Про це йдеться у матеріалі Джона Блейка з CNN.

Що змушує армії втрачати бажання воювати? І що очікує російську армію в Україні? Це питання CNN поставило ветеранам бойових дій та військовим історикам.

У той час як історія сповнена войовничих армій, таких як Імператорська японська армія у Другій світовій війні, які билися з лютою інтенсивністю, навіть знаючи, що не переможуть, у ній також є записи інших армій, які “тихо пішли” — припинили атакувати ворога або зробили голу атаку, щоб залишитися живими.

Російські війська можуть наближатися до цієї прірви, зазначає ветеран бойових дій у Перській затоці та запрошений професор досліджень у галузі міжнародної безпеки у Дікінсон-коледжі в Пенсільванії Джефф МакКосленд.

Він каже, що стало зрозуміло, що російська армія погано навчена та забезпечена, а її солдати у багатьох випадках втратили бажання боротися.

“Страх і паніка більш заразні для армії, ніж Covid“, – говорить МакКосленд, співавтор книги про бойових лідерів.

Джерела як страху, так і паніки різноманітні. Але МакКосленд та інші історики наголошують, що протягом усієї історії воєн армії втрачають бажання боротися принаймні з трьох причин: вони втрачають віру у свою справу, втрачають віру у свого лідера чи втрачають підтримку своєї країни.

МакКосленд бачив, як розбита армія втрачає бажання битися зблизька.

Він командував батальйоном під час війни в Перській затоці в 1990-1991 роках і бачив так багато іракських солдатів, які здалися в полон, що його підрозділ мав проблеми з розміщенням полонених.

Війна почалася, коли іракська армія під проводом Саддама Хусейна вдерлася в Кувейт. Але багато іракських солдатів просто не вважали, що за Кувейт чи жорстокого лідера Іраку варто померти.

“Був один випадок, коли іракські солдати здалися безпілотнику, який кружляв над ними”, — пригадує колишній військовий.

Кожна війна має свої визначальні образи. Війна в Україні вже дала кілька незабутніх фактів, які демонструють контраст у стилях керівництва президента РФ Володимира Путіна та його українського колеги Володимира Зеленського.

На останніх фотографіях Путіна зазвичай зображено одягненим у костюм, самотнього на чолі абсурдно довгого столу для переговорів у великій стерильній кімнаті, а в іншому кінці скорчиться генерал або чиновник. Підпис цілком можна прочитати: “параноїк і ізольований диктатор у дії“.

Порівняйте ці образи Путіна з образами Зеленського. На одному зображено, як він рішуче стоїть зі своїми радниками вночі в Києві після того, як пообіцяв не залишати місто, навіть якщо він і його родина перебуватимуть у небезпеці. На інших фотографіях зображено його в уніформі, з бородаю, він обмінюється обіймами з армійцями на передовій.

Армії втрачають бажання воювати, коли вони втрачають віру у своїх лідерів, зауважує МакКосленд.

Солдати не очікують, що генерали чи інші лідери сидітимуть разом із ними в окопах на передовій. Але вони хочуть знати, чи їхні лідери піклуються про них і чи поважають їхню жертву.

Якщо ви хочете знати, як лідер може надихнути армію на надлюдський рівень витривалості, розгляньте цю популярну історію одного з найвидатніших полководців в історії: Олександра Македонського.

Він вів свою спраглу армію через невблаганну пустелю в погоні за ворогом, коли до нього повернулися розвідники з черпаком дорогоцінної води в шоломі. Вони вручили йому шолом перед його військом.

Полководець подякував, а потім, на очах у своїх військ, вилив воду на землю. Він оголосив, що не буде пити, якщо всі його воїни не матимуть такої самої води. Його війська раділи.

Олександр Македонський ніколи не програвав жодної битви.

“Настільки надзвичайний ефект від цієї дії, що вода, вилита Олександром, була такою ж корисною, як напій для кожного чоловіка в армії”, — напише пізніше один літописець.

Багато хто попереджає про небезпеку гіперполяризації в американській політиці, розбещувальній силі нерегульованих і практично не відстежуваних «темних грошей» та руйнуванні цивільних норм. Ці тенденції можуть стати проблемою національної безпеки під час війни. Простіше кажучи, армія може піти, коли їхня країна стане занадто корумпованою або розділеною, щоб її підтримувати.

Класичним прикладом є масовий крах армії Південного В’єтнаму навесні 1975 року. Військові США були старшим братом і благодійником Південного В’єтнаму протягом десятиліття, коли обидві країни воювали проти В’єтконгу та армії Північного В’єтнаму.

Але уряд Південного В’єтнаму був пронизаний корупцією. Його лідери та їхні друзі викачували військову допомогу, щоб збагатитися, і ніколи не заручалися підтримкою населення, якому вони нібито служили.

Війни ведуть не тільки солдати. З ними бореться країна, її народ та інституції. Це те, що історик Майкл Батлер називає “соціальними зусиллями”.

Здоров’я інституцій країни – її уряду, військових і засобів масової інформації – має таке ж значення, як і бажання солдата воювати, зазначає Батлер, автор книги “Продаючи “справедливу” війну: обґрунтування легітимності та військового втручання США”.

Батлер звернув увагу на “Про війну”, новаторську працю прусського військового стратега 19-го століття Карла фон Клаузевіца, який писав, що “сили пристрасті” настільки ж важливі для успішної війни, як армія та уряд”.

“Українців мотивує, мабуть, найпотужніша сила, яку може мати армієць – захист своєї країни, родини та дому”, – пояснює МакКосленд.

Американські війська ніколи не капітулювали під час війни у ​​В’єтнамі. Вони ніколи не програвали жодної великої битви під час війни. І все ж це була нищівна політична втрата. Американська громадськість виступила проти війни. Антивоєнні протести сколихнули країну. Американська громадськість розлютилася, коли дізналася, що політичні та військові лідери їхньої країни брехали їм про мету та успіх війни.

Багато американських армійців просто втратили бажання воювати. Раптовий вихід США з В’єтнаму був одним із найпринизливіших розділів історії.

Політичний контекст війни США у В’єтнамі відрізнявся від нинішньої війни в Україні, наголошує автор. У РФ протести проти війни були придушені, а ЗМІ здебільшого некритично ставилися до поведінки Путіна.

Але на полі бою багато російських солдатів виявляють те, що деякі американські армійці зрозуміли у В’єтнамі — що “вони воюють за брехню“.

Як сказав Джон Керрі, ветеран бойових дій у В’єтнамі та майбутній сенатор, який виступив проти війни, під час слухань у Конгресі 1971 року: “Як попросити людину бути останньою людиною, яка помре за помилку?”.

Це питання, яке може хвилювати російських солдатів в Україні цієї зими. Якщо Путін не дасть їм відповіді, яка зробить їхні труднощі вартими, масова міграція чоловіків, які тікають з РФ після призову, пошириться і на поле бою.

І в одну холодну зимову ніч, коли лунатимуть не колядки, а люди, які гинуть на полі бою, російські солдати можуть запитати один одного: “Як просити людину бути останньою людиною, яка померла за помилку?”.