Думки
Чому українці шукають «хороших росіян», та як на це вплинуло мистецтво
МЕЖА Редакція
Українці, навіть у період найважчих випробувань, як війна, звикли шукати “хороших росіян”. Хтось їх шукає та захищає, хтось навпаки цим обурюється. Це явище українське суспільство намагається пояснити та відрефлексувати, але це вже зробили за нас давно - у мистецтві. Зокрема, у кіно, де шукати хороших ворогів - звична справа.
Вівторок, 5 липня 2022, 19:00

Про це йдеться у матеріалі артоглядачки Лєни Чиченіної, опублікованому на сайті “Детектор Медіа”.

Авторка називає таку “звичку” зрозумілою, адже більшість людей не хоче визнавати абсолютність зла та намагається навіть в поганому побачити щось хороше – “щоб люди змінювалися під впливом обставин, щоб добро перемогло. Бодай у кіно. Та й, зрештою, персонаж повинен трансформуватися — інакше нецікаво”.

Одним із найпопулярніших фільмів про “хороших ворогів” можна вважати “Аватар”. Стрічка стала найкасовішою завдяки візуальним спецефектам, але сюжет є варіантом старої перевіреної схеми, яка працює. 

За ним, колишній морпіх Джейк Саллі разом з іншими військовими приїздить на Пандору — планету, яку люди колонізували, бо на Землі вже не лишилося ресурсів. Особливо для корпорацій цінним є рідкісний мінерал анабтаніум. Люди не збираються терпіти супротив місцевого населення — племені людино-котів на’ві. Саллі, який отримав травму і пересувається на кріслі, починає керувати аватаром — спроєктованим тілом на’ві. Але попри першочергову ціль створення аватару — дослідження планети, Саллі має завдання від військових — втертися в довіру до членів племені та допомогти “спецоперації” — видобутку великих покладів мінералу, які знаходяться у священному для на’ві місці.

Далі події розгортаються досить тривіально: головний герой вчиняє зло, але закохується в одну з на’ві та переходить на сторону добра — пристає до загальної боротьби, героїчно в ній себе показує, на’ві перемагають, а Саллі проходить переродження, покидає людське тіло і стає одним із них.

Авторка публікації наводить мораль цієї історії: “Ти можеш робити жахливі речі, але якщо зміниш позицію і доведеш це кров’ю — тебе не лише пробачать, а й захоплюватимуться”.  Відображенням цієї моралі насправді є те, що багато людей у світі, у тому числі й українці, захопились “подвигом” Марини Овсяннікової — ексредакторки російського пропагандистьского телеканалу, яка “перейшла” на сторону правди.

“Бо це ж вона, та сама грішниця, яка усвідомила масштаб трагедії, пішла на “ризик життям”, припинила бути пропагандисткою, залишила Росію та впала в теплі обійми світової спільноти. Інтерв’ю, премії, захват. Ось тільки Овсяннікова — зовсім не Джейк Саллі, що ми невдовзі зрозуміли”, – підкреслює авторка статті.

Причина проста — з реальними персонажами складніше, ніж із казковими. Іншим прикладом цього може стати кінострічка Стівена Спілберга “Список Шиндлера”.

Вона розповідає про німецького підприємця Оскара Шиндлера, який приїхав в окупований Краків, аби заробити на війні. Чоловік викупив декілька заводів, на яких працювали багато євреїв із гетто — дешева робоча сила. 

Згодом, вражений жорстокістю нацистів, Шиндлер починає допомагати євреям. Зокрема, він викупив і врятував від смерті близько 1200 людей, які і утворили спеціальний список. Але після капітуляції Німеччини Шиндлер розуміє, що його судитимуть як “нациста” і “работорговця”, а тому виступає перед своїми підопічними із полум’яною промовою, а сотні вдячних євреїв дякують йому і вручають золотий перстень з написом із Талмуду. Шиндлер бідкається, що міг би врятувати значно більше людей, якби не тринькав гроші. Його переодягають у смугасту робу і прощаються.

У фільмі Оскар Шиндлер спочатку зображений як цинік та бабій, і саме його порятунок євреїв робить з нього виняткового та в якійсь мірі хорошого, на що після Другої світової війни довго ніхто не наважувався.

Поруч з начебто сприйняттям євреями Шиндлера як “хорошого німця” — його згадують у музеях, вшановують пам’ять, поховали у Єрусалимі, у 1993 році посмертно удостоїли звання “Праведника народів світу”, в той самий час є багато людей, які були шоковані всіма цими почестями. Адже Шиндлер шпигував та доклався до окупації Чехословаччини, де сам народився та був напряму причетним до захоплення Польщі. Це підтверджують мемуари його дружини Емілії, а також факти судів над її чоловіком за шахрайство. Але найголовніше — місця у знаменитому списку давалися не просто так, а за гроші.

Попри це “Список Шиндлера” – у першій десятці списку найкращих фільмів від Американського інституту кіномистецтв, сам персонаж у виконанні Ліама Нісена — у першій двадцятці найвеличніших кіногероїв. 

Ще більш яскравий приклад — дискусія навколо образу “білого спасителя”, який виник у контексті американського кіно про життя афроамериканців до і після скасування рабства. Типовим персонажем цих історій є біла людина, яка не терпить несправедливості та рятує поневолених африканців. І навіть скасування цього самого рабства у США не додало прав темношкірим людям.

“Аж дотепер права афроамериканців не є рівними з білими, “Оскар” досі критикують за расистську політику — і небезпідставно. Але впродовж цієї боротьби частими були слова, які й ми досі чуємо: “вас ніхто не утискає”, “ви перебільшуєте”, “не на часі, є важливіші справи”, “потерпіть ще трохи” та “спробуйте мислити раціонально, облиште емоції””, – наголошується у статті.

І на тлі цього всього кіноіндустрія продовжує створювати сотні фільмів, у яких білі виступають “хорошими білими”. А образи африканців стають хоч і позитивними, але образливи та стереотипними 

“Один із них — “чарівний негр”. Хороший, але неосвічений і слабкий чоловік, який, приміром, розповідає казки. Це як у росіян — “забавный хохол”. Головна героїня “Моєї прекрасної няні” теж, нагадаю, позитивна”, – додає авторка.

Так, у “12 роках рабства” герой Бреда Пітта викуповує героя Чиветела Еджіофора, у “Небезпечних думках” Мішель Пфайфер влаштовується вчителькою у “бандитському чорному районі” та рятує дітей від майбутнього у в’язниці тощо.

Яскравим прикладом стереотипності та пошуку “хороших білих” є популярна стрічка “Зелена книга” — ще більше. За сюжетом, чорний джазовий піаніст Дон Ширлі наймає на роботу білого охоронця Томі Ліпа. Томі на початку фільма — людина з класичними расистськими поглядами, а образ піаніста Ширлі — реінкарнація “чарівного негра” через його недолугість та інфантильність.

Аби зрозуміти всі претензії до цих фільмів, українцям варто лице замінити “хорошого білого” на “хорошого росіянина”.

“Світ вітає російських лібералів, вважає їх борцями з путінським режимом і переважно не помічає (чи не хоче помічати) того, що очевидне для багатьох — хоч і не всіх — українців. Це і нескінченні спроби звалити всю провину за війну лиш на Путіна, відбілюючи “простих росіян” і доводячи, що їх не треба карати санкціями. Часті сумніви в повноцінності української мови та культури. Ну і класика — “Кримнаш””, – роз’яснює публіцистка.

Але є і хороші приклади, зокрема у Стівена Кінга та його книзі “Зелена миля”. Ця книга та її екранізація продемонстрували, що таке розплата за злочин, навіть якщо ти – хороша людина. За сюжетом, колишній тюремний наглядач Пол Еджкомб живе в будинку для літніх та розповідає своїй подрузі про надзвичайний випадок. У його блок потрапив темношкірий в’язень Джон Коффі, якого звинувачували у згвалтуванні та вбивстві двох маленьких дівчаток. Пол та його друзі починають здогадуватись, що Коффі не винен, оскільки є уособленням співчуття та доброти і навіть чудесним способом лікує хворобу самого Пола та дружину іншого тюремного працівника.

Натомість Пол та його колеги все одно карають Коффі на електричному стільці, адже не мають внутрішньої сили піти проти системи. За це хороший головний герой таки карається, але безсмертям. Він поховав усіх, кого любив і доживає свого віку в самотності в будинку для літніх людей.

Теги: війна, колоніалізм, російсько-українська війна, хороший русский

Межа у Telegram

Підписатись