Нещодавно Ірина Верещук, міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, досить специфічно підійшла до вирішення завдань, які постають перед її міністерством, заявивши, що учасникам “референдумів” окупантів загрожує покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 12 років з конфіскацією майна. При цьому, вона окреслила досить широке коло осіб, яким адресувала свої погрози, зазначивши, що покарання чекає “наших громадян, які братимуть у цьому участь” та не уточнивши, що саме означає слово “участь” у цьому випадку – організацію референдуму, агітацію, участь в ньому тощо. 

На додачу очільниця Мінреінтеграції та численних координаційних штабів з усіх питань дала цінну пораду українцям, які внаслідок повномасштабного російського вторгнення опинились на окупованих територіях: “не брати участі у жодних “референдумах”. Безумовно, з кабінету на Печерську життя виглядає трохи інакше, ніж з підвалу в Херсоні чи розваленої багатоповерхівки в Маріуполі, але все ж було б непогано, якби у профільному міністерстві трохи більш доступно пояснили громадянам України, які їх дії можуть призвести до початку кримінального процесу за звинуваченням в колабораційній діяльності стосовно них. 

Але, “маємо що маємо” і спробуємо допомогти Мінреінтеграції в їх нелегкій праці, тим паче, що в Росії вочевидь твердо переконані, що жодна об’єктивна реальність не може стати на перешкоді їхнім божевільним планам і мають намір якщо не провести фактично, то хоча б зімітувати проведення референдуму, вписавши мешканців окупованих територій в “бюлетені” так, як їм потрібно.

Отже, стаття 111-1 КК України “Колабораційна діяльність” містить 8 частин, кожна з яких передбачає відповідальність за ту чи іншу форму колабораційної діяльності, від меншої до більшої. 

Частина перша передбачає відповідальність у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від десяти до п’ятнадцяти років (строк та перелік посад, видів діяльності визначить суд) за публічне заперечення громадянином України: 

– збройної агресії проти України, 

– встановлення та утвердження тимчасової окупації частини території України,

а також за:
– публічні заклики громадянином України до підтримки рішень, дій, збройних формувань, окупаційної адміністрації агресора та співпраці з ними,
– публічні заклики до невизнання поширення державного суверенітету України на тимчасово окуповані території України.

Під “публічним запереченням” мається на увазі поширення таких закликів щодо невизначеного кола осіб, зокрема й в інтернеті та засобах масової інформації. Важливою відмінністю норм цієї частини є те, що відповідальність настає за подібні дії у випадку, якщо вони вчинені не у співпраці з державою-агресором чи окупаційною адміністріцєю, інакше діяння порушника буде кваліфіковане за частиною п’ятою цієї ж статті КК з відповідно тяжчим покаранням.

Частина друга передбачає відповідальність у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від десяти до п’ятнадцяти років, як і в частині першій, але вже з можливою конфіскацією майна за добровільне зайняття громадянином України посади, не пов’язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, у тому числі в окупаційній адміністрації. 

Іншими словами – робота не на керівних посадах в окупаційній адміністрації та створених нею органах не тягне за собою покарання у вигляді позбавлення волі – лише заборону на зайняття певними видами діяльності (їх визначить суд) та можливу конфіскацію майна.

Частина третя передбачає відповідальність у вигляді виправних робіт на строк до двох років або арешту на строк до шести місяців, або позбавлення волі на строк до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від десяти до п’ятнадцяти років за здійснення громадянином України пропаганди у закладах освіти з метою сприяння: 

– здійсненню збройної агресії проти України, 

– встановленню та утвердженню тимчасової окупації частини території України, 

– уникненню відповідальності за здійснення агресором збройної агресії проти України, 

а також за дії громадян України, спрямовані на впровадження стандартів освіти агресора у закладах освіти. 

Ця частина уже передбачає більш ніж один варіант основного покарання для порушників з обов’язковим, конкретний вид якого обиратиме суд з огляду на обставини скоєного правопорушення, але з обов’язковим позбавленням права обіймати певні посади, займатись певними видами діяльності. Слід пояснити, що покарання у вигляді виправних робіт відбувається за місцем роботи засудженої особи і полягає у відрахуванні в дохід держави суми в межах від 10% до 20% доходу особи (розмір відрахувань визначається судом). Покарння у вигляді арешту відбувається в умовах ізоляції в спеціальних установах – арештних домах та не застосовується до осіб віком до 16 років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до 7 років.

Слід також зауважити останній пункт диспозиції цієї статі: “впровадження стандартів освіти агресора у закладах освіти” – законодавець не розділяє тут викладання, наприклад, природознавчих предметів (фізики, хімії, біології тощо) та пропагандистських збочень на зразок “росієзнавства”, ключовим є викладання за російським освітнім стандартом. Також слід зауважити, що ця частина, як і дві попередні, містять згадку саме про громадян України, як суб’єктів кримінальної відповідальності. 

Частина четверта передбачає відповідальність у вигляді штрафу до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (до 170 000 гривень) або позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від десяти до п’ятнадцяти років та з конфіскацією майна за:

– передачу матеріальних ресурсів незаконним збройним чи воєнізованим формуванням (умовно, “бойовикам ДНР”), 

– передачу матеріальних ресурсів збройним чи воєнізованим формуванням агресора (армії РФ, “вагнерівці”), 

– провадження господарської діяльності у взаємодії з агресором, окупаційною адміністрацією та створеними нею органами.

Слід зауважити, що йдеться про добровільну передачу майна або добровільну взаємодію з окупантами. Наприклад, зразковою справою для цієї частини (та кількох інших) міг би стати приклад нардепа від “Слуги народу” Ковальова, який на початку повномасштабного вторгнення РФ заявляв, що виїхав на вже окуповану Херсонщину для управління там родинним бізнесом, а потім вже активно агітував за співпрацю з окупантами та змушував місцевих аграріїв реєструватися та сплачувати “податки” за російським законодавством – якби його стан різко не погіршився аж до припинення життєдіяльності. Також ця частина не містить згадки про наявність громадянства України як обов’язкової ознаки суб’єкта кримінального правопорушення.

Частина п’ята передбачає відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від десяти до п’ятнадцяти років та з можливою конфіскацією майна за:

– добровільне зайняття громадянином України посади, пов’язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій в окупаційній адміністрації,
– добровільне обрання до таких органів,
– участь в організації та проведенні незаконних виборів, референдумів на тимчасово окупованій території або публічні заклики до їх проведення.

На відміну від описаної вище частини другої статті 111-1 КК України, тут уже йдеться про керівні посади в окупаційних адміністраціях та створених ними органах, тоді як відповідальність за частиною другою цієї статті може наставати й для осіб, які виконують, наприклад, функції діловода, прибиральника, секретаря тощо. 

Важливо зауважити, що законодавець чітко не розмежував діяння, які вважатимуться участю в проведенні незаконних виборів, референдумів на тимчасово окупованій території – сюди буде віднесено лише “активні дії”, на зразок складання списків учасників виборів чи референдуму, забезпечення відповідних приміщень, процесу голосування тощо, чи участь в ролі виборця також вважатиметься участю в їх проведенні. 

Судової практики наразі недостатньо для того, щоб дати однозначну відповідь на це запитання. Втім, у професійних колах існує думка, що участь в референдумі чи виборах на тимчасово окупованій території не тягтиме за собою відповідальності за частиною 5 статті 111-1 ККУ. Також слід враховувати, що окупантам загалом не обов’язково проводити саме голосування, достатньо скласти списки учасників (дані про мешканці відповідних територій вони захопили в органах влади) і оприлюднити результати, тож у разі, якщо правозастосовча практика розглядатиме будь-яку участь в референдумі як кримінальне правопорушення (так, як це озвучила Ірина Верещук), є ймовірність притягнення до відповідальності “без вини винуватих” осіб, що є неприпустимим у кримінальному праві.

Також слід зазначити, що на відміну від участі в організації та проведенні незаконних виборів, референдумів на тимчасово окупованій території, склад злочину за публічні заклики до їх проведення буде сформовано і в тому випадку, якщо такі заклики здійснювались поза межами тимчасово окупованої території.

Частина шоста передбачає відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк від десяти до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від десяти до п’ятнадцяти років та з можливою конфіскацією майна за організацію та проведення заходів політичного характеру, здійснення інформаційної діяльності у співпраці з агресором, окупаційною адміністрацією, спрямованих на:
– підтримку агресора, окупаційної адміністрації чи збройних формувань агресора,
– на уникнення агресором відповідальності за збройну агресію проти України, за відсутності ознак державної зради,
а також активна участь у таких заходах.

Поняття заходів політичного характеру розкрито у пункті 2 Примітки до статті 111-1 КК України – це з’їзди, збори, мітинги, походи, демонстрації, конференції, круглі столи тощо. У пункті 3 Примітки також пояснено зміст поняття “інформаційна діяльність” в межах частини шостої цієї статті – нею є створення, збирання, одержання, зберігання, використання та поширення відповідної інформації. 

Варто зауважити, що у шостій частині йдеться вже не про будь-яку участь у переліченій у ній же діяннях, а саме активну. Звідси можна припустити, що участь у мітингу окупантів в ролі “масовки” не формуватиме склад злочину, а ось підбір та управління такими учасниками – матиме наслідком кримінальну відповідальність.

Частина сьома передбачає відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк від дванадцяти до п’ятнадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від десяти до п’ятнадцяти років та з можливою конфіскацією майна за:
– добровільне зайняття громадянином України посади в незаконних судових або правоохоронних органах, створених на тимчасово окупованій території,
– добровільну участь громадянина України в незаконних збройних чи воєнізованих формуваннях, створених на тимчасово окупованій території,
– добровільну участь громадянина України в збройних формуваннях держави-агресора чи надання таким формуванням допомоги у веденні бойових дій проти військових формувань, що були створені або самоорганізувались відповідно до законів України.

Важливо зазначити саме добровільність перелічених вище діянь як обов’язкову ознаку для кваліфікації злочину за цією частиною. Так само, відповідальність настає лише для громадян України.

Частина восьма статті 111-1 КК України є “узагальнюючою” і передбачає відповідальність перелічених у частинах 5-7 осіб за вчинення дій або прийняття рішень, якщо такі мали наслідком загибель людей або настання тяжких наслідків. Відповідальність – позбавлення волі на строк п’ятнадцять років або довічне позбавлення волі, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від десяти до п’ятнадцяти років та з можливою конфіскацією майна.

Пункт 4 Примітки до статті 111-1 ККУ містить уточнення, що наслідки, згадані у цій частині вважаються тяжкими, якщо заподіяна шкода перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян в 1000 або більше разів (1 240 500 гривень).

Також слід зауважити, що ймовірно виникла помилка і законодавець мав на увазі діяння, передбачені частинами 5-7, а не осіб, але як би там не було, в чинній редакції ККУ йдеться саме про осіб і як це буде відображено в судовій пракцтиці, залишається лише здогадуватись.