Ну, трохи розповім тепер про ситуацію на тимчасово окупованій території та дорогу з неї. Без фото, на жаль. Жити у сучасному будинку без світла погано, але витерпіти можна. Без газу холодно, але пережили. Без води погано. Я запаси зробив соку та солодкої води – її пив і нею ж, вибачте, змивав. До обстрілу арти звикаєш швидко – і бігати до підвалу я відмовився. Прилетить, то прилетить. Так само і нечисленні сусіди, що залишилися. Найнебезпечніше вночі курити біля вікна – із цим довелося зав’язати.

Чому так довго сидів? Дуже розкішний краєвид із верхніх вікон та з під’їзду, хто розуміє. Не міг відірватися, доки зник зв’язок. Ну, а потім сіла батарея у машині, потім у телефонах, і сидіти вже не було сенсу. Потім наш комплекс захопили, і  піти було неможливо. Дивився, слухав. Виявилося, не дарма. Все, переходимо до дороги.

Це… сюр. Спалена військова техніка взагалі не вражає – її на сусідній вулиці наші дронами розгромили безліч. Але… дорогою в місті й надалі – маса розбитих, розстріляних цивільних машин. Білі ганчірки, написи “Діти” – не врятували багатьох. Вбиті явно цивільні вздовж дороги. Ховати нікому. Останні, котрі їдуть вже з окупованої території, мали, напевно, більше шансів, ніж ті, хто рвонув під час перестрілок у непередбачуваних місцях. Місто безлюдне і похмуре. Згорілі будинки.

Буча до 2021 року реально більше була схожа на невелике містечко в Польщі. Красива Східна Європа. Зараз жерсть. З міста довго не могли виїхати – звалені на дорогу дерева, стовпи, спалений транспорт. Петляли довго, доки пробралися до виїзду.

Блокпости орків – документи не цікавлять, шукають телефони та техніку, щоб дивитися листування. Я свої скинув раніше, зрозуміло. І сьогодні відновлював картку та номер уже в Києві. Утім, із трьома котами та двома собаками мою машину доглядали швидко та без ентузіазму. Запах той ще. Ну, руки на виду, вікна відчинені – нормально.

Є ділянки у місті, куди цивільні машини не пускають взагалі, щоби зайвого не побачили. Дуже дякую їхній дурості, ми не побачили, але запам’ятали, де. Їхали довго, повільно, з аварійками. Не тому, що перевантажені легковики людьми до межі (спробуй вирішити, кого з сусідів кинути? Або котів?) – просто швидкість вища за 40 може закінчитися стріляниною.

І ось перший блокпост з українським прапором. Жінки ревуть, у мене трясуться руки, але попереджаю – не балакайте, бо можуть виявитися провокаторами у нашій формі. Але то таки були наші.

Інші обличчя, інше спілкування, інше все. Шмонати нашим не цікаво – перевіряли лише документи. Хоча швидко їхати далі якийсь час не радили. Зате колишні ганчірки та написи “Діти” з машин, сказали, можна сміливо прибирати. Дорога під контролем, по цивільних машинах ЗСУ стріляти звички не має. Далі були ще не найпростіші кілометри, але пасажири просто ожили.

А потім Київ та заправка. Працює! Щоб ви розуміли, півбака перед виїздом було тільки в мене, і ми розглядали варіант тягнути один або два легковики на причепі за моїм сараєм. Не тому, що шкода кидати машини, просто вже неможливо було запхати ще людей в салон, а в багажнику – коти і необхідний мінімум речей. Бог та ЗСУ оберігали нас, доїхали всі живі, довго обіймалися на заправці. Поодинці б не вибралися, не вистачило б фізичних та моральних сил. У мене точно…

• Нагадаємо, російські терористи розстріляли групу волонтерів, коли ті намагались доставити їжу в притулок для тварин у місті Буча.