Відповідні історії опублікувало CNN в межах проєкту As Equals про гендерну нерівність. #Букви публікують епізоди про деяких українок у матеріалі.

Коли РФ розпочала повномасштабне вторгнення минулого лютого, багато з українських жінок не змогли або не захотіли виїхати. Більшість з 4,8 мільйона українців, які отримали тимчасовий захист в інших країнах з початку війни — молоді жінки та діти.

Жінки похилого віку залишилися в Україні здебільшого непомітні для світу, попри свій досвід, мудрість та стійкість. Ось деякі з їхніх історій.

Валентина Романова

Валентина Романова – 93-річна жінка, яка пережила Голокост, живе в інтернаті в Києві. Разом з іншими мешканцями минулого року вона евакуювалася на кілька місяців на захід України, але потім повернулася. Раніше її мати та багато друзів і сусідів були серед понад 33 000 євреїв, убитих підрозділами СС і німецької поліції в Бабиному Яру в Києві.

Я стара, свій вік прожила. Зараз важлива молодь. На жаль, багато хто не бачить перспективи. Діти принаймні не розуміють, що на них чекає — усі труднощі, усі перебудови та реконструкції. Мені шкода молоде покоління.

Те, що нам довелося пережити після Другої світової війни — це лише квіточки порівняно з наслідками цієї війни. Така руйнація!

Раніше ми жили в центрі міста, біля Золотих воріт. Через дорогу було німецьке консульство. Через день один кремезний чоловік виходив і вивішував прапор із нацистським знаком, а ми, діти, кидали в нього каміння. 

Коли минулого року почалася війна, нам запропонували евакуацію. Всі жителі були проти цієї ідеї. Ніхто не хотів йти. Попри обстріли, ми хотіли залишитися в Києві. Я народилася в Київській області й все життя прожила у Києві.

Ми вже пережили війну. Ми кияни, впораємося. Немає води? Ми знаємо, де криниці. Немає їжі? Ми не боїмося голодувати. Ми не хотіли йти. Але адміністрація сказала, що або ми їдемо всі разом, або ми йдемо жити до наших друзів чи родичів. Але більшості з нас не було до кого піти. Тому ми виїхали.

Клара Ушакова

74-річна Клара Ушакова живе в Києві після того, як вона та її родина були змушені залишити свій дім у Донецьку у 2014 році. Вони жили в Бердянську, Ужгороді та Краматорську, перш ніж оселитися в Маріуполі у 2016 році.

Коли російські війська вдерлися в Маріуполь у березні минулого року їй знову довелося тікати.

Я дуже любила Маріуполь, він був набагато кращий, ніж Донецьк. Я не пошкодувала, що переїхала до Маріуполя, зовсім не пошкодувала. Це було таке гарне місто. Чисто й охайно. Я дуже сумую за цим. Шість років і чотири місяці ми прожили в Маріуполі.

Найбільше сумую за друзями.

У Маріуполі жилося легше. Наші люди в Донецьку, я не можу сказати, що я їх ненавиділа, але коли я побачила, як вони вийшли на референдум 2014 року з криками “Росія!” Я не могла мати до них добрих почуттів, і зараз я їх ненавиджу. Зараз я їх ненавиджу.

Я не пам’ятаю, коли почалися вибухи. Ми вийшли на сходовий майданчик, і чоловік сказав: “Дивіться!” І я побачила, що біля нашого житлового будинку стоять дев’ять танків з буквою Z. Біла літера Z.

Ми були справді налякані. 

Коли ми втекли, то три дні провели в Бердянську. У тамтешньому спортивному центрі ми всі повинні були зареєструватися. Фільтрація. Я сказала: “Здрастуйте, я стара, мій чоловік хворий, можна, будь ласка, піти. Я не можу залишити чоловіка одного”.

Нам сказали йти до евакуаційних автобусів. Ми сіли в автобуси, але їх не відпустили. Ми чекали, чекали й чекали. І нічого не відбувалося. А потім, на третій день, водій сказав, що нарешті можна їхати, і ми почали рухатися в бік Запоріжжя.

На трасі було 22 російські блокпости.

Ганна Сергієнко

65-річна Ганна Сергієнко живе в невеликому селі приблизно за дві години їзди на південь від Києва, де її будинок є осередком для місцевих волонтерів, які виготовляють маскувальні сітки для передової.

Війна почалася не рік тому. Це почалося у 2014 році. Я була на пенсії, але все ще працювала і не знала, як допомогти. Я не могла піти на передову. Потім я побачила по телевізору людей, які плели маскувальні сітки. Тож я знайшла однодумців, звільнилася з роботи й 9 грудня 2014 року ми почали ткати.

Коли я надіслала фото першої зробленої нами сітки волонтерам в Одесу, вони сказали: “Це не сітка, це килим!”. Вони були занадто щільні.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я опублікувала допис у Facebook із закликом сусідів прийти й приєднатися до ткацтва. І вони це зробили! Діти дуже задоволені.

Ми намагаємося наслідувати природу. У природі немає одноколірних блоків або прямих ліній.

Я виросла у Болгарському районі на Одещині. Під час російсько-турецької війни там оселилися болгари. Там усі говорять болгарською. Коли ми ходили до школи, нас вчили російською. Перший раз я почула українську мову в старшій школі. У своєму першому завданні я зробила 140 помилок!

Я ніколи не забуду своє болгарське коріння, але я народилася і виросла в Україні, я живу в Україні. Тому я зазвичай кажу, що ми болгаро-українці.

Кожного разу, коли плетемо зимові маскувальні сітки, я думаю: “Сподіваюся, ми їх робимо востаннє”. Але, на жаль, за всі ці роки ми повертаємося знову.

Валентина Токарьова

85-річна Валентина Токарьова народилася в Росії. Вона переїхала в Україну молодою жінкою і жила на Донбасі на сході України 60 років, доки там не почалася війна у 2014 році. Вона втекла до Києва і відтоді живе там.

Я проводжу багато часу за комп’ютером. Мені подобається дивитися телевізор і відео на YouTube. Відколи почалася війна, я переважно дивлюсь політичні ролики. Багато новин, інтерв’ю та експерти, які розповідають про ситуацію. Я вірю, що ми переможемо. Що б не сталося, ми переможемо. Не можна прийти на чужину і все забрати, це не має сенсу.

Я росіянка за походженням, народилася в Новосибірську. Тому я в голові досі не розумію, як це сталося і як може бути війна. Я думала, що це неможливо.

Я приїхала на Донбас у 1962 році. Мені було 23 роки, я пішла за молодим хлопцем. Він не вартий того, щоби про нього розповідати. Ми прожили разом сім років, а потім він кинув мене і нашого сина.

Вже 60 років я живу в Україні. Я все життя працювала для України, це моя Батьківщина, мій дім, це моя країна. Тепер я українка. Я вважаю українську культуру своєю.

Я жила у Донецьку і мала там багато друзів, з деякими я дружу 60 років. У 2014 році кілька моїх друзів виїхали жити з дітьми в Київську область. 

У Донецьку багато людей розмовляють суржиком. Мені завжди там було комфортно.

Ми збиралися з сусідами в моєму заміському будинку, танцювали й веселилися разом, якою б мовою люди не говорили. Усе поселення вже зникло, спалене дотла. У мене був гарний сад, багато рослин. Особливо часник, він там так добре ріс.

Надія Луценко

83-річна Надія Луценко — колишня вчителька української мови з Донбасу. Змушена була покинути рідний дім у 2014 році, потім знову у 2022 році. Любить українську літературу та стежить за новинами сучасних авторів. Зараз живе у сестри в Києві.

Життя так змінилося, що я бачу просто глухий кут.

Донедавна я жила у Бахмутському районі Донецької області. Мені довелося виїхати у 2014 році після перших подій на Донеччині. Деякий час я жила у Кам’янці-Подільському у сестри, а потім повернувся і жила на Донбасі. Я сподівалася, що життя якось налагодиться.

Коли росіяни вдерлися в наше село, вони все знищили. Мені вже було 82 роки, і я думала, що там доживу свій вік. Поховала сина і чоловіка в селі. Їхні могили були зруйновані. Я навіть не взяла з собою дитячі фотографії сина і сім’ї. Я не маю нічого. Я не шкодую про втрату свого майна чи чогось іншого, але хотіла б мати ці фотографії.

Я народилася під час Другої світової війни. Я була дитиною війни з фашизмом, а тепер я бабуся війни з рашизмом. Ми, українці, разом з росіянами визволяли Європу. Батько брав участь у визволенні й загинув у Польщі, залишивши маму саму з чотирма дітьми. Він помер, а ми вижили.

Я 50 років пропрацювала в школі вчителем української мови. Мені подобається українська література дореволюційного періоду 1917 року. Марко Вовчок та інші автори. Мова там дуже красива. Із сучасних українських авторів мені подобається Василь Скляр. Його українська мова просто чудова.

Лідія Терепньова

Терепньова Лідія, 74 роки, волонтерка Єврейського громадського центру “Халом” у Києві. У перші місяці вторгнення вона координувала розподіл гуманітарної допомоги серед клієнтів центру. Її син емігрував до Ізраїлю, але вона хоче залишитися вдома, де всі її друзі.

Мій тато народився і виріс у Києві, на Подолі. Він був солдатом, який визволяв Харків, коли побачив мою маму і закохався в неї. Вони там одружилися. Отже, я народилася в Харкові, але ми переїхали до Києва в 1950 році.

Після війни був дуже важкий час. Довелося все починати з нуля. Вам потрібні були нові ложки, нова скатертина, все нове! Батько був дуже спритним, тому сам виготовляв меблі.

Ми жили на Печерську, а мама працювала на Подолі. Тож кожен день я їздила з мамою трамваєм від Печерська до Подолу, який займав понад годину в один бік. Тоді мені це подобалося.

Сім років тому я почала займатися волонтерством у центрі “Халом”. Коли почалася війна, я телефонувала людям і питала, чи їм щось потрібно: продукти, ліки, послуги тощо. Багато людей звідси евакуювалися, виїхали й тепер постійно дзвонять і запитують, як у нас справи, що відбувається в центрі. Вони дуже сумують за громадою.

Щоп’ятниці у нас є клуб “Танцюй і знайомся”, хоча ми вже добре знайомі.

Всі мої друзі тут. Я спілкуюся з ними щодня. Я просто не могла піти! Той факт, що я не одна, допомагає мені. Ми допомагаємо один одному. Якщо є радість, нею можна поділитися. Якщо є горе, легше пережити все разом.

• Коли суспільна напруга спадає, настає час оглянутись на недавні події та проаналізувати їх та поведінку їхніх учасників. Надто, коли одна з найболючіших тем в українському суспільстві стає причиною для боротьби за «останнє слово» між офіційними спікерами, структурами та чиновниками.
• Їх називають “героями без зброї”, які щодня ведуть боротьбу з катастрофічними наслідками війни. Ліквідовуючи сотні пожеж, розміновуючи звільнені території країни, розбираючи завали та деблокуючи з-під них людей. Їхні життя – під постійним прицілом. Вони – рятувальники. Ті, хто здійснюють відчайдушні вчинки, називаючи це “роботою”.