Про цей саміт і роль нинішньої Росії в ньому розповідає голова правління Громадянської мережі ОПОРА Ольга Айвазовська:

“Мене просили розповісти історію про себе та свій громадянський шлях. Але вся моя суперсила лише в тому, що я українка, і я не можу себе уявити відірваною від болісної історії моєї Батьківщини сьогодні.

Моя дитина — вже четверте покоління в моїй родині, яке живе в умовах російської агресії.

Моїй бабусі було лише 17 років, коли її засудили іменем Радянського Союзу за те, що вона розмовляла українською мовою, вивчала культуру та історію власного народу. Ті звірства, які чинили з молодими дівчатами російські військові та охоронці в тюрмах, зараз знову чинять в Україні їх нащадки.

О 5 ранку 24 лютого я прокинулася від вибухів навколо Києва. У мене було 15 хвилин, щоб скласти речі та залишити дім, у який я досі не повернулася. Мені сниться мій дім, в якому під час локдауну минулого року я навчилася пекти хліб. У такі моменти я себе запитую: що я/ми зробили не так? А тоді я усвідомлюю, що все моє життя було боротьбою за свободи та права, які сьогодні захищає на фронті мій коханий чоловік. Що світ та кожен з нас не має права плутати причини та наслідки, а також припинити звинувачувати у війні когось, крім країни агресора.

У 2004 році я була студенткою та відстоювала право на чесні вибори під час Помаранчевої революції. Потім все своє життя пов’язала з захистом політичних свобод громадян у команді однодумців з Громадянською мережею ОПОРА. Ми досягли успіхів, якими можемо пишатися.

У 2014 році під час Революції гідності, крім участі у протестах, я волонтерила в госпіталі в Києві. Тоді українці вчинили акт народного самозахисту проти авторитарного президента та побиття студентів на майдані. Тоді Росія розпочала війну та окупувала Крим. Ми можемо на рівні громадянського суспільства захищати свої права перед державою Україною. Ми довели, що не бездумні та не лякливі. Але зараз перед нами ворог, який хоче знищити Україну, ідентичність її народу та поставити під сумнів її суверенітет. Будь-який мир повинен бути лише на основі міжнародного права та української конституції. Всі інші умови для миру мають передбачати припинення бойових дій і терору мирного населення країни, яка програла битву.

Непокаране зло лише зростає. Сьогодні однозначним злом є війна, розпочата авторитарною Росією проти демократичної України. Що успішнішим є демократичний устрій, то ризикованіший він для безпеки авторитарного лідера, який очолює сусідню державу. Росія не поважає міжнародне право, права людини, світовий порядок, міжнародні організації. Інших аргументів, ніж сила, для неї більше не існує. У нас немає вибору. Ми повинні перемогти, або ж еволюція людства після Другої світової війни піде у зворотному напрямку, людство деградує і ми забудемо про цінності прав і свобод. Цей процес буде лише примножувати біль та страждання в Європі. Україна — не перша на шляху до деградації світового порядку і не буде останньою. 86% росіян підтримують ідею нападу на країни ЄС. Звісно, ви можете сказати, що в авторитарній країні не може бути чесної соціології, але коли на руках стількох російських солдатів є кров стількох цивільних, ми не можемо більше вірити у “заляканих маленьких людей”.

Щодня російські солдати вбивають 5 українських дітей. Так триває понад місяць. 60% дітей в 40-мільйонній Україні залишили свої домівки після 24 лютого цього року. 10 мільйонів українців стали внутрішньо переміщеними особами, а ще 4 мільйони шукають захисту від бомбардувань за кордоном. Відповідальними за це є російські військові, політична та бізнесова еліта, персонально Володимир Путін та 71% громадян Російської Федерації, які підтримують війну. І це лише початок страшної сторінки європейської історії. Втім, українці прочитали чимало її розділів та засвоїли цей урок. Гуманітарна допомога не зупинить ці сили. Непокаране зло тільки зростає.

Після того, як ми звільнили невеликі міста під Києвом, стало неможливо ігнорувати все те, що відбувається. Сотні людей закатовані, зі зв’язаними руками розстріляні у потилицю, їх убивали разом із їхніми дітьми. Вони лежали на вулицях тижнями. Ці фотографії ви можете знайти у світових медіа. Але, будь ласка, підготуйтеся морально, перш ніж їх побачити. Вони про антилюдяність. Уздовж доріг і тротуарів лежать зґвалтовані та роздягнуті жінки. В одній лише Бучі стратили 280 цивільних. Це були цивільні! Вони не несли жодної загрози російським військовим. Вони просто були громадянами України в місті, яке тимчасово окупували росіяни, просто щоб пройти до Києва.

Маріуполь був прекрасним, сучасним містом на узбережжі. Уздовж вулиць там росли троянди. Невдовзі вони мали зацвісти  й наповнити вулиці чудовим ароматом. Але місто стерли з лиця землі росіяни. Там проживали понад 400 000 цивільних. Місто оточили та нещадно знищували протягом тижнів. Одна з російських ракет була випущена в пологовий будинок, інша — в Драматичний театр, біля якого величезними літерами на землі було викладено напис ДІТИ. Його залишили, щоб донести до смертоносної авіації, що це цивільний об’єкт, де ховаються діти. Там було 1300 цивільних, але відомо про вихід після враження будівлі лише 150 маріупольців. 300 знайдено мертвими, а доля інших — невідома. Очевидно, що частина тіл досі перебувають під завалами театру, який перетворився на могилу. Через постійні вуличні бої немає шансів на повноцінну операцію для порятунку цивільних.

Заплющте очі та уявіть собі спокійний сон вдома, в рідному ліжку. Вам тепло та затишно. Сьогодні ж моя уява здатна пригадувати лише страшні кадри з захоплених росіянами або звільнених від них міст та сіл, замордованих і страчених цивільних. Ми всі більше ніколи не будемо спати без спогадів про цю війну. Люди, які вирвалися з Маріуполя або Чернігова, переважно небагатослівні. Але це спонукає нас говорити замість них. Непокаране зло лише зростає.

Світ повинен визнати, що війна в Україні — це помста за її рішення бути демократичною західною державою, а не сателітом пострадянської авторитарної Росії. Якщо авторитаризм переможе, то він і далі буде вбивати будь-яку надію на майбутнє тих, хто поважає принципи верховенства права, права людини та самовизначення вільних народів.

Сьогодні ООН не може не реагувати на події  дієво. Якщо процедури дають право вето країні-агресору, то потрібно змінювати процедури та враховувати акт відкритої та безпричинної агресії. Після всіх вбивств у тимчасово захоплених містах Росія не може залишатись у Раді з прав людини ООН. Крім гуманітарної допомоги та оборонного обладнання, повинна запрацювати система міжнародного судочинства. Українське суспільство та громадяни вимагають покарати керівництво Росії та виконавців страшних злочинів на нашій території. Основа для міжнародного трибуналу повинна бути закладена сьогодні. Непокаране зло лише зростає.

Я хочу, щоб ви запам’ятали з моєї промови лише одне: Україна — мирна та демократична країна, але у нас не криза, а війна, яку без жодної реальної причини розпочала Росією. Ми обороняємо не лише себе, а кожного в демократичному співтоваристві. Заплющте очі та уявіть, що буде з вашим світом, якщо абсолютне зло не програє”.

• #Букви продовжують цикл історії людей, які пережили війну. Сьогодні – історія 53-річного Миколи з Бучі. Він не залишив місто і власноруч ховав своїх друзів.
• Жителі нещодавно звільненої Бучі розповіли про жахіття, пережите під час російської окупації. За свідченнями місцевих мешканців, загарбники катували людей, грабували та розстрілювали без жодної причини.