завершення війни:

“Восени ми з другом подорожували по Чернівецькій області, проте не завершили свою подорож. Ми домовилися поїхати туди знову навесні, але почалась війна і він пішов служити. Тому я поїхав туди з сім’єю. Я зробив декілька фото для друга та пообіцяв, що коли все закінчиться, ми з ним обов’язково поїдемо туди разом”.

Історія Віталія

Драйвер “Uklon” Віталій проживає у Києві. Раніше він вів активне соціальне життя: займався електронною музикою, організовував різні заходи, мав декілька магазинів модного одягу, але російський широкомасштабний наступ вніс разючі корективи у життя чоловіка – тепер він волонтер.

Дізнавшись про початок Великої війни, Віталій евакуював доньку та внучку до Польщі, а сам лишився з батьком в Україні: 

“Батько в мене у віці та має деменцію, тому я звичайно забрав його до себе. Ранок завжди починався однаково — наготував їжі на день, взяв зарядку та поїхав. Повертався я завжди за годину до комендантської, щоб встигнути погуляти з батьком”. 

Протягом першого місяця Віталій не працював, усі поїздки були волонтерськими: 

“Грошей було мало, проте спільними з татом зусиллями ми могли купувати продукти та пальне. Завдяки йому все це стало можливим”.

Коли він дізнався, що через вік та інвалідність зброю йому не дадуть, вирішив направити свою енергію на допомогу людям. Зізнається: без діла сидіти не міг. 

“Як тільки побачив ціни на поїздки, я зрозумів, що більшості людям це не по кишені. Виконав одне замовлення і вирішив, що буду допомагати безоплатно. Я просто почав збирати їх та відвозив туди, куди міг. Спочатку своїм авто, а потім автобусом”, – розповів Віталій. 

Так протягом місяця він вивіз понад 1000 людей. Згодом волонтера почали впізнавати та намагалися віддячувати: 

“Коли я евакуював рідних, моя онука залишила на торпеді авто маленьку колясочку, за якою мене потім впізнавали — просили сфотографуватися, обіймали та намагалися заплатити. Я, звичайно, гроші не брав, проте інколи привозив додому різні смаколики”.

Віталій возив багато людей, і у кожного з них були свої історії. Чоловікові зустрічалися дівчата, які їздили по місту та годували домашніх тварин, хтось їздив і поливав квіти до знайомих. Були й просто такі, хто потребував якось доїхати до роботи, щоб було за що жити. Але одна історія особливо врізалася в пам’ять:

“Найбільше мене зачепила історія бабусі, яка самостійно пройшла 15 кілометрів з Артема до Житомирської траси, щоб передати племіннику таблетки, які ніде не можна було купити. Я зустрів її на Борщагівській, коли вона поверталася додому, щоб нагодувати котика подруги. Дуже слабенька, але рішуча”.

Віталій розповів про те, як відкрив волонтерський штаб: 

“Все почалося ще на початку війни. Коли донька з онукою поїхали в Польщу, вони 2 місяці жили у волонтерському центрі, відправляли посилки в Україну, а я допомагав з логістикою. Донька відправляла гуманітарку, а я розвозив у штаби або роздавав людям. Коли вона повернулася, ми домовилися організувати власний фонд допомоги постраждалим після окупації”.

Волонтерський штаб називається “Разом сила” та налічує 15 осіб. А починався він з Віталія, його доньки та маленької онуки, або, як сказав сам чоловік, “2,5 людини”. Саме у такому складі вони вперше виїхали. А далі з кожною поїздкою команда ставала все більшою:  другий раз було 2 авто, на третій – 7, і усі були завантажені. Віталій розповів чим вони займаються:

“Ми заїжджаємо у двір та влаштовуємо таке маленьке свято: годуємо, одягаємо, розважаємо. Донька у мене стиліст за професією — вона підбирає людям речі, які їм будуть пасувати. Попереду у нас аніматори та діджеї, які допоможуть створити правильний настрій. І навіть перукарі, адже це також дуже потрібно”.

Віталій поділився, що у людей, яких він перевозив, “неймовірна енергетика”, а настрій – бойовий:

“99% пасажирів були в одному настрої — всім автобусом аплодували Чорнобаївці, раділи новинам та досягненням ЗСУ. Після однієї поїздки не зупинитися, затягує”.

І саме це відчуття єдності Віталій бажає українцям зберегти: 

Я б хотів, щоб усі українці залишалися такими ж єдними, як у перші дні війни. Коли люди один одного підтримували та допомагали. Щоб не велися на пропаганду, не шукали зраду та не сварилися — ось тоді ми непереможні”.

Історія Антона

Антон – 34-річний драйвер з Одеси, працює в Uklon вже не перший рік, але основна його робота – далекобійник. Саме він керував одним з автобусів в евакуаційній колоні з Маріуполя до Запоріжжя. Чоловік поділився своїм досвідом пережитого на початку повномасштабної війни та тим, як це його змінило.

Перші дні війни Антон провів у евакуаційних рейсах: перебував у авто по 14-15 годин. Цей період часу він називає тяжким. Чоловік займався евакуаціями з 24 лютого по 5 березня, поїзди шукав всюди — через знайомих, знайомих знайомих, волонтерські та водійські групи. 

“Веселе життя було”, – іронічно згадує він.

Антон розповів, як наважився взятися за таку непросту та навіть ризиковану справу:

“Мені просто зателефонували люди, з якими я в гарних відносинах, сказали, що є така задача та запропонували спробувати. Я погодився. Це ніяке не геройство, просто в той час це було необхідно і все”.

Чоловік провів декілька евакуацій, але найбільше запам’ятався Маріуполь – їхній поїзд потрапив під обстріл: 

“Евакуація була призначена на 28 квітня, мені дали час зібратися і вже 26 числа я виїхав. Встиг ще до родичів у Київ заїхати, а далі звідти на поїзді.

Ми повинні були доїхати до Дніпра, а далі нас мали забрати. І десь в районі Кам’янського наш поїзд почали обстрілювати. Звичайний пасажирський поїзд. Десь о 12 годині ночі поїзд почав сильно хитатися та, коротше, ми зрозуміли, що почалося”.

Коли вони приїхали, людей поділили на 3 групи по 4 автобуси, і цей транспорт з мирними людьми окупанти також обстрілювали:

“Наша колона пройшла (не без проблем, але пройшла), а останні почали обстрілювати. В якомусь сенсі мені пощастило, що я їхав першим”.

Як згадує зараз Антон, в автобусі, який він вів, годин 10 була гробова тиша. Але все змінилося тоді, коли люди заїхали на вільну територію: 

Коли ми нарешті заїхали у Запорізьку область, в автобусі почалася, в гарному сенсі, істерика — там були прапори України!

Свої враження від пережитого він описує лаконічно: спершу було страшно, потім цікаво, а опісля – боляче.

“Страшно, тому що не розумієш, що на тебе чекає. Цікаво, тому що розумієш, що це якийсь новий досвід. Та боляче, тому що ти бачив цих людей. Це краще не переживати. Страх впереміш зі злістю та величезним бажанням відправити цих створінь туди, звідки вони ніколи не повернуться”, – пояснив Антон.

Цей досвід змінив погляд на життя: чоловік почав більше цінувати те, що раніше пролітало повз – “життя як таке”. Чоловік зізнається, що іноді спеціально виїжджає раніше, аби просто проїхатися пустим містом. 

Антон не задумується над тим що робитиме після завершення війни, оскільки не вірить у її швидке завершення. Тому він планує продовжувати робити те, що й до того: цінувати те, що має. 

“Прокинувся вранці у ліжку і ти вже щаслива людина. Тому що є ті, кому зараз набагато гірше”, – нагадує Антон, закликаючи інших задуматися над цим, і додає: “Потрібно цінувати те, що в тебе є. Та робити задля перемоги все, що в наших силах”.

Uklon — це український онлайн-сервіс виклику авто. Від першого дня війни компанія спрямувала ресурси для допомоги захисникам і захисницям на передовій та запустила клас авто #UklonВолонтер, який допомагає з транспортом волонтерам і працівникам критично важливої інфраструктури міста. 

У травні 2022-го компанія оголосила про запуск франшизи, адже переконана, що український бренд Uklon готовий створювати свою міжнародну історію. З 2014 року Uklon є постійним партнером БФ “Повернись живим”, за цей час сума донатів склала понад 14 000 000 гривень. А в 2022 році Uklon оголосив про щомісячну операційну підтримку БФ Сергія Притули.

Теги: війна, Uklon, волонтерство, Мирний-21, російсько-українська війна, волонтеры

Межа у Telegram

Підписатись