До дня народження Стуса #Букви розповідають про життя, боротьбу та переслідування поета.

Після проголошення України незалежною державою безліч письменників, поетів, журналістів та інших представників інтелігенції почали посмертно реабілітовувати, визнавати Героями України, публікувати їхні доробки та озвучувати історії репресованих. 

Особливо, це почало відгукуватися після початку повномасштабного російського вторгнення, коли цитати дисидентів та націоналістів стали символами й гаслами громадян.

Василь Стус: рання біографія та початок дисидентської діяльності

Поет народився в селі Рахнівка у Вінницькій області, ставши четвертою дитиною в родині. Згодом його родина переїхала до міста Сталіно, що нині є сучасним Донецьком.

Після вдалого закінчення школи, де Стус отримав золоту медаль, він подав документи на факультет журналістики. Однак, йому було відмовлено через вік. 

Тоді Василя зарахували на філологію у Сталіно, де на заняттях той відповідав виключно українською мовою, якою спілкувався й в побуті. 

Водночас Стус володів латиною та німецькою, які вивчив самостійно. 

“На Донбасі читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків … Обов’язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної…. Я вважаю, що доля Донбасу —це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи”, — зазначав Стус.

Перші вірші поета надрукували у 1959 році в ʺЛітературній газетіʺ.

Після закінчення інституту протягом трьох місяців дисидент  пропрацював викладачем української мови та літератури в селі у Кіровоградській області.

Спочатку Стус служив у армії, а потім йому вдалося пропрацювати літредактором “Соціалістичного Донбасу”, проте недовго. 

Після цього він вступив до аспірантури інституту літератури імені Шевченка.

Попри те, що Василеві пропонували вступити до партії, що допомогло б зробити кар’єру та стати директором школи, він відмовився.

Переслідування за “антирадянську пропаганду”

Визначальна подія сталася у 1965 році в кінотеатрі “Україна”, де показували “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова. Там Стус долучився до протесту щодо низки арештів української інтелігенції.

За його словами, під час кінопоказу він не міг промовчати. Серед арештованих був його близький друг — репресований шістдесятник та поет Іван Світличний.

Протягом року “Тіні забутих предків” демонстрували на закордонних фестивалях. 

На тодішньому показі в Україні було присутньо більше людей, ніж могла вмістити зала. Серед відвідувачів: інтелігенція, вчені, спецслужбовці та пересічні глядачі.

Спочатку до слова запросили режисера Параджанова. Згодом на сцену піднявся й літературний критик та дисидент Іван Дзюб, попросивши висловитися теж.

Під час промови він називав прізвища арештованих, доки із залу почали лунати вигуки. Йдеться про В’ячеслава Чорновола, який залучав людей підвестися та почати протестувати. У відповідь на його поклик підвелося 4-5 рядів. Заклик Чорновола підтримав і Стус. 

Після цього Василя виключили з інституту імені Шевченка й відтоді офіційно він не пов’язував життя з літературою. Поет працював різноробочим, оскільки на інших місцях працевлаштування йому відмовляли або звільняли дізнавшись про дисидентські вчинки. 

У грудні 1970-го на похороні подруги, української художниці та громадської діячки Алли Горської Стус заявив, що її вбили, а замовником виступила радянська влада.

Незважаючи на те, що на похороні були присутні агенти КДБ (Комітету державної безпеки СРСР), він не приховував своєї думки. Це стало причиною для майбутніх слідкувань за поетом та критики його діяльності.

Пам’яті А.Г.

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай – червону тінь калини
На чорних водах – тінь її шукай,
Де жменька нас. Малесенька шопта
Лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
Бо калинова кров — така ж крута,
Вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
Ці грона болю, що падуть в глибінь,
Безсмертною бідою окошились.

Стус: кожен кат любить червоне вино, нагріте до 36 градусів

Вперше Стуса заарештували у 1972 році, а наступні 8 років життя він знаходився у таборах. Причина — “антирадянська агітація та пропаганда”.

На жаль, більшість робіт дисидента вилучили та знищили саме під час заслання.

Біля метро “Хрещатик”

Біля метро “Хрещатик”
Щоранку зупиняється
Дитячий візок.
Двірничка вибирає з чавунних урн
Накиданий мотлох –
Старі газети, ганчір’я,
Коробки з-під сірників, недокурки,
Навантажить ними візок
І сквером каштанів рушає далі.
А сьогодні, напередодні свята,
Вона вбрала найкращу спідницю з сатину,
Новенькі черевики й фуфайку,
Навіть візок прикрасила
Штучними квітами з поролону.
Усмішка й задума на її обличчі
Творить рівновагу щастя.

Другий арешт стався у 1980 році, коли Василя визнали “особливо небезпечним рецидивістом” та відправили на заслання на 5 років, засудивши також до 10 років примусових робіт.

У цей момент в житті поета з’явився державний зрадник України та народний депутат від забороненої партії “ОПЗЖ” Віктор Медведчук, якого призначили адвокатом Стуса.

“Я боровся за демократію — це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад, моя любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури кваліфікувалися як націоналізм”, — сказав Стус.

Медведчук не докладав зусиль, аби ознайомитися з кримінальною справою та подати клопотання. Це робила адвокатка Людмила Коритченко, яка з невідомих причин відмовилася надалі брати участь у процесі.

Суд був закритим, а Стусу доводилося захищати себе самостійно. Тоді Медведчук покладався “на розгляд суду”, не зважаючи на підзахисного.

Василь на засіданні відмовився від призначеного адвоката та наполягав на наданні міжнародного. Через те, що СРСР не передбачав такі практики, Василю відмовили.

Стусу не дали навіть виголосити останнє слово.

Варто зауважити, що про ці події зняли фільм “Заборонений”, який вийшов в українському прокаті 5 вересня 2019 року.

Навколо стрічки в серпні 2018 року розгорнувся скандал, адже з сценарію вирізали сцену того самого суду.

Як зазначив продюсер Артем Денисов, сцени з Медведчуком прибрали через “необхідність скоротити хронометраж”, який попри інші вже вирізані епізоди, становив 180 хвилин.

Останні місяці свого життя Стус провів у камері з росіянином Леонідом Бородіним. Вони розмовляли про теми, що були далекі від політики, адже все підслуховувати наглядачі.

Ймовірні причини смерті Стуса

27 серпня поета перевели до карцеру. Причиною такого вчинку назвали те, що він буцімто поклав книжку на своє ліжко і сперся на нього ліктем. Тоді це вважали порушенням правил утримання.

Точні обставини смерті Василя Стуса невідомі. Ймовірно, дисидент помер у карцері від переохолодження. Проте, існує версія, що він загинув через тяжкі удари карцерними нарами, якими його били наглядачі.

Як добре, що смерті не боюсь я

Як добре, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест,
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті недовідомих верст,
Що жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя
Своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
І чесно гляну в чесні твої вічі
І в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Поховали Стуса без присутності близьких, приховуючи цей факт з 4 вересня 1985 року аж до середини жовтня.

Вже згодом його переховали в Києві на Байковому кладовищі наприкінці 1980-х після того, як до цього доклали зусилля рідні та однодумці.

Зараз Василь Стус визнаний українським поетом, дисидентом, який загинув через радянський політичний режим. 

У 2005 році його посмертно удостоїли званням Героя України з орденом Держави.