Ми не помітили, як минуло понад два місяці, відколи в Україні ввели карантин. Хтось панікує, але для когось карантин — це найкращий час спробувати щось нове, на що раніше не вистачало часу, — навчитись грати на музичному інструменті, почати вишивати, самотужки зробити ремонт вдома, здійснити мандрівку на велосипеді.

Наприклад, комунікаційник  Інна Бабич під час карантину придбала фортепіано, хоча мріяла про це багато років, а Дарія Сапожнікова, яка працює у сфері туризму, під час карантину дійшла   думки, що цей час — чудовий психолог. “Букви” зібрали фотоісторії про те, як українці пробують щось нове на карантині.

Інна Бабич, 31 рік, комунікаційниця в IT-компанії

Я грала на фортепіано з 6 і до 16 років, поки жила в рідному місті. Потім я переїхала жити до  Києва і не сідала за інструмент 14 років. Під час карантину кілька моїх друзів почали вчитися  грати на музичних інструментах вже після 30 років. Вони мене надихнули повернутися до фортепіано.

На OLX знайшла новий інструмент за 16 тис. грн разом зі стільчиком, установкою та доставленням. Продавець виявився дуже милим молодим чоловіком. Він сам привіз мені інструмент, встановив і показав, як користуватись.

Паралельно я знайшла в соцмережах свою колишню викладачку. Разом з нею ми поступово відновлюємо навички. За цим дуже цікаво спостерігати, адже гра на фортепіано — це справжня наука, як, наприклад, математика.

Зараз я розучую п’єсу Бетховена “До Елізи”. Особливо люблю “бренькати” вранці за чашечкою кави або ввечері, наливши келих вина.

Зараз шкодую, що не поверталася до гри раніше. Думаю, що якби не карантин, я би так і не наважилася купити фортепіано — постійно відкладала цю покупку.

Чи  гратиму я  після завершення карантину? Я думаю, що знайду час для музики, адже мені вдавалося  знаходити час для спорту і для вивчення англійської мови. Під час гри відчуваю, що мистецтво вічне, а наші тимчасові труднощі колись минуть.

Сашко Матяш, 23 роки, інженер-технолог

Я ніколи не вмів сидіти вдома. Коли через карантин скасувалися  всі плани з навчання та роботи в Європі, в мене з’явилось багато вільного часу. Я почав багато пересуватися   велосипедом, досліджувати місцеві цікавинки. За тиждень захотілося більшого. Тоді пригадалася студентська мрія поїхати у  тривалий велопохід. 

За кілька днів склав маршрут, привів до ладу велосипед, закупив їжу та виїхав. Оскільки я до цього в такі довгі мандрівки не їздив, вирішив обмежитися двома тижнями. За цей час я мав проїхати 1000 км Київщиною і Черкащиною. Така відстань і тривалість видавалися цілком до снаги — у день я мав проїжджати близько 80 км.

Маршрути будував у сервісі nakarte.me, там є можливість комбінувати різноманітні мапи для побудови треків. З пошуком цікавих місць дуже допомогли такі ресурси, як Ukraїner та Ukraina Incognita.

З усієї мандрівки виніс три головні уроки. По-перше, добрих людей багато всюди, було дуже радісно бачити, що жодні негаразди та важкі ситуації, і навіть карантин, цьому не завада.

По-друге, Україна – неймовірна та невідома. Ніколи не думав, що у нас під боком така чарівна природа, архітектура, культурна спадщина. Чого варті одні лише старовинні млини, які   можна знайти по селах Київщини, Черкащини та Кіровоградщини.

По-третє, подорожувати одному – легко і важко водночас. Легко, бо дуже швидко можна прилаштуватися до ситуації та змінити плани, але важко, бо іноді так не вистачає підтримки компаньйона.

Аби здійснити щось подібне, цілком достатньо лише сильного бажання та мінімальних ресурсів. Певен, що так і не виїхав би у цей похід, якби почав ретельно планувати кожен крок. Зібрався за кілька днів і виїхав. Проблеми, що виникали по ходу, так само по ходу і вирішувалися. Коли є бажання, можливості вас знайдуть.

Ірина Земляна, 33 роки, медіаекспертка Інституту масової інформації, тренерка з безпеки для журналістів, Київ – Нові Санжари

Перший тиждень на карантині мені було дуже і дуже важко — я не звикла залишатися сама з собою надовго. Потрібно було якось заспокоїти свої тривожні думки, тож почала медитувати, а потім згадала про вишивку. Почала вишивати весільний рушник. У  період пандемії  людям надто важливо згадати, що вони просто люди, а не всемогутні істоти, якими вони себе уявляють.

Вишивка в техніці білим по білому — це традиційно для мого регіону (Полтавська область України). В процесі зрозуміла, що це і медитація. Карантин показав, що все, що для нас вважалося важливим і потрібним просто зникло, а вишивка прожила вже сотню років і залишається вічною. Вона подарувала відчуття повернення до джерел.

Вишивати навчилася ще в школі, але в мене не дуже виходило. Тато дивився на мої “старання” і вирішив навчити, як це правильно робити. Він також захопився вишивкою і ми з ним вишивали довгими зимовими вечорами. Відтоді  в мене залишилися вишивки й навіть два рушники в стандартній червоно-чорній техніці, а ось на карантині вирішила вишити щось складніше й рідкісніше.

Помітила цікаву особливість, що в дорослому віці вишиваю значно  швидше, ніж у  дитинстві. Думаю, якби займалася  лише  вишиванням, то на рушник пішло б тижні два, не більше. 

Рушник майже завершила, сьогодні-завтра буде готовий, потім ще потрібно зробити китиці та мережку. Думаю, що  вишиватиму, поки не повернуся до звичного життя, а тоді знову закрутять справи. Але я й  не проти.

Дарія Сапожникова, 32 роки,  працює у сфері туризму

Я працюю в туризмі й під час карантину вперше зіткнулася з таким масовим скасуванням турів. Форс-мажори бували й раніше, але такого ще не було. Було відчуття, ніби всі туроператори збанкрутували в один момент. Тому перші тижні карантину було досить стресовими, поки не розібралася, що взагалі відбувається і як  адаптуватися.

В такі моменти згадала, як ми в дитинстві робили курені і як в них було затишно. Тож організувала собі гніздо з подушок біля батареї й почала багато малювати. Спочатку проходила майстер-класи з акварельного скетчингу. Потім взялася малювати скетчі зі світлин своїх подорожей, а також малювати маршрути екскурсій Києвом зі скетчами головних пам’яток. Зараз проходжу уроки з анімації. Подивимося, що з цього всього вийде.

Взагалі, цього року багато чого зробила “вперше”: вперше надягла маску, вперше так довго вдома, вперше зрозуміла, наскільки залежу від інфраструктури міста, багато чого приготувала вперше, особливо з дріжджового тіста, вперше святкувала день народження друзів в ZOOM, вперше переглянула  усі відео проєкту Ukrainer, вперше знайшла цікаві історичні відеоблоги від наших істориків, вперше познайомилася з електронною бібліотекою і знайшла там цікаві архівні видання.

Раніше на все це не вистачало часу. Постійно були якісь справи, потрібно було кудись їхати, щось робити, з кимось бачитися. Зараз з’явився час запитати свою “внутрішню Дашу”, чого вона хоче і чим би їй було сьогодні радісно зайнятися.

На карантині з’явилося більше часу та стосунки. Ми вперше проводимо з чоловіком так багато часу разом. Сподіваюся, що після карантину ми навчимося влаштовувати собі вихідні без роботи. Тому для мене карантин це не лише час для саморозвитку, а й такий особливий психолог.