Про це повідомляє “Радіо Свобода” з посиланням на повідомлення літературознавця, політичного і громадського діяча Миколи Жулинського.

Як зазначає Жулинський, Іван Дзюба останніми роками мав проблеми зі здоров’ям, однак продовжував працювати, стежити за літературним процесом та суспільно-політичним життям.

Він назвав дисидента “унікальною людиною” та “речником українського шістдесятництва”. Зокрема згадав слова української поетеси Ліни Костенко, яка наголошувала, що Іван Дзюба “завжди мав мужність говорити правду”.

Сьогодні вранці уві сні на 91 році життя відійшов за межі цього земного світу унікальна людина Іван Дзюба. Одне ім’я вже говорить багато. Багато – бо це один із лідерів національно, духовного відродження другої половини XX і початку XXI століття. Передусім Іван Дзюба – це інтелектуальний провідник і речник українського “шістдесятництва”. І я сьогодні не можу не згадати слів Ліни Костенко, яка сказала, що Іван Дзюба – це людина, що завжди мала мужність говорити правду”, – зазначив Микола Жулинський.

Наразі невідомо де і коли відбудеться прощання.

Життєвий та творчий шлях

Іван Дзюба народився на Донеччині в селі Миколаївка у 1931 році. Там він закінчив факультет російської філології в Донецькому педагогічному інституті, а згодом аспірантуру Інституту літератури імені Тараса Шевченка. Вперше почав друкуватися з 1959 року.

Пізніше у 1962 році його звільнили з посади завідувача відділу критики журналу “Вітчизна” “за ідеологічні помилки”, а у 1965 році — з роботи у видавництві “Молодь”.

У 1963 Дзюба брав участь в несанкціонованому творчому вечорі у парку Києва, що був присвячений 50-річчю з дня смерті Лесі Українки.

Знакова подія сталася у вересні 1965 року на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків”, коли у кінотеатрі “Україна” разом із Василем Стусом і В’ячеславом Чорноволом Іван Дзюба вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти політики влади.

Того ж року він написав відомий трактат “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, який висвітлює загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. Поштовхом до написання якого стала хвиля арештів української інтелігенції.

Тоді цей трактат назвали дійшла висновку “пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР”.

У 1973 році Київський обласний суд засудив Івана Дзюбу до 5 років ув’язнення і 5 років заслання за “антирадянську” працю. Пізніше Дзюба попросив про помилування. Згодом його на роботу взяв авіаконструктор Олег Антонов, який надав Дзюбі роботу коректора у багатотиражці Київського авіазаводу.

Також у 1989 році він виступив одним зі співзасновників Народного Руху України, а вже з 1991 року працював на посаді головного редактора журналу “Сучасність”.

Варто зазначити, що у листопаді 1992 року Іван Дзюба став другим міністром культури незалежної України та пропрацював на посаді до 1994 року. Відомо, що він їздив на роботу громадським транспортом, соромлячись користуватися службовим авто.

Пізніше очолював комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка, а з 2001 року став почесним доктором НаУКМА.

• Нагадаємо, що 12 січня 1972 р. УКДБ провів низку арештів українських дисидентів. Цей акт репресій отримав неофіційну назву “генерального погрому”.