Перейменуванням вулиць і топонімів Києва вже нікого не здивуєш. Часи змінюються, і на боротьбу за уми громадян, їх сприйняття світу й міста виходять все більше соціальних груп.
І якщо раніше все впиралося в прибирання з карти міста дійсно застарілих і абсолютно не пов’язаних з Києвом радянських назв, спрямованих на формування тоталітарної свідомості радянських громадян (наприклад, вулиця білоруського командарма часів громадянської війни Уборевича, або радянського письменника Горького), тепер процес охопив і інші галузі. Так, письменники ратували за перейменування історичної вулиці Тверської у Єжи Гедройца, і це не рахуючи періодичні ініціативи з перейменування площі та станції метро Льва Толстого.
Черговим гучним випадком, що викликав гарячі дискусії, стала ініціатива Меморіального центру Голокосту про перейменування станції метро «Дорогожичі» в «Бабин Яр».
Що таке Бабин Яр
Бабин Яр – історична місцевість на території Києва, в першій половині ХХ століття – величезний яр більше ніж 2 км в довжину і 50 метрів у глибину. Це один з найбільших природних ярів в межах міста в Європі в цілому. Ймовірно, тому саме це місце було обрано нацистами, які захопили Київ у 1941 році під час Другої Світової війни, як місце масового знищення євреїв.
Саме тут в 1941-43 роках німецькими окупантами та їхніми колаборантами були розстріляні сотні тисяч людей, більшість з яких становили київські євреї. Також тут були розстріляні радянські військовополонені, члени ОУН, представники ромської громади, пацієнти з розташованої поруч психіатричної лікарні ім. Павлова. До речі, саме психічно хворі люди, які з точки зору нацистської ідеології вважалися «неповноцінними», стали першими жертвами Бабиного Яру – їх убили тут ще влітку 1941 року, після вступу нацистів у місто.
Потім, з вересня 1941 року, тут відбулися масові розстріли київських євреїв. Лише за три дні 29-31 вересня тут було розстріляно понад 30 000 членів київської єврейської громади.
На відміну від таборів смерті (Аушвіц-Біркенау, Треблінка), нацисти зганяли в яр людей і розстрілювали з кулеметів не рахуючи, тож точне число загиблих в Бабиному Яру невідомо. Називаються цифри від 80 до 200 тисяч осіб.
Розстріли в Бабиному Яру завдали важкого удару по єврейській громаді Києва. Якщо ще в 1939 році євреїв у Києві налічувалося 26%, то вже в 1950-ті, після війни – лише 12%, які теж швидко розвіялися – шок від пережитого призвів до того, що багато юдеїв емігрували в новостворений Ізраїль.
Знаменитий Євбаз (Єврейський Базар) прийшов в занепад, а потім і був зовсім знесений заради будівництва Цирку і площі Перемоги. Київ втратив частку своєї міщанської повсякденної культури, ставши більш монотонним. Все це прямий наслідок масового знищення людей нацистами під час Голокосту.
Показово, що після війни радянська влада неохоче згадувала про трагедію Бабиного Яру. До євреїв в СРСР попри проголошений інтернаціоналізм, ставлення було вкрай прохолодне, як і до питань голокосту, а всі решта груп, розстріляні в Бабиному Яру, теж не були пріоритетними для радянської влади. Радянський архітектор, один з авторів меморіалу «Бабин Яр» Анатолій Ігнащенко, так описував цей радянський феномен.
«Згідно з панівною тоді у нас ідеологією … всі жертви Бабиного Яру не заслуговували народної пам’яті: українці – націоналісти, військовополонені – підлі боягузи і зрадники. З приводу євреїв існувала думка: що це за нація, якщо не пручаючись фашистам, на перший поклик окупантів прийшла, як стадо овець, в Бабин Яр на розстріл … Про тисячі військовополонених замовчували – хіба могли солдати, офіцери, генерали доблесної радянської армії тисячами здаватися в полон ?! »
Більш того – радянська влада робила все, щоб «зам’яти» трагедію на карті міста. Частину Бабиного Яру просто засипали відходами цегельних заводів і побудували нові житлові масиви. Активне будівництво призвело до Куренівської трагедії 1961 року, коли будівельна пульпа потекла через Яр і полилася на Поділ, знищивши десятки будинків і убивши за різними оцінками, кілька сотень киян. Але масштабне будівництво це не зупинило, і скоро навколо місця трагедії виросли нові масиви.
Меморіал у Бабиному Яру радянська влада таки звела … аж наприкінці 70-х. Без згадки про євреїв, яких серед розстріляних там була більшість. Киян це не надто хвилювало – багато хто з них банально не знав про масштаб того, що відбувалося. У повоєнний час Київ переживав бурхливу урбанізацію, населення зросло від 150 000 в 1944 році до трьох мільйонів в 1991-му, місто росло завдяки приїжджим українцям і росіянам, які просто не пам’ятали старого Києва та його загиблих мешканців.
У роки української незалежності цю несправедливість постаралися виправити, звели ряд інших меморіалів, що нагадують про убитих там євреїв, циган, українських націоналістів і православних священиків. Але до створення повноцінного меморіалу жертвам Голокосту там так і не дійшло.
Саме цим свою ініціативу пояснили представники Меморіалу, в тому числі Максим Яковер.
«Зайшовши у проєкт Бабин Яр я з подивом виявив, що місто не пам’ятає про те, як убили чверть наших містян. Багато хто говорить, що не можна забувати цю трагедію. Але щоб не забувати, потрібно постійно щось робити для цього. Тому ми виходимо з ініціативою про перейменування станції метро “Дорогожичі” на “Бабин Яр», – зазначив Яковер у своєму пості.
На його думку, це – «тільки початок». Назва повинна нагадувати киянам і туристам про трагедію шляхом власне неймингу місця, на якому розташована станція метро. За його словами, ця назва має бути «прологом» до майбутнього меморіалу.
«Наш фонд готовий покрити всі витрати метрополітену, пов’язані з перейменуванням і редизайном», – пише Яковер.
У єврейській громаді Києва поставилися до ідеї перейменування позитивно, але обережно, припускаючи, що така ідея може бути сприйнята в Києві далеко не всіма. Прес-секретар громади Леонід Барац коментувати офіційно цю тему відмовився.
Як би там не було, ініціатива вже подана до профільної комісії при Київраді, яка займається перейменуванням.
Опір
В ініціативи тут же знайшлося досить багато критиків. Недоброзичливці і незгодні прийшли в коментарі як до Яковера, так і до інших прихильникам перейменування. Невдоволення частини киян було викликано як посяганням на назву історичної місцевості – Дорогожичі, так і бажанням, щоб станція метро і місцевість асоціювалися саме з трагедією. Один з користувачів Facebook похмуро зазначив, що незабаром невдоволення може скінчитися чорним гумором.
У незадоволених знайшлися свої прихильники серед істориків і чиновників. Наприклад, проти виступив Український Інститут Національної пам’яті.
«Ми підтримуємо назву «Дорогожичі». Вона географічно прив’язана до цієї місцевості, закріпилася за нею історично”, – каже Буквам співробітник УІНП Максим Майоров.
І справді, Дорогожичі – назва досить стара. Вперше назва місцевості згадується в Іпатіївському літописі 1171 року.
«пришедше сташа на Дорогожичи подъ ст҃ымъ Курило» – так описується заснування Кирилівського монастиря.
Але фахівців хвилює не лише це. Історик й активіст Ігор Бігун відзначає, що спроба акцентувати на трагедії Бабиного Яру шляхом назви станції метро призведе до зворотного результату – станція метро затьмарить сам Бабин Яр і «виживе» його первісний зміст.
«Це просто може перетворитися на назву житлового району, як Виноградар або Нивки. Винесення назви з вузькосмислового значення у загальний вжиток призведе до того, що це слово буде через років 20 означати не місце трагедії, а просто чергову місцевість міста », – каже Бігун.
Є в нього і зауваження з приводу самого перейменування – адже станція метро може мимоволі виступити символом саме того, чому присвячений меморіал.
«Я вже мовчу про те, що саме смислове навантаження такого перейменування станції метро вкрай двозначне – адже саме залізничний вагон є одним із символів Голокосту, саме в вагонах вивозили євреїв до таборів, недарма вагон – один з ключових експонатів музею Яд-Вашем. «Обережно, двері зачиняються, наступна станція Бабин Яр» – це може бути зовсім незрозуміло для одних і надзвичайно боляче для інших», – вважає Бігун.
Серед професійних істориків ставлення до перейменування також складне. Доктор історичних наук, професор Георгій Касьянов вважає, що така ініціатива робиться для популяризації Меморіалу, але навряд чи зможе прищепити киянам історичну пам’ять про події в Бабиному Яру. Втім, зазначив він, це – проблема не лише Києва. З нерозумінням значення меморіальних місць і назв стикаються в усьому світі, в умовах глобалізації старими методами – проблема не вирішується.
«Єдиний вихід – просвітництво, але це малоефективно. У Берлінському меморіалі Голокосту народ іноді їсть і п’є прямо на каменях, селфиться радісно посміхаючись, а у нас до меморіалу Голодомору їздять весілля », – зазначає Буквам історик.
Урбаніст і один з натхненників реформи децентралізації, ексрадник президента Анатолій Ткачук зазначає, що перенесення назви зі сфери пам’яті у сферу повсякденного вжитку може завдати великої шкоди самій події, про яку намагаються зберегти пам’ять.
«Уявляю ініціативу замінити назву “Майдан Незалежності” на “Майдан”! Це ж катастрофа! Просто нівелюється Майдан, як явище, а банально розчиняється серед станцій метро», – зазначає в коментарі Буквам Ткачук.
Самі ж користувачі соцмереж просто поставилися з нерозумінням, передусім у профільних групах жителів Дорогожичів. Частина з них вписала ініціативу в загальний контекст перейменувань, до якого ставлення більше негативне в стилі «НІЧИМ БІЛЬШЕ ЗАЙНЯТИСЯ?». Всі розуміють – попри бажання ініціаторів перейменування станції метро неминуче потягне за собою нову назву місцевості, що швидко пошириться на довколишні мікрорайони. Тому багато хто просто не хоче, щоб місце їх проживання асоціювалося з трагедією. Прихильників перейменування – не так багато, вони відзначають, що сама місцевість замість Дорогожичів могла б називатися Сирцем. Правда, треба відзначити, що Сирець – теж місцевість з сумною історією – саме тут розташовувався нацистський концтабір «Сирець».
Є питання до ініціативи і від міських активістів. Урбаніст і журналіст Володимир Хенгіст на відміну від істориків вважає, що в самій ідеї перейменування немає великих проблем. Подібна практика є в багатьох країнах – так, в Кракові одна з центральних історичних площ – площа Згоди – була перейменована на честь Героїв Краківського гетто. Та й у Києві є приклади, зазначає Хенгіст, наприклад, перейменування історичної вулиці Інститутської на алею героїв Небесної сотні. На його думку, головна біда в тому, що ініціатори пішли вкрай неприємним шляхом – відразу внесли ініціативу на комісію. І це може мати наслідки у вигляді ставлення містян до подібних ініціатив в майбутньому.
«Будь-яка подібна ініціатива повинна починатися з широкої публічної дискусії. Саме з неї слід було починати ініціаторам проєкту: з людьми потрібно налагоджувати спілкування, вислуховувати їх контраргументи, промовляти свою позицію і доводити свої доводи. Але нічого подібного зроблено не було. Ініціатори почали відразу вирішувати питання з чиновниками в обхід містян, яких немов немає і яких навіть слухати не варто, тому що начальству завжди видніше. Настільки явний ігнор і небажання розмовляти лише посилює конфлікт », – зазначає урбаніст.
Пошуки компромісу
При цьому навіть найбільш непримиренні противники перейменування визнають – пам’ять про Бабин Яр вкрай недостатня, і вона повинна бути імплантована в транспортну топоніміку міста. Зробити це вкрай складно, з огляду на те, що поруч виросли житлові масиви і в них уже 50 років як кипить нове життя.
«Ми будемо виносити пропозицію, щоб при оголошенні станції« Дорогожичі »в метро до оголошення додавали згадку, що станція – вихід до Меморіалу« Бабин Яр », – зазначає співробітник УІНП Максим Майоров.
При цьому ряд членів єврейської громади відзначили нам, що хотіли б, щоб станція метро, розташована поруч, нагадувала про трагедію Бабиного Яру, може і не безпосередньо такою назвою. Як нам відомо, розглядається й інша назва – «Меморіальна».
Сам розгляд ініціативи почнеться в комісії з перейменувань у березні, відзначив нам секретар комісії Ярослав Шибанов.
«Всі процедурні моменти пройдені, подача була зроблена відповідно до всіх нормативних моментів, але почнеться розгляд, ймовірно, не раніше березня», – говорить він.
Так чи інакше, ініціатива з перейменуванням стала прикладом того, що виходить, коли трагедія замовчується десятки років, і що відбувається, коли її намагаються зам’яти новим життям прямо на могилі її жертв. Конфлікт жахів Бабиного Яру з кав’ярнями і метушливим життям п’ятиповерхівок Дорогожичів став неминучим завдяки багаторічній політиці радянської влади, яка воліє змусити мовчати історію.
Якщо українське суспільство зможе гідно і компромісно розв’язати цей гордіїв вузол – це стане гідною оцінкою в черговому нашому іспиті на зрілість. Історія, в тому числі і цього випадку, вчить нас тому, що всупереч ліберальним гаслам, переможець – не завжди отримує все. Або, навпаки, той, хто не отримує всього – той, можливо, і є переможець.