Дональд Трамп, як і слід було очікувати, стверджує, що на саміті виграла Росія, а Америка програла.

Самого Трампа після зустрічі з Путіним у Гельсінкі 2018 року звинувачували рівно у тому ж. Державний секретар Трампа Майк Помпео обурений тим, що президенти не провели спільну пресконференцію і Путін отримав можливість поширювати російську пропаганду.

У 2018 році спостерігачі обурювалися тим, що Путін отримав можливість поширювати російську пропаганду у присутності Трампа, а американський президент лише схвально посміювався. При цьому, коли я нагадую про саміт у 2018 році, я усвідомлюю, що можу розраховувати на реакцію виключно фахівців з російсько-американських відносин, а звичайний читач вже й не згадає, що така зустріч взагалі була.

На саміт у Женеві чекає та ж доля, що й будь-яку нерезультативну подію на міжнародній арені.

Тому варто зупинитися навіть не на підсумках цієї зустрічі – їх просто немає і бути не могло – а на фактах.

Байдену потрібно було попередити Путіна про те, що подальші агресивні дії Росії не залишаться без наслідків – він це зробив. Путіну потрібно було показати, що новий президент Сполучених Штатів готовий з ним комунікувати так само, як і його попередники – він цього домігся. При цьому завжди виникає запитання: а якими, власне, можуть бути наслідки для російського президента в разі найновіших агресивних дій?

У Києві можуть сказати, що саме такими попередженнями Байден зупиняє Путіна від нових військових дій проти нашої країни. Але для цього потрібно бути впевненим у тому, що Путін готовий до цих військових дій – саме до дій, а не до концентрації військ на кордонах.

Тактику Путіна досить чітко окреслив його колишній помічник Владислав Сурков у своєму недавньому інтерв’ю.

Путін діє так, щоб не викликати занадто серйозної для Росії реакції зовнішніх гравців – тих самих наслідків, про які попереджає Байден. Він ніби намацує баланс хуліганства.

Анексія Криму – так, але без війни на півострові і без визнання присутності російського військового контингенту, всього лише “ввічливі чоловічки”. Війна на Донбасі – звичайно, але без оголошення війни Україні і без участі регулярних російських військ, що могло б бути чітко зафіксовано. Путін, навіть коли застосовує силу, дає Заходу можливість відмовитися від занадто серйозної конфронтації з ним – і хто ж цією можливістю не скористається, коли йдеться про ядерну державу й постачальника нафти й газу?

Звичайно, іноді трапляються хиби, прилітають “чорні лебеді”, як у випадку із MH-17 або із невдалим отруєнням Навального – і тоді тиск виявляється сильнішим, ніж цього хотіли б у Кремлі. Але ми зараз говоримо саме про сплановані дії, навіть про стратегію.

Ця стратегія дозволяє путінському режиму виживати й займатися дестабілізацією ситуації у сусідніх країнах, причому практично безкарно. Ба більше, коли російський режим займається саме внутрішньою дестабілізацією, як це не раз уже відбувалося в Україні або в Грузії, Захід виявляється абсолютно безпорадним, і його лідерам залишається хіба що тиснути на тих, хто приходить до влади в результаті цієї дестабілізації.

І коли в день зустрічі Байдена і Путіна президент України розповідає, що його країна може легко прожити без траншів МВФ – хіба це не очевидне бажання уникнути цього самого західного тиску від того, хто домігся влади саме завдяки російським оборудкам?

Але при цьому стверджувати, що Байден є безпорадним у своєму прагненні тиснути на Кремль, а Путін є всемогутнім, як це сьогодні намагаються довести російські пропагандисти, зокрема й на шпальтах західних видань, я б не став. Тому що путінська тактика дестабілізації до тієї межі, коли Захід просто змушений буде втрутитися всерйоз, теж має свої вади.

Російський президент не може зайти надто далеко, він весь час нібито пробує ногою воду, намагається зрозуміти її температуру перед тим, як скупатися – а час іде, не тільки політичний, але й фізичний час Путіна.

І коли президент США після саміту НАТО каже, що окупація Криму та Донбасу не є перешкодою для прийняття України до Альянсу – це і є той самий спочатку непомітний цивілізаційний зсув, який не відразу оцінюєш.

Зрушення, яке знецінює саму тактику територіальних захоплень як “гальмо” на шляху європейської та євроатлантичної інтеграції сусідніх країн. Адже який сенс захоплювати, якщо це все одно не зупиняє історичного процесу? А тотальна окупація – це вже поза тактикою Путіна, це порушення балансу, це створення необхідності для Заходу втручатися.

Це як із Гітлером: західні демократії “проковтнули” Австрію та Чехословаччину, але просто змушені були реагувати, коли Рейх напав на Польщу. Й саме напад на Польщу – це і є початок Другої світової.

І, звичайно, вже зараз у Кремлі почнуть віддавати перевагу саме внутрішній дестабілізації України або Грузії – але отримати тут результат, на який розраховує Путін, буде набагато важче саме тому, що його доведеться досягати вже після нападу Росії на ці країни. Без війни було б легше, Путін зміг би домогтися більш приголомшливи успіхів, але він керувався неправильною установкою, вважав, що найголовніше – це перекинути гральний столик під час гри, але так, щоб не покалічити американського президента.

А тепер столики почав перекидати Байден. І все, що залишається Путіну – то це викаблучуватися перед журналістами і на тлі тверджень Байдена про те, що довіри так і не виникло, цитувати слова Льва Толстого про “зірниці довіри”, які десь там промайнули під час переговорів президентів.

До речі, Лев Толстой – і це теж хороший підсумок зустрічі – нічого подібного ніколи не писав, Путін цитував іншого російського письменника, Івана Буніна, який приписував ці слова Толстому. І цей набір містифікацій – найкраща ілюстрація того, як працює з аудиторією Путін.

Мабуть, завершуючи цей текст, наведу іншу цитату Буніна – якщо вже Путін і його спічрайтери є такими освіченими, хай звернуть на неї увагу: “Взагалі, тепер найжахливіше, найстрашніше і найганебніше – навіть не самі жахи й ганьба, а те, що треба роз’яснювати їх, сперечатися про те, хороші вони чи погані”.

Власне, саме цим усім нам тепер і доводиться займатися після саміту в Женеві. І мені, і багатьом моїм колегам, і навіть Байдену.