Разом із жінками з Асоціації родин захисників “Азовсталі”, #Букви відтворили хронологію подій оборони Маріуполя в їхніх спогадах, відколи життя поділилося на “під час” та “після” Азовсталі. Це про “атмосферу”, яку бачили стіни зруйнованої фортеці та про боротьбу, яка продовжується вже поза її межами.

Героїні матеріалу: 

Катерина Плечистова – дружина захисника Маріуполя, якого було звільнено з полону 6-го травня. В Асоціації родин захисників “Азовсталі” Катерина займається координацією закордонних мітингів та акцій на підтримку полонених бійців Маріупольського гарнізону.

Юлія Федосюк – заступниця голови Асоціації родин захисників Азовсталі. Чоловік Юлії – військовослужбовець полку “Азов” Арсеній Федосюк, був звільнений з російського полону 31 грудня.

Завдяки підземним приміщенням, саме “Азовсталь” стала останнім форпостом спротиву українських захисників у Маріуполі. Найбільше металургійне підприємство країни, місію якого назавжди змінило доленосне 24-го лютого. Місце, в якому  українські бійці тримали оборону 82 дні. Артилерійськими обстрілами, ракетними атаками й багатотонними авіабомбами російська армія фактично знищила завод. Відновити підприємство у довоєнному вигляді вже неможливо, але у пам’яті сьогодні кожен згадує це місце як “сталеве серце”.

Катерина Плечистова: В мене “Азовсталь” асоціюється, знаєте з яким повідомленням? Коли я вперше побачила в якомусь Телеграм-каналі, ще в минулому році, що почалось бомбардування і обстріл “Азовсталі”. Я просто написала своєму чоловіку повідомлення, надіслала йому цю новину і пишу: “тільки не кажи мені, що ти тут”. І він мені написав, що: “Катя, на жаль, я тут”. І я зрозуміла, що ось цей завод стає єдиною фортецею для них. 

Ці часи, коли він знаходився на “Азовсталі”, були одні з найболючіших. Ми проживали декілька етапів болю, коли іноді тобі здається, що більше ти не можеш витримати, але на наступний день трапилися якісь максимально жахливі новини, наприклад про бомбардування “Азовсталі” ФАПами 3000, котрі пробивали бункери. І ти не розумієш, як тобі з цим жити, як тобі взагалі дізнатися, де твоя кохана людина, чи вижила вона, чого довго не виходить на зв’язок. Ти постійно знаходишся в такому стані надії і віри, постійної цілодобової молитви за нього. Тому “Азовсталь” в мене асоціюється з якоюсь надією на життя, і так само з великим болем того, що вони там прожили.

Юлія Федосюк: Коли стало зрозуміло, що ситуація в Маріуполі критична, що це кругова оборона в повному оточенні –  “Азовсталь” в моєму баченні набула міфологічних рис. Це класичний античний сюжет спротиву Героїв Року в широкому сенсі. Архетип Героя у давньогрецьких міфах втілювався у сміливцях, які кидали виклик абсолютному злу. Свідомий вибір звичайних людей битися до кінця, незважаючи на розуміння поразки в умовах, коли сили противника переважають. Нині “Азовсталь” – це український епос, це наша “Іліада”.

Так, зі стін зруйнованої фортеці, яка продовжує тримати оборону, на всю країну лунають слова “Зродились ми великої години…”. Рядки з пісні, які показали, що “Азовсталь” співає попри все, безупинно бореться і міцно стоїть до останнього. Голос, який для когось став символом віри, по той бік екрану був ледве не останнім інструментом для порятунку.

Катерина Плечистова: Для мене голос “Азовсталі” –  це був крик про допомогу. Знаєте, кожного дня ти дивишся ці новини, і в тебе в голові виникає тільки крик: “Допоможіть!”. І коли мій чоловік знаходився на “Азовсталі”, його повідомлення складалися загалом з того, що він писав мені: що вони тримаються, але ситуація максимально критична. Це були і повідомлення-прощання, і повідомлення про те, що їм необхідна допомога, і тому для мене “Азовсталь” кричав: “Допоможіть”.

Юлія Федосюк: Я памʼятаю лише рішучість наших хлопців. Всі, із ким я спілкувалась, готові були стояти до кінця. Усі билися, скільки було сил. Звісно, був і розпач, коли, наприклад, гинули жінки. Чи коли побратими вмирали через авіаудари. Для будь-якого військового “Азову” померти в бою зі зброєю – честь. А загибель в несправедливих умовах під килимовими бомбардуваннями – це найгірше покарання.

Бомбардування “Азовсталі” посилювалося з кожним днем: окупанти атакували і вдень, і вночі. Без необхідних медикаментів, без належного медичного забезпечення – в стінах заводу продовжували знаходитися важкопоранені. Голос “Азовсталі” закликав світову спільноту евакуювати цивільних, подбати про поранених солдатів. Натомість, оборонці, усвідомлюючи усі можливі сценарії щодо власної долі, наголошували, що їх місія у цій боротьбі – стояти до кінця.

Катерина Плечистова: –  Я можу сказати, що вони усі хотіли жити, але більшість з них готувалися до смерті. Дійсно, готувалися до смерті, тому що були такі дні, коли в них від авіації гинуло по 5 – 70 осіб. І ти бачиш, що у допомоги навіть немає можливості прийти до тебе. Тому мені здається, що вони усі, подумки, готувалися до смерті і так само, як і мені приходили повідомлення-прощання від коханої людини. 

Які настанови висловлював мій чоловік?  Одне з його повідомлень було, коли він мені писав про критичну ситуацію, – хотів, щоб як, якщо що, жила далі. Але коли ти читаєш це повідомлення, ти не можеш зрозуміти, як після нього жити далі, в тебе таке враження, що весь твій світ руйнується після цих слів. І ти не хочеш усвідомлювати те, що можеш втратити кохану людину.

Юлія Федосюк: Оборонцям “Азовсталі” не потрібно було нічого говорити. Їхні дії – найкраща маніфестація мужності, відданості та великої любові до України та її людей. “Азов” – це передовсім готовність принести в жертву власне життя на вівтар свободи наступних поколінь.

Облога і захоплення Маріуполя відбувалося безпрецедентно довго. “Азовсталь” стала фактично епіцентром боротьби за життя, де оборона здійснювалась поза межами людських можливостей. На заводі “Азовсталь” знаходились сотні цивільних громадян, жінок, літніх людей та сімей захисників Маріуполя, які ховались у підвалах та бомбосховищах, поряд з військовими, які продовжували боронити місто. Прямо у воєнному шпиталі, під комбінатом – захисникам робили операції,  часто з ампутаціями кінцівок. 

Катерина Плечистова: – Мене шокувала витримка хлопців, тому що вони – в повному оточенні, в повному моральному, фізичному, матеріальному виснаженні, але вони, в умовах цього виснаження, по всіх фронтах, проводили контрнаступальні операції у тилу противника. І головним болем стало для мене те, коли я дізналася, що авіація прилетіла до бункера мого чоловіка, і те, що він дивом врятувався, тому що в цей момент він не знаходився на своєму ліжку. Ось це був момент, коли ти усвідомлюєш, що твоя кохана людина знаходиться буквально в метрі від смерті, і це боляче, тому що ти намагаєшся кричати, але за відчуттями це в тебе – німий крик, і його ніхто не чує. 

Юлія Федосюк: – Для мене найчорнішим днем оборони “Азовсталі” є прорив на лівий берег з 14 на 15 квітня частини “Азова”, яка знаходилась на правому березі. Хлопці потрапили під шалений обстріл, величезна частина з них загинула. Мій чоловік Арсеній в ту ніч дістався на “Азовсталь”, перетнувши річку “вплав”. Тоді я зрозуміла, що кільце оборони стало вужчим, і їх просто знищать на заводі.

Готові до самопожертви, аби зберегти життя бойових товаришів, захисники “Азовсталі” стали заручниками російського полону. 16 травня Міноборони повідомило, що захисники Маріуполя виконали своє завдання – понад 80 днів стримували сили ворога, не даючи їм вийти на кордон Донецької та Запорізької областей і оточити угруповання ООС. “У війні немає повністю безпечних планів та операцій. Ти завжди ризикуєш. Можливо, саме тому війна – це мистецтво, а не наука”, – Денис Прокопенко у зверненні про виконаний обов’язок вищого керівництва держави зберегти життя військовослужбовців.

Юлія Федосюк: – Я відчувала амбівалентність почуттів. З одного боку – це полегшення, бо припинились обстріли, припинились авіаудари багатотонними бомбами, люди перестали гинути. З іншого боку – було неймовірно тривожно. Всі ми розуміли, що полон для “Азова” не може відбутись нормально, але відганяли від себе ці думки і змушували себе вірити у домовленості, вірити хоча б у залишки честі російських офіцерів. У цьому ми фатально помилились.

Катерина Плечистова: – 16-17 травня взагалі було тотальне нерозуміння того, що буде далі. Який це буде полон, наскільки він буде тривалим, тобто ти знаходишся у німому шоці. І за час перебування мого чоловіка на “Азовсталі” 20 травня він мені зателефонував, а до цього він не телефонував, ми спілкувалися смс, через секретні месенджери, де він міг повідомляти, що живий, про те, що їм необхідна допомога. 20 травня – це вперше, коли він мені зателефонував і просив пробачення за те, що вони не змогли далі втриматись, а я йому кажу: “В сенсі – ви не змогли втриматись? Ви протримались в повному оточенні, без подачі бойових комплектів, з величезною втратою особового складу і при цьому ви ще й знищували супротивника”.  Він не те, щоб прощався, але ми не знали, коли наступного разу почуємо одне одного.

Він мене більше заспокоював, ніж я його, казав, що вони виходять за гарантіями третьої сторони, під гарантією ЧХ, він мені розповів про умови, в яких вони повинні були знаходитись, що в них повинен був бути зв’язок, що в них повинна бути моніторингова делегація ЧХ. І тому от 20 травня, після цієї розмови, він мене якось заспокоїв тим, що він буде знаходитись у безпеці, а не цілодобово під авіацією. Що це можливість зберегти його життя, але це – як різкий синдром відміни, коли зникає зв’язок повністю, і ти не знаєш, чи доїхав він, чи все нормально з ним там, чи будуть виконуватись умови, на які вони домовились.

11 грудня 2022 року Катерина Прокопенко, дружина командира полку “Азов” Дениса Прокопенка, зачитала лист чоловіка, в якому зазначалось, що перед виходом в полон були озвучені пріоритети подальших обмінів: тіла загиблих бійців, важкопоранені, жінки та медперсонал, легкопоранені, рядовий склад та командний склад. Більшість захисників перед виходом писали про якнайшвидше повернення через 3-4 місяці. Натомість зустрілися із жорстокими умовами полону, катуванням, голодом та втратою віри в можливий порятунок.

Юлія Федосюк: – Якщо оборона “Азовсталі” – це “Іліада”, то полон — це “Одіссея”. Сюжет про важке та довге повернення додому. Сервантес у “Дон Кіхоті” пише, що немає вищої благодаті, ніж свобода, і нема гіршого покарання, ніж полон. Я із цим погоджуюсь. Мій чоловік Арсеній часто повторює, що під час найкривавіших боїв за Маріуполь він почував себе краще, ніж у полоні, бо коли в тебе є зброя в руках і можливість останнього спротиву, ти відчуваєш себе вільним, відчуваєш хоча б якийсь клаптик свободи. Нині Арсеній лікується та реабілітується і прагне якомога швидше повернутись в стрій, до своїх побратимів. Він дуже хвилюється за всіх, хто досі перебуває в полоні. Бажання повернення всіх додому та продовження боротьби на полі бою — це і є життя мого чоловіка після полону.

Катерина Плечистова: – Для мого чоловіка найважчим була не “Азовсталь”, не Оленівка, а саме полон у Таганрозі. Ось це було найважче для нього і його побратимів, бо так, як нищать там хлопців морально і фізично, не знищували навіть під час перебування на “Азовсталі” з постійним авіабомбардуванням. Їм важко після полону. Комусь важко фізично відновлюватися, комусь важче психологічно, але загалом найтяжчим є  відновлення психологічне. І ось ці перші дні вони взагалі нібито не усвідомлюють реальний світ.

Після “Азовсталі” небайдужі родичі захисників Маріуполя заснували Асоціацію сімей захисників Азовсталі, яку очолила дружина командира “Азова” Катерина Прокопенко. Родичі продовжують закликати світових лідерів, міжнародні спільноти й усіх, чий голос є вагомим, сприяти поверненню українських захисників із російського полону.

Катерина Плечистова: – Коли вони вийшли у полон, мені здається, що я жила своїм чоловіком 24\7. Ти кожного дня намагаєшся знайти хоча б якусь інформацію про нього: чи живий він, в якому стані, де знаходиться, чи поїв він. Для нас, як для родичів, я можу сказати, що полон став ще більш жорстоким і болючим випробуванням. Тому що з 20 травня ти знаходишся в тотальній невідомості того, що з твоєю коханою людиною. І кожного дня ти борешся за неї, кожного дня ти намагаєшся робити щось, щоб повернути його додому. Це зустрічі з представниками влади, це маніфестація за кордоном, це акції у нас в Україні. Ти живеш ним 24\7.

Юлія Федосюк: В Асоціації родин захисників “Азовсталі” я займаюсь адвокацією прав військовополонених на міжнародному рівні. Зокрема, для привернення уваги до полонених азовців відвідувала американський Конгрес, ізраїльський Кнесет, виступала у Стенфордському університеті. Разом із командою Мінцифри брала активну участь у кампанії “розблокування” Азова на платформах Мети. Ще під час оборони “Азовсталі” ми із Катериною Прокопенко потрапили на аудієнцію до Папи Римського, під час якої просили врятувати Маріупольський гарнізон. Після звільнення Арсенія я не покинула Асоціацію і вважаю своїм моральним обовʼязком зробити все можливе для звільнення всіх захисників “Азовсталі”.

Перебуваючи в глибокому тилу та нерівній боротьбі з ворогом, українські оборонці тримали оборону Маріуполя понад 80 днів. Захисники “Азовсталі” здалися в полон за наказом командування, сподіваючись на міжнародне право та світові організації. Для когось “Азовсталь” стала місцем, де він виборов право на друге життя, для когось – місцем смерті та втраченої надії. Проте для кожного – це місце, яке сформувало дух сучасної України. Тож підтримка українського народу, а також свобода, яку вони мужньо виборювали кров’ю та здоров’ям в оточеному росіянами Маріуполі – важливий крок на шляху до відновлення справедливості.

Катерина Плечистова: – У моєму світогляді і у моїх думках “Азовсталь” асоціюється з якоюсь фортецею, з більшим захистом, ніж полон. В моєму світогляді “Азовсталь” – м’якіша в сприйнятті цієї війни, аніж полон, який вони прожили і продовжують проживати. “Азовсталь” – це місце, яке зберігало цивільне населення, військових від авіабомбардувань, але воно не було настільки жорстоке, яким був і є полон у даний момент для хлопців. Вони як з одного пекла перейшли в ще жорстокіше, в якому знаходяться зараз і з якого повертаються, тому про них варто казати, про них неможливо забувати в нашому суспільстві. Завдяки їх героїзму врятовано нашу країну, завдяки їх героїзму є наша країна зараз, і ми не маємо морального права забувати про це. Про те, які герої полягли, знаходячись там в Маріуполі, про те, як ми втратили цих героїв, які боролися за Маріуполь, за “Азовсталь”, але загинули у полоні. На жаль, найжорстокіший сценарій зараз проходить саме Маріупольський гарнізон, тому що вони проходили пекло на “Азовсталі”, а зараз проходять пекло полону.

Юлія Федосюк:  – Більше 700-та азовців, які боронили “Азовсталь”, вже рік перебувають у російському полоні, де зазнають нелюдських тортур та знущань. Завдяки цим людям на початку повномасштабного вторгнення вистояла вся Україна, адже Маріуполь відтягнув на себе значну частину російських військ, що дало Генштабу можливість перегрупуватися та дочекатись допомоги від західних союзників. Без подвигу оборонців “Азовсталі” війна розвивалася б зовсім по-іншому. Вони врятували нас, чи не час нам рятувати їх з рук ворога?