Кажуть, ЗМІ заповнила реклама “Народного фронту” й особисто Арсенія Петровича Яценюка як одного з головних архітекторів наших перемог. Дивовижне нахабство для партії, яка носа не показала на президентські та парламентські вибори, і для політика, про якого з 2016 року не було ні слуху, ні духу. Луценківське «кролик, біжи!» зробило свою справу, і хоча “кролика” пускали за стіл стратегічних нарад у Порошенка, публічний образ це не рятувало.
Якісь уламки НФ прибилися до “Європейської солідарності”, аваківські перекочували слідом за босом в слуги до «слуг». Хоч якесь впізнаване обличчя партії, яка в 2014 році отримала кращий результат на парламентських виборах, не проглядається, та й взагалі ніяке не проглядається. Ось кого зараз Яценюк називає “Народним фронтом”? Микола Мартиненко, щодо якого Швейцарія відкрила справу, сюди входить? А ексміністр інфраструктури Володимир Омелян, який оселився в фейсбуці і клеймить “слуг” з затятістю початківця порохобота? Мило: в ролику, який розповідає про успіхи НФ, Арсеній обмінюється переможно-вітальним жестом з Антоном Геращенком, який став заступником міністра Авакова вже за нового президента.
Так у чому сенс раптової рекламної активності експрем’єра?
В Україні є дві проблеми, здавалося б, несумісні. У нас надлишок керівників з чималим досвідом. При чому часто це люди в абсолютно юному для політиків віці. Колишнім керівникам уряду Володимиру Гройсману 41 рік, Арсенію Яценюку – 45 років. Сергія Арбузова, якому зараз 43, зі зрозумілих причин пропустимо.
Яценюк встиг побувати заступником голови Нацбанку, міністром економіки, міністром закордонних справ і спікером Верховної Ради. У Гройсмана досвід мера Вінниці, міністра і віцепрем’єра з регіональних справ і спікера. На менш видатних позиціях, урядових і губернаторських, теж побувало чимало управлінців, які, попри найпродуктивніший вік, вже не при справах. Не по роках «діди», ці люди бачили все і всяке, попереду добра половина життя, а вони відставлені та змушені спостерігати за політичним процесом з узбіччя.
З іншого боку, постійно відчувається дикий кадровий дефіцит, з яким стикається кожне нове політичне керівництво: тямущих і надійних людей брати ніде. Невипадкові й нинішні розмови про те, що Олексій Гончарук не може впоратися з покладеними на нього надіями Зеленського, і що в цілому уряд не тішить. Адже справді не дає ради і не тішить. Декого з призначених глав обладміністрацій вже встигли замінити. Це підігріває надії нестарих і досвідчених, що до них знову звернуться і покличуть. Вони перші бурчать та уїдливо відгукуються стосовно якості нинішнього державного керівництва.
У перший час після перемоги Зеленського на “всякий пожежний” не полишала надії, що її покличуть, політик з колосальним досвідом – Юлія Володимирівна Тимошенко. У свої смішні 59 вона могла б розраховувати на ще довгі роки в активній політиці, а команді Зеленського просто неймовірно пощастило б, вважали на Турівській, якби Тимошенко рішучою рукою навела лад у країні: сплав досвіду й зухвалості, всі справи. Але від її послуг на Банковій неввічливо відмовилися, і зовсім зрозумілі причини цієї відмови.
Це, до речі, ті ж причини, що не дають змоги всерйоз розглядати кандидатуру Арсена Авакова на прем’єрський пост. Ні Тимошенко, ні Аваков не стануть главами уряду при президенті Зеленському, тому що інакше йому доведеться стати президентом при прем’єрі Тимошенко або Авакову. Це навіть якщо не брати до уваги модну тему оновлення політики та політиків, в яку відчайдушно не вписуються ні перша, ні другий.
У Яценюка є позірна перевага: саме те, що він пропустив цикл боротьби за владу, простояв “під паром”, це усунуло його з рейтингів і навіть нібито освіжило. І коли всі, крім «слуг», з тріском провалилися, а у тих дефіцит кадрів, Арсеній Петрович з’являється, як чарівник у блакитному вертольоті, повному ескімо, універсальний ключ до всіх проблем – від закордонних справ до економіки й фінансів. Але навіть якби сталося диво, і Яценюку вдалося на сеансах з психотерапевтом подолати свою нескінченно дражливу зарозумілість — червону ганчірку для Зеленського, все одно незрозуміло, як його можна продати «зеленим». А якщо його ще й підштовхують Рінат Леонідович і / або Ігор Валерійович, шанси на політичне відродження Яценюка, і так близькі до нуля, спрямовуються в мінус-нескінченність. У самостійній політичній якості він не цікавий нікому, навіть, здається, самому собі.
А кадровий дефіцит за видимого надлишку кадрів так і залишиться неподоланною проблемою, поки особиста лояльність залишатиметься головною чеснотою політика та управлінця, нехай і на шкоду іншим якостям. Побудова мережі лояльності та створення ефективного управління — різні завдання, так само як відносини довіри не рівнозначні демонстративній відданості начальству. Українську політику, як і українське суспільство, пожирає тотальна недовіра.
Арсеній Яценюк — один з видних авторів цієї політики і її жертва: хто ж йому тепер повірить?