Нещодавно я вирішила переглянути перші сезони “Сімпсонів”. Розкішний адаптований український переклад розкішного мультсеріалу. І там замість американського шоубізу для розуміння контексту досить часто використовувалися імена, які були зрозумілі людям саме з нашого культурного прошарку. Одним із перших мені у вуха врізався жарт про Ларису Доліну. Незмазані лещата мого 27-річного мозку почали прокручувати давні імена, нафталінові фізіономії, здмухувати пилюку та міль зі старих персонажів… І я згадала їх усіх. Травма дитинства була занадто потужною, щоб забути “Пєсню года”, “Юрмалу”, постійні фізіономії на усіх концертах, Моісєєва та Баскова на “Кварталі”, Лєоніда, чорт забирай, Агутіна і вічно енергійного Валєрія Лєонтьєва. Блатняк у таксі та маршрутках, романтика принципу “вышел, украл, посадили, прости родная мама”… Це все було ніби в іншому житті, але міцно закріпилося у свідомості.
“Філіпп Бєдросовіч Кіркоров – у вашому місті!” – і плакат величезний, де той у піджаку, блискучішому за усі Черкаси разом узяті. Але ось… їх уже багато років як немає. І, знаєте, чомусь ми не перетворилися на дикунів без вєлікорусской культури, без пісень про кохання у виконанні 75-річних чудес пластичної хірургії та без “голубих огоньков” із Петросяном.
Я із властивим мені садизмом вирішила колупнути й інших людей. Пишу своєму братові: “А ти знаєш, хто така Доліна?”. “Нє”, – відповідає він. “Ну, як так? Ларису Доліну не знаєш?”. “Уявлення не маю, хто це”, – з байдужістю мені відповів 16-річний юнак. І я прониклася заздрістю. Він би вже не зрозумів перших сезонів “Сімпсонів”, як у свій час розуміли ми – і на це покоління я покладаю великі надії.
Проблема спільного інформаційного простору у нас лишалася актуальною усі 8 років російсько-української війни. Багато хто з наших виконавців не міг за той час переорієнтуватися в політичній сфері та все ще поглядом косився на Росію. І хоч з часом проводити там концерти стало репутаційно-невигідним (якщо ти, звісно, не зробив вибір на користь постійного проживання у РФ), лишатися затребуваним для російського користувача було необхідністю для багатьох виконавців (не будемо на них показувати пальцями, оскільки зараз вони вже у вишиванках і навіть беруть участь у флешмобах від Мінкульту).
Раніше наша культура сприймалася як апендикс російської. Якщо ти україномовний – то ти аскет, який іде проти системи, ігноруючи російськомовну публіку інших країн, або ж… просто граєш карикатурного українця, як у свій час травесті-діва Вєрка Сердючка. Третього не дано, адже велікороси любили українського в міру, так, щоб це могло їх повеселити. Проникатися величчю та самобутністю нашої культури їм заважала імперська прошивка.
Усі світські свята у нас супроводжувалися російською естрадою. Апогеєм ставало 9 травня. “Дєнь побєди порохом пропах” Кобзона – пам’ятаєте? Так, Йосип Кобзон був уродженцем Донецької області, але це ніяк не вплинуло на його українськість, радше навпаки – посилювало пропагандистський наратив про культурну (і не лише) єдність.
Але війна змінила багато речей. Російський безсмертний бомонд витравили з нашого інформаційного простору. З 2016 року в Україні діють квоти на українськомовний контент на радіо і телебаченні. З 2018 року ефір кожної радіостанції складає щонайменше 35% пісень українською, а в ефірі телеканалів 75% часу має звучати українська мова. Квоти розповсюджуються й на музичні відео. Це свого часу викликало шалене обурення та насмішки. Не усі дотримувалися цього закону – зараз не дотримуються і поготів. Але зерно можливостей було засіяне у багатий українськими талантами ґрунт.
Раптом стало вигідніше співати українською. Раптом виявилося, що в Україні є музика та тексти. Що можна творити, шокуючи Європу, а не марячи заспівати на черговому корпоративі російського олігарха.
14 серпня 2018 року вийшов кліп культового гурту “Жадан і Собаки” під назвою “Кобзон”. Музиканти тоді закликали скидати з внутрішнього п’єдесталу Кобзона та йому подібних. І ті дійсно почали розчинятися у забутті, відторгнуті українським креативом і талантом, а разом з тим – музикою Європи та США. Україна впевненим кроком відходила від російського культурного контексту – і допустити це було одним із найтяжчих промахів роспропаганди.
“Про що співають зараз у таксі? Про те, що помруть від любові, і то не всі. Всі нещасні невідомо чому, І жодної нормальної пісні про тюрму! Жодної нормальної пісні про ворів, про першу барахолку, наколку і фраєрів. Про маму, що чекає сина з заслання, по ящику – х*йня, і по радіо теж х*йня”.
У пісні “Жадан і Собаки” підняли тему сучасної української естради, заявивши: “Коли ви вимикаєте радіо “Шансон” – у лісі помирає ще один Кобзон”. А через 2 тижні, 30 серпня, Йосип Кобзон взяв – і дійсно помер. Сатиричний гімн смерті російської музики в Україні неочікувано для усіх виявився пророчим.
Кобзон, уродженець Донеччини, з початку протистоянь на Майдані підтримував російську сторону: звинувачував Януковича у слабкості, закликав до силового розгону “Революції Гідності”, називав Гімн України “нацистським”, створив гімн для сепаратистів “ДНР”, відвідував терористів.
Саме цей 80-річний голос режиму із зацементованою перукою на голові став образом смерті в Україні російської культури. Так, вмирав довго та болісно, прожив багато – але зрештою покинув цей грішний світ. І на противагу йому – талановитий, патріотичний Сергій Жадан, уродженець Луганської області, який просуває українську культуру, підтримує українців у цій жорстокій війні. Людина, яка зробила неоціненний за значимістю внесок для української літератури та музики.
Чи процвітання українського – процес безповоротній? На жаль, ні, українськість будуть намагатися придушувати, і лише в наших силах – протистояти цьому.
Чи будуть намагатися вектор розвитку української культури повернути у протилежну сторону? На жаль, так, спроби ці вже були, вони будуть і надалі. Що може робити громадянське суспільство у таких випадках? Стріляти на звук.
Сьогодні – 4 роки від смерті Кобзона. А Сергій Жадан активно їздить Україною, збирає кошти на ЗСУ та волонтерить.
Україна пережила Кобзона. Вона переживе й решту ворогів своєї незалежності.