#Букви до дня народження класика української літератури підготували матеріал про коротке життя Симоненка, поетичний доробок, розслідування поетом масових поховань у Биківні, увʼязнення та катування з боку радянської влади.

Дитинство молодого поета припадало на роки після Першої Світової війни. Відомий також в українській літературі Олесь Гончар саме так описував цей період життя Симоненка:

“Його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти – ці найбезневинніші жертви війни”.

Ріс Василь Симоненко лише з мамою та дідусем, який лагідно називав онука “крипате моє безсмертячко” та прищепив з дитинства майбутньому поетові любов до історії та науки. Пізніше Симоненко напише у своїх віршах:

“В мене була лиш мати,
Та був іще сивий дід, —
Нікому не мовив “тату”
І вірив, що так і слід.”

Після закінчення школи у рідному селі, Симоненко вступив до Київського національного університету імені Шевченка на факультет журналістики, після якого присвятив себе професії: 3 роки працював у газеті “Черкаська правда”, потім, з 1960 до 1963 — у газеті “Молодь Черкащини”, згодом й кореспондентом “Робітничої газети”.

Саме у стінах редакції в Черкасах молодий Симоненко зустрів та закохався у Людмилу Півторадні, з якою у 22 роки одружився. У коханні поет зізнався нареченій словами: “Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся”, називаючи свою Людмилу ніжно-пестливо – Люся-малюся.

У 1960 в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були поетеси та поети Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. У той час Симоненко разом з іншими шістдесятниками їздили Україною, виступали на літературних творчих вечорах та диспутах.

В 1962 році у, тоді ще, молодого, проте такого амбіційного Симоненка вийшла перша й остання за життя збірка віршів “Тиша і грім”. Варто зазначити, вірші поета вибірково допускались радянською владою до друку та ретельно коригувалася. “Редагування” та “виправлення” творів Симоненка були абсолютним спаплюженням творчості, ідентичності, патріотизму, жаданої любові до України поета та перекрученими на лад радянської пропаганди. Лише нещодавно стало відомо, що рядки відомої поезії “Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!” в авторському варіанті звучали дещо інакше: “Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!”.

Того ж року разом з учасниками Клуби творчої молоді — Аллою Горською та Лесем Танюком Василь долучився до ініціативи, що мала перевірити чутки про масові розстріли, відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Саме за участю Симоненка на основі речових доказів, “черепивів із дірками в потилицях” для українського суспільства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму у Биківнянському лісу. Майже одразу відчайдушний Симоненко подав до КМДА Меморандум з вимогою зробити місця масових поховань вбитих українців Меморіалами національного значення. Відповіді та рішень від тодішньої влади міста поет так і не дочекався, натомість став жити “під прицілом” слідкувань відповідних структур СРСР.

Пізніше, у грудні того ж 1962 Симоненко напише вірш “На цвинтарі розстріляних ілюзій”, рядки якого з’явилися в думках поета під час розслідувань у Биківні. Лесь Танюк у своєму особистому щоденнику цитував тодішні слова Симоненка:

“Осьо: Ми топчемо і ворогів, і друзів…
О бідні йорики, всі на один копил.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.”

Вірш Василь Симоненко назвав “Пророцтво 17-го ро­ку”, який, вочевидь, аж ніяк не могла допустити до друку тодішня влада.

“Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли й вибилися з сил –
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевне б, репнуло від сорому й хули.
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!
Уже народ — одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві й ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства й облуд!”

Влітку 1962 року на залізничному вокзалі в Черкасах, за словами колеги поета, журналіста Олекса Мусієнка, між Василем та продавчинею спалахнула суперечка: за декілька хвилин до обідньої перерви жінка за прилавком відмовилася продати Симоненку цигарки. Тоді до Симоненка підійшли двоє чоловіків у формі з вимогою надати документи на підтвердження особи. Поет надав посвідчення журналіста, за що був миттєво затриманий, а згодом й жорстоко побитий у відділку міліції.

Колеги-шістдесятники звільнили Симоненка з камери у Смілі на другий день. Поліцаї дозволили забрати його тільки після того, як у справу втрутився секретар Смілянського міськкому партії. Після звільнення поет розповідав друзям про наджорстокість силовиків, які били Симоненка по спині так, що “щось обривалося всередині”. Згодом він почав скаржитися на болі внутрішніх органів, які пізніше діагностували як рак нирок, що, ймовірно, були спровоковані працівниками міліції. Навесні 1963 його стан погіршився, а у вересні поета госпіталізували. Операції не врятувати життя Симоненка, Василь помер у віці 28 років у ніч з 13 на 14 грудня 1963 році у черкаській лікарні. Похований видатний український поет у Черкасах.

Наступні 15 років після смерті Симоненка, вірші автора були під забороною друку та оприлюднення. Лише завдяки наполегливості та шані друзів-дисидентів згодом світ побачив Симоненкові “Земне тяжіння” (1964 р.), збірку новел “Вино з троянд” (1965 р.), “Поезії” (1966 р.), “Избранная лирика” (1968 р.), “Лебеді материнства” (1981 р.), том вибраних поезій (1985 р.). Вже через 35 років після смерті в його робочому кабінеті відкрили кімнату-музей. Посмертно Шевченківську премію поет отримав її лише за часів Незалежності Україні, кандидатуру якого було висунуто за 30 років до вручення…

Нині, без перебільшень, талановиті та пророчі твори вчать діти українських шкіл, знають напам’ять, як гімн та молитву, й дорослі, що й після 60 років після смерті Симоненка й досі потерпають від мутованої версії радянської диктатури. Крізь темряву війни й подій, що РФ розгорнула на території України близько 9 років тому проблискують світлом відомі строки поета “Народ мій є! Народ мій завжди буде!”:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди
І орди завойовників-заброд!
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його волячих жилах
Козацька кров клекоче і гуде!