Про це повідомило NYT.

За словами 38-річного Олексія, полковника, заступника командира бригади, вони летять туди, куди не варто, бо головним завданням є знищити противника вогнем. Українські військові літають на застарілих гелікоптерах російського виробництва – в основному, Мі-8 і Мі-24. Обидва ударні вертольоти розроблені у Радянському Союзі в 1960-х і 1970-х роках.

“У нас немає далекобійної високоточної зброї”, – зазначив Олексій, який має 8 років бойового досвіду, п’ять з яких провів у миротворчих місіях в Африці. “У сучасному бою будь-який літальний апарат – вертоліт, літак – слід розглядати як носій високоточної зброї”.

Він, як і решта військових, розуміє, що можуть витіснити російських військових з України за допомогою розумнішої зброї. Для цього Україна повинна відійти від російських гелікоптерів. Хоча ворог і використовує подібні машини, але він має велику перевагу в кількості вертольотів і боєприпасів.

“Більшість їх зброї теж радянських часів, – сказав Олексій. – Але не можна недооцінювати того факту, що в них багато цього радянського металу”.

34-річний Роман, один із найдосвідченіших пілотів 16-ї бригади, відряджений до 18-ї, між бойовими вильотами сказав, що українців менше, тому треба розумно підходити до виконання завдання.

“Ми робимо все можливе”, – сказав він.

Це призвело до перенавчання, постійного пристосування до умов, а також певної сміливості в їхніх діях. Вертольоти доводиться тримати у широкому, засніженому степу східної України, використовуючи тимчасові аеродроми, часто переміщаючись для безпеки.

В Україні льотчики розробили метод атаки, коли пролітають нижче лінії дерев зі швидкістю до 240 км/год. Мала висота дозволяє уникнути виявлення радарами, але є доволі підступною. Вони підіймаються вгору прямо на лінії фронту, аби випустити 30-40 ракет, перш ніж повернути назад, тим же шляхом, яким прилетіли.

Атаки відбуваються двома або іноді чотирма машинами. Військові можуть вести вогонь по російських позиціях, не підлітаючи надто близько до них, але це випробовує пілотів і техніку на межі їхніх можливостей, а у небезпечні секунди під час підйому наражає їх на протидію російських систем ППО. Українські літаки та гелікоптери, наближаючись до лінії противника, завдають ударів різними способами.

“Кожна операція, кожен виліт – це героїчний політ, – сказав Олексій. – Багато військових інших країн не стали б здійснювати ці польоти”.

31-річний пілот 18-ї бригади Іван потрапив під удар російської ППО саме тоді, коли в червні минулого року випустив ракети. Він згадував, як все почорніло, але гелікоптер він встиг розвернути.

“Ви при свідомості, але ви нічого не відчуваєте і нічого не бачите, – сказав він. – Ви розумієте, що щось відбувається, але не знаєте, що саме. Я зрозумів, що, швидше за все, мене вдарили”.

Пілот розбився в лісі, а другий пілот – загинув. Івана ж разом із бортінженером викинуло через передню частину кабіни, коли вертоліт спалахнув. Він зазнав струсу мозку, зламав хребет і ногу, його розсікло голову, але з цими пораненнями доповз, щоб оглянути свого інженера, який скаржився на зламані ключиці. Відтак Іван відправив їх координати своїй бригаді. Вони лежали нерухомо під обстрілом всього за декілька метрів від російських позицій, поки медики не врятували їх.

Українські вертолітні бригади втрачали людей і техніку, але скільки – військова таємниця. Військові аналітики кажуть, що їх виживання та продовження операцій через рік повномасштабної війни є великим успіхом.

За словами заступника командира Олексія, авіаційні бригади були підготовлені на початку повномасштабного вторгнення, але вони прислухалися до попереджень Заходу щодо очікуваного російського вторгнення. Вони були готові евакуювати свої основні бази та розосередити гелікоптери та інженерні бригади.

“У нас був визначений план дій на випадок ракетного удару, наземного наступу: куди йти, які об’єкти, де нас зустрінуть наші підрозділи матеріально-технічного забезпечення, – сказав він. – Паніки не було. Все було відрепетировано”.

Льотчики згадували перші дні війни як хаотичні та небезпечні, з випадками дружнього вогню. Одна з найбільших битв була за аеропорт Гостомель, де українські сили за допомогою ударних гелікоптерів відбили спробу Росії захопити аеродром. Також іншим яскравим випадком стала серія сміливих польотів українських гелікоптерів на “Азовсталь”.

“Це неможливо”, – сказав Олексій, згадуючи свою першу реакцію на план польотів до “Азовсталі”.

Проте пілоти зголосилися, і їм вдалося непоміченими пролетіти через приблизно 100 км контрольованої Росією території до заводу. Військові переправляли боєприпаси та евакуювали поранених.

На сьогодні 18-та бригада Сікорського увійшла у звичний режим. Пілоти встають до світанку, хоча деякі пізніше, пожартував один із них. Якщо погода дозволяє, вони можуть здійснювати до 10 польотів на день, повертаючись для дозаправки, переозброєння та очікування наступного завдання.

“Ми завжди поруч із нашими “залізними конями”, – сказав пілот Іван.

Пілоти залишаються впевненими у своїх силах, але чітко усвідомлюють свої обмеження. Один пілот сказав, що хотів би запитати пілотів НАТО, чи вони доводили свої гелікоптери до таких ризиків.

Українські пілоти прагнуть воювати на сучасній західній техніці.