Час криз робить нас безпорадними. Час криз вабить обіцянками щастя. Чим обіцянка далі від виконання, тим вона більша. Найбільша обіцянка — ідеал. Щоб його досягти, треба постаратися.
А ми хочемо простих речей. Ми хочемо відпочити від тиску, і щоб радість, і щоб любили. Це все поруч, зовсім близько. Ці чудові люди, господарі життя, які усміхаються з борту своєї яхти, кидатись сніжками в гірські піки, суворо суплять брови на труднощі та з успіхом їх перемагають — вони тепер зовсім поруч. Соцмережі зробили їх фотографії реальнішими за власну сусідку з її кішкою і пакетами із супермаркету. Екран — це навіть ближче, ніж руку простягнути.
Вони не приховують секретів свого успіху. Вони називають спорт, працю і волю. І, звичайно, любов до себе, що передбачає працездатність 24 години на добу, ентузіазм і тридцять три поради по схудненню, без яких вони не будуть такими чарівними.
Розумієте, це ми, дорослі, пошарпані досвідом люди, відчуваємо певну невідповідність, досить швидко її знаходимо і все одно трішечки віримо чужому марнославству. А діти — вони звикли вчитися. Хіба батьки не говорять їм з покоління в покоління: “Твоя робота — це навчання, це важливо для тебе”? Хіба не заохочують старанних і наполегливих? Ось ці, старанні й наполегливі, вчаться краще за всіх. Вони вчаться тому, що люблять хороших. І якщо їм здається, що їх не люблять, вони вважають себе поганими та роблять все, щоб стати краще. А коли не знають, як стати ще краще, вони вирішують стати ідеалом, який полюблять всі.
Що ж їм робити? Вони й так добре вчаться. Вони не завдають особливих неприємностей. Батьки ними й не задоволені, і не критикують. Дбають, але не милуються. О! Ось же воно! Зазвичай розуміння «причини» приходить з кимось з однокласників, особливо якщо це хлопчик, особливо якщо він сподобався. Рано чи пізно хтось назве негарною, лисою, злиденною, носатою, вухастою, товстою … З усім попереднім дитина нічого вдіяти не може: кишенькові гроші не окуплять ні солідний шопінг, ні пластичну хірургію, на яку ще й потрібна згода батьків. А ось фігура …
Рішення приходить швидко, а обговорити його ні з ким. Зате підкажчиків — цілий полк. Тіло, напевно, є найкращим об’єктом маніпуляцій. У телевізорі — програми схуднення з самокатуванням і серцевими нападами. В інсті — стрункі ноги долають кардіотренажери, м’язисті руки стискають гантель. У фейсбуці можна осліпнути від посмішок і оглухнути від жорстких нотацій успішних. Але бувають і інші компанії. Вони зустрічаються таємно.
Тут є ще один секрет. На пошуки тілесного ідеалу найчастіше відправляються дівчата, в чиїй сім’ї ховається якась таємниця. Часто це просто нещасливі стосунки батьків. Або хвороба. Залежність. Іноді й нелюбов до власних дітей. Не всі люблять своїх дітей, але хто ж у цьому зізнається! Під час криз додається ще і втрата роботи, а іноді й мутний, погано завуальований суїцид когось із членів сім’ї. Хоч би що там було, говорити про це не можна, і це, до речі, одна з причин, чому мережеві недомовки нікого не насторожують: дитина просто звикла до цього і вважає нормою.
Оскільки таємниця має тенденцію до розширення, рано чи пізно розмовляти стає нема про що. Але без щирих розмов, без правди немає відносин. А вони потрібні. І дівчинка починає будувати відносини з власним тілом. Вчить його. Дресує. Карає. Більше вона не внизу харчового ланцюжка. Тепер там, внизу, її тіло, і керувати ним можна за допомогою голоду. Нишком можна і зовсім заморити, адже це воно в усьому винне. Якщо від нього позбутися, можна досягти ідеалу. А ідеал, як відомо, безтілесний.
Думаєте, анорексички не хочуть їсти? Хочуть, ще і як. Але в тих таємних, закритих компаніях, де голодують і блюють в унітаз, є і любов, і підтримка, і захоплення. Там вони будуть тим більшими героїнями, чим більше волі проявлять, караючи своє тіло. А якщо тіло перемогло — бритвою його по стегнах, по внутрішньому боці, де батьки не побачать. Це допомагає повернути владу, а заразом — відчути себе живою, тому що у власній родині анорексичка стала безтілесною задовго до того, як схудла. Дівчаткам голодно і боляче, і ці почуття дивним чином зміцнюють в них думку: коли-небудь все скінчиться. Як прекрасний метелик вибирається з потворного кокона, так вони виберуться з пут власної плоті, і тоді всі побачать, як вони прекрасні, і нарешті полюблять їх. Потрібно тільки, щоб побачили.
Чи є вихід? Дівчаткам і хлопчикам (яких набагато менше, але все ж вони є), які страждають на анорексію, найважливіше, щоб помітили та полюбили не їхнє тіло, від якого вони намагаються залишити свою єдину опору — скелет. Їм важливо, щоб побачили їх квітучу, яскраву і нервову душу, яку вони так привчені ховати під маскою покірності й дисципліни. Ніхто не пояснив їм, що немає ніякого сенсу старатися заради тих, хто їх не бачить. Це свого роду боротьба: діти відстоюють своє право намагатися і бути визнаними, навколишні — відстояти свою правоту нелюбові. Діти намагаються стати ідеальними, навколишні, зокрема сім’я, знаходять нові приводи для звинувачень. Якщо ніхто не вийде з гри, переможе анорексія.
Одного разу, відвідуючи дітей в лікарні, ми побачили дівчинку неймовірної краси. Діагноз був прописаний не лише на її змарнілому, але ще не спотвореному і замерзлому від худорлявості тілі — він читався і в її відстороненості, дивився з величезних одиноких очей, чувся в доброзичливо-гіркому тоні медсестер. За пів року ми дізналися, що батьки не захотіли взяти на себе відповідальність, втомилися і відмовилися від турбот про неї. Не знаю, що з нею стало …
Нервова анорексія посідає третє місце серед найпоширеніших підліткових захворювань.
За даними ВООЗ, смертність становить 15-20%.