Історію Антона розповіла дружина його брата, Олександра Арнаутова. 

Коли він йшов на війну, його запитали: “Чому ти пішов воювати? Ти ж не професійний військовий”. 

На що Антон відповів: “Я хочу допомогти. Хоча б снайперу витирати піт. Якщо я зможу врятувати хоч одну людину, я не можу залишатися вдома. Я потрібен там”.

Він розумів, що кожна людина має своє маленьке пекельце, і тому дотримувався принципу: не роби гірше, а допоможи. Зі школи його називали Мати Тереза.

Антон був успішним розробником програмного забезпечення, але кайфував,  організовуючи масштабні івенти. У команді та на події все добре функціонувало, бо він бачив процес івента з усіх боків та лагодив усі дірочки, які могли бути. І потім тішився, що люди щасливі через те, що він робить.

На війну Антон пішов добровольцем: спочатку прийшов у тероборону, потім поїхав на схід у складі 111-ої луганської бригади.

Після одного бою зникли двоє військових. Командир вирішив не перевіряти, що з ними, бо обстріли не припинялися, але Антона мучило це, і він вирішив дізнатися, чи вони живі.

Поодинці він вирішив провести розвідку, щоб виявити зниклих людей. Він примудрився зайти в тил рашистів на 400 метрів поповзом. Все дізнався, і благополучно повернувся.

Командир потім з ним посварився, кажучи, що такі ризики невиправдані. Але в цьому був весь Антон…

Антон врятував понад 30 осіб, виводячи людей з-під обстрілів. 

24 травня він вкотре виводив людей із локації, і під його ногами розірвалася мінометна міна.

У своїй роті він залишить по собі не лише теплий слід спогадів та збережені життя. За кілька днів до виконання останнього бойового завдання до роти Антона приїхали автомобілі, гроші на які зібрала його дівчина, а тепловізор друзі Антона відправили до його роти вчора. Нехай вони допоможуть його бойовим товаришам вижити та прискорити перемогу України.

Посмертно Антону Арнаутову присуджено нагороду за евакуацію батальйону.

Брат мого чоловіка загинув під Лисичанськом 24 травня, у віці 30 років.