Якщо спробувати одним словом описати історію створення та діяльності антикорупційної структури НАБУ-САП-ВАКС (меншою мірою), найкраще підійде слово “скандал”. В цьому немає нічого надзвичайного, оскільки в існуванні та ефективності антикорупційних правоохоронних органів мало хто усвідомлено та напряму зацікавлений – для влади це, формально, наглядач, для інших правоохоронних органів та судів – “син маминої подруги”, для більшої частини суспільства – люди, які отримують величезні зарплати “невідомо за що”, адже корупція в країні “живе-поживає і добра наживає”.
При цьому, нещодавно антикорупційні органи зуміли втрапити в скандал навіть там, де раніше мали підтримку. Активізувавши справу проти людини, яка займає безспірне перше місце в рейтингу “за що такі гроші” – ексголови НАК “Нафтогаз” Андрія Коболєва, НАБУ та САП, можливо, й тимчасово завоюють кілька балів у широких народних мас, але значно більше втратять у активної частини суспільства. Адже дії НАБУ та САП є нелогічними з точки зору їхньої ролі як частини держави, а не “речі в собі”. І добиваючись засудження результативних менеджерів під формальним приводом (вкрай сумнівним до того ж) НАБУ та САП руйнують корпоративну реформу, тим самим примножуючи, а не зменшуючи обсяг корупції в державі, а заразом і роблять “підкоп” під основу свого існування (але про це згодом).
Теоретично, антикорупційну інфраструктуру така ситуація цілком влаштовує – чим більше корупції, тим більше можливостей демонструвати боротьбу з нею, публікувати гучні підозри, оголошення в розшук, фото розкладених купюр і таке інше, періодично приправляючи це все якимсь вироком суду. Слід розуміти, що мета будь-якого правоохоронного органу – виконання наперед затверджених показників ефективності роботи, а не відсутність і тим паче – неможливість існування злочинності (в нашому випадку – системної корупції), що є метою громадянського суспільства. Проте, на практиці все виглядає трохи не так.
Скандал же з обранням директора НАБУ має всі шанси завоювати пальму першості як за швидкістю розгоряння (новопризначений керівник потрапив у свій перший скандал, мабуть, раніше, ніж у свій кабінет), так і через абсолютну безглуздість вчинку самого чиновника, який примудрився залишити в загальному доступі на своїй сторінці у Facebook побажання смерті частині українців (не кажучи вже про саму публікацію та навіть думки про подібне). І йдеться не лише про неспроможність керівника слідчого органу, якому протистоятимуть найкращі адвокати країни, подумати бодай на пів кроку наперед, а й про те, що у минулі роки смерті українцям бажали лише росіяни. І ось виявилось, що й директор Національного антикорупційного бюро України.
Очікувано, що наслідком цього буде звинувачення НАБУ в політичній заангажованості у кожній другій справі. На адресу нового директора НАБУ й без того закидають наявність зв’язків з головою Офісу президента Андрієм Єрмаком, і ці закиди щойно отримали підкріплення у вигляді відвертого хейту на адресу нинішньої опозиції, з якою нинішня влада продовжує воювати мало не з маніакальною впертістю. Нескладно зрозуміти, як на це все шоу дивитимуться партнери України. Власне, вони уже про це висловились.
Якщо ж новопризначений директор НАБУ не хоче отримати репутацію “людини Єрмака” та політично упередженого виконавця завдань ОП, йому доведеться доводити свою незалежність на практиці – тобто, вступити в конфлікт з Офісом президента та його майже необмеженими повноваженнями (адже нинішня ВР та Кабмін фактично перетворились на департаменти ОП) і ресурсами, як медійними, так і фінансовими. У цьому протистоянні НАБУ могло б допомогти громадянське суспільство та підтримка західних партнерів. Але кредит обох обмежений і кожен наступний “транш” доведеться здобути результативною роботою – не показовими процесами проти екскерівників державних органів та компаній, а розслідуванням актуальних кейсів.
З певної точки зору подібна слабкість антикорупційних органів владі вигідна. Адже влада зацікавлена у тому, щоб залишатись владою, а для цього потрібні гроші – вибори (які рано чи пізно доведеться провести) самі себе не виграють, навіть враховуючи зростання рейтингу президента завдяки його діям на початку повномасштабного вторгнення РФ. Та й без виборів – кількість і масштаб корупційних скандалів за минулий рік свідчить про те, що думка “війна війною, а жити треба” з голів чиновників нікуди не зникла.
Зі свого боку, антикорупційні органи за своєю природою мусять бути антагоністом кожної влади та перебувати з нею в неперервному конфлікті. Саме тому владу цілком влаштовує дискредитований ще на етапі призначення директор НАБУ (і не варто забувати, що подібне планувалось і з конкурсом на посаду керівника САП – коли з’ясувалось, що перемагає “не та людина”, завершення процедури почали всіма силами затягувати члени комісії, призначені владою). Сам же новопризначений очільник Бюро, вочевидь не має навіть приблизного уявлення про те, що його нова посада – це фактично величезна мішень на спині. І однією з перших ознак цього є допис прессекретарки Міхеїла Саакашвілі, яка публічно відхрестилась від Семена Кривоноса як члена команди експрезидента Грузії, попутно звинувативши його в корупційних діях.
Спроба ж налагодити та зберегти добрі стосунки з владою може мати негативні наслідки як для НАБУ (втрата статусу незалежного органу та підтримки як такого), так і для влади (узурпація народженої в муках антикорупційної структури навряд позитивно позначиться на стосунках з Заходом).
Останнє є найгіршим з можливих варіантів уже для України, адже погіршення стосунків з Заходом неодмінно вплине на обсяг західної допомоги, ситуація з якою і без того погіршується. Безумовно, теза “ми будемо підтримувати Україну стільки, скільки потрібно” нікуди не дінеться. Але “скільки” буде цієї підтримки – дуже велике запитання.
Поки що успіхи ЗСУ та стійкість українців дали українській владі можливість торгуватись за літаки та далекобійні ракети. Однак такі дитячі спроби блефувати в дорослій грі, як з призначенням директора НАБУ, можуть спустити українську владу з небес на землю – до торгів за надання хоча б уже погодженої допомоги і хоча б бронетранспортерів замість літаків. А це означає, що за оборону українських територій, не кажучи вже про наступ, доведеться платити кров’ю українських піхотинців, а не західною технікою та боєприпасами. В умовах, коли мобілізаційний ресурс України в кілька разів менший, ніж у Росії, це рівняння зводиться до дуже сумного результату.
Цей результат настільки сумний, що людям, які стільки часу розповідали, що “Мінськ Порошенка – це зрада”, може знадобитись переконувати українців у тому, що “Мінськ Зеленського – це перемога” та закликати не дивитись вгору на карту окупованих територій. В такому випадку програють всі. Крім Росії.