Відповідний огляд опублікувала англо-американська політологиня, колишня старша директорка з питань Європи та Росії в Раді національної безпеки США Фіона Гілл в авторській колонці американського видання The New York Times.

“Джордже, ти маєш зрозуміти, що Україна взагалі-то  не країна. Частина її території розташована у Східній Європі, а більша ж частина була віддана нам”.  Така тривожна заява прозвучала від президента Росії Володимира Путіна під час розмови з американським президентом Джорджем Бушем на самміті НАТО у квітні 2008 року. 

Путін був тоді дуже розгніваний через те, що НАТО заявило про вірогідне  приєднання до альянсу у майбутньому  України та Грузії. Тоді це стало своєрідним компромісом, який мав заспокоїти європейських союзників – чітка обіцянка щодо приєднання, однак без жодних конкретних термінів її реалізації. 

Тоді я працювала у розвідувальному департаменті за напрямом «Росія-Євразія», і ми готували звіти безпосередньо для Джорджа Буша молодшого. Ми вже тоді попереджали, що зближення України та Грузії з НАТО будуть сприйняті Путіним як провокація, що може призвести до превентивної військової операції, яка мала б цьому запобігти. 

Вже через декілька місяців у серпні 2008 року Росія напала на Грузію. Це стало чітким і однозначним сигналом росіян для України, яка невдовзі сповільнить кроки щодо приєднання до НАТО.

Однак, у 2014 Україна все-таки підписала угоду про асоціацію з ЄС, певно, вважаючи, що такий шлях зближення з Заходом буде безпечнішим. І тут знову втрутилася Москва, почавши звинувачувати Київ у бажанні знайти нову лазівку для вступу в НАТО, а водночас ще й відхопивши собі український Крим та розгорнувши гібридну війну на сході України. 

Через стриману  реакцію Заходу на військове втручання Росії у  2008 та 2014 роках,  Путін став ще нахабнішим. Цього разу у нього набагато амбітніший задум – він хоче не просто закрити перед Україною двері в НАТО і прихопити разом з цим ще більше її територій, а й взагалі витіснити США з Європи. 

За ті два десятки років, які я спостерігала за політикою Путіна, я помітила, що усі його дії є цілеспрямованими, а вибір моменту для того, аби кинути виклик Україні та Європі, ще й завчасно вивіреним. Він полюбляє вивчати історію і знається на різних історичних датах та ювілеях.  У грудні 2021 року було якраз 30 років з часу розвалу СРСР – часу, коли Росія втратила свою домінантну роль у Європі. А зараз він хоче, аби американці проковтнули подібну ж гірку пігулку, відчули те, що відчула Росія на початку 90-х років минулого століття.

Путін вважає, що США зараз знаходиться у подібному ж становищі, що і Росія перед розвалом СРСР —  країна ослаблена усередині та здає позиції у світі. А ще він сприймає НАТО не більше, ніж такий собі довісок до США. У Росії вже звично відмовляють альянсу в праві на якусь незалежність у стратегічних підходах, а тому Москва вважає, що краще протидіяти безпосередньо США.  

З точки зору Москви, внутрішні американські негаразди, розбурхані під час президентства Дональда Трампа, а разом з ними й ті розбіжності, що постали у його стосунках з європейськими партнерами, не кажучи вже про виведення військ з Афганістану, є свідченням слабкості Сполучених Штатів. І якщо добряче натиснути, як вважає Путін, то можна вибороти нову угоду з НАТО та ЄС, що допоможе уникнути прямого зіткнення, водночас змусить американців відступити, прибравши свої війська та ракети з континенту.

І Україна тут для Росії є одночасно мішенню та інструментом впливу у протистоянні зі США. За декілька останніх місяців Путіну вдалося втягнути адміністрацію Байдена у купу нескінченних тактичних протистоянь, у яких США тепер мусить тримати оборону.

Росіяни стягнули війська під український кордон, брязкають зброєю та нагнітають ситуацію своїми заявами, орієнтованими на публіку у себе в країні. Недавні офіційні документи, які вони передали США, містять вимоги надання залізних гарантій, що Україна та інші колишні республіки Союзу ніколи не стануть членами НАТО, а сам альянс відкотить свої війська до позицій, які він займав ще до 1997 року. При цьому росіяни кажуть, що їм не так то вже і потрібен мир у Європі за “за будь-яку ціну”. Деякі російські політики вже ведуть мову про те, що потрібні превентивні удари по цілях НАТО, щоб дати альянсу зрозуміти серйозність намірів росіян та змусити пристати на їхні вимоги.

Вже декілька тижнів американські урядовці намагаються  розібратися як у російських офіційних вимогах, так і у тих суперечливих коментарях, що супроводжують їх. І при цьому ще й намагаються стримувати Путіна у планах щодо України та чинять спроби збагнути, що він запланував собі далі.

Водночас сам Путін і його оточення вже розширяють свої вимоги. Кремль не лише піддав сумніву позиції у Європі, а вже й порушує питання про американські бази у Японії та присутність США у східноазійському регіоні. А ще він натякнув на можливе спорядження надзвукових ракет до Куби та Венесуели, аби нагадати про таку річ, як Карибська криза 60-х років. 

Путін майстерно вміє змушувати до поступок.  Він створює кризу, де залишається переможцем, попри будь-які обставини. Погрози та обіцянки – речі взаємопов’язані. Він може вдертися в Україну, а може і залишити усе таким, як зараз, консолідуючи контроль над Кримом та Донбасом. А ще він може розбурхати ситуацію довкола Японії, скерувати свої ракети до Куби чи Венесуели, або ж не робити цього – усе залежно від того, як розгортатимуться події у Європі. 

Він може діяти, а може й утримуватися від будь-яких дій. Попри внутрішні негаразди, США доведеться мати з ним справу ще довго.  На сьогодні зрозуміло, що Путін втягнув Сполучені Штати у довгу тактичну боротьбу, прибираючи собі до рук шмат за шматом українські землі та граючи на суперечностях та розбіжностях у НАТО та ЄС. І щоб вибратися з цієї кризи, потрібне активне втручання, а не бездіяльність. Штати повинні випрацювати свою дипломатичну відповідь, де Росія змушена буде грати за правилами Заходу.

Безумовно, Росія в повному праві перейматися своєю безпекою, в той час, як за останні 30 років конструкції європейської безпеки, певно, потребуватимуть нових підходів та переосмислення. Є також чимало проблем, які Москва та Вашингтон повинні розв’язати в питаннях ядерного та інших видів озброєння, вже не кажучи про питання кібербезпеки.

Попри це, подальше військове втручання Росії у справи України, чи то ліквідація української держави ніяк не може бути питанням у перемовинах між США та Росією, як не може вона стати частиною торгів щодо європейської безпеки. Штати повинні вказати Путіну на загрозу глобального опору, з яким він матиме справу у разі нападу, який до того ж матиме для Росії наслідки, як політичні, так і економічні. 

Щоб там не казав Путін у 2008 році про те, що Україна не є “справжньою країною”, ця держав є повноцінним членом ООН з 1991 року. Напад Росії автоматично підірве усі підвалини ООН і поставить під сумнів усі ті угоди, що гарантували країни-члени Всесвітньої організації у питання суверенітету країн. Щось подібне вже трапилось у 1990 після вторгнення Іраку до Кувейту, але цього разу наслідки буде у рази серйознішими. США разом з союзниками, як і сама Україна мають винести це питання на засіданні Генеральної Асамблеї ООН та поставити її перед Ради Безпеки цієї організації. Навіть якщо Росія і заблокує рішення з цього питання, майбутнє України заслуговує на широку міжнародну підтримку. США могли підняти це питання на рівні інших наддержавних організацій. Чому Росія вирішує свої суперечки в Європі, втягуючи в них країни Азії та Північної та Південної Америк? Яке відношення до України мають Японія, Куби, чи Венесуела?

Джо Байден заявив, що Росія заплатить “високу ціну”, якщо її війська вдеруться в Україну. Якщо ж Путін вторгнеться в Україну, не зазнавши покарання з боку Заходу і решти світу, і мова тут не лише про економічні санкції, то це створить прецедент, якому можуть у майбутньому наслідувати й інші країни.

Путін вже порахував, якими будуть наслідки американських економічних санкцій для його планів. Однак, він вважає, що деякі з членів НАТО неохоче наслідуватимуть американський приклад, а багато інших країн просто удадуть, що нічого не сталося. А ще він може отримати передишку через критику дій усередині США, широку міжнародну опозицію до санкцій та неохочу, а значить повільну, підтримку їх у країнах за межами європейського континенту.

Для США тривала боротьба потребуватиме створення міцної коаліції з європейськими союзниками й сприяння ширшої міжнародної підтримки у цьому питанні.  У протилежному випадку, ця уся історія призведе до того, що Штати можуть взагалі втратити свою військову роль у Європі.

• Нагадаємо, державний секретар США Ентоні Блінкен виступив проти введення превентивних санкцій проти Російської Федерації, але нагадав російській владі: будь-яке вторгнення на територію України США зустрінуть рішучою відповіддю.
• Раніше до Конгресу США внесли проєкт санкцій проти РФ у разі нападу на Україну.
• Також Державний департамент США погодив добровільний виїзд для державних службовців США, а від’їзд для членів сімей дипломатів зробив обов’язковим.
• Зокрема через наростання загроз з боку Росії, представники міністерства закордонних справ і у справах Співдружності націй Великої Британії прийняли рішення тимчасово вивести частину співробітників посольства та їхніх членів родини з Києва.