О 1:23 ночi 26 квітня 1986 року над Чорнобилем утворилася вогняна куля. Вибух реактора підняв у повітря разом з бетоном та сталлю радіацію. Понад 120 тисяч евакуйованих. І повна тиша, яка і зараз породжує міфи та страхи поміж українцями. Виросло кілька нових поколінь, у Чорнобильській зоні почала відновлюватися природа, повернулися дикі звірі. Однак і досі залишається питання: “Коли ми зможемо сказати, що Чорнобиль відродився і ми можемо поїхати туди без страху? Чому це досі трагедія, а ліквідатори — нікому невідомі герої?

«Букви» поспілкувалися з Ярославом Ємельяненком, членом громадської ради Агентства з управління зоною відчуження та керівником ЧОРНОБИЛЬ ТУР, щоб відповісти на ці запитання та зрозуміти, чим живе Чорнобиль сьогодні.

Процес ліквідації фізичних наслідків на території Чорнобильської електростанції не зупиняється ні на день, на цьому наголошує Ярослав. За його словами, у Чорнобильській зоні можна постійно бачити, як вантажівки везуть радіоактивні матеріали на могильники чи відбуваються роботи з накриття та облаштування постраждалої частини станції. Однак це все є ліквідацією фізичних наслідків, люди прибирають ту радіацію, яку викинуло під час аварії на четвертому енергоблоці. В інформаційному та психологічному полі з моменту аварії не проводились жодні нормалізуючі роботи.

“Закритість інформаційної політики Радянського Союзу породила дуже багато забобонів та неправильних тверджень серед населення. Коли я вперше поїхав у Зону відчуження у 2007 році, я шалено переживав. Хотів викинути весь одяг після поїздки, накупив респіраторів, рукавичок та дозиметрів. На той момент я був пересічним українцем, який знає про Чорнобиль тільки — радіація, рак, смерть, ліквідатори, невиплата пенсій, все погано, — пригадує Ярослав. — І тоді, під’їжджаючи все ближче до центру Чорнобильської зони, бачачи картину за вікном та дивлячись на справді низькі рівні радіації на дозиметрі, я усвідомив, наскільки я помиляюся щодо того, що я знаю з приводу цих подій. Що Чорнобиль — він вже геть інший”.

Ярослав говорить, що вперше потратив у Зону відчуження з колишніми жителями міста Прип’ять, молодими хлопцями та дівчатами, яких евакуювали одразу після аварії. Розповідь колишніх мешканців Прип’яті була ностальгійна, вони iз сумом та любов’ю згадували своє зразкове місто, а тепер вони вимушено розселені по всій території України. “А я дивлюся за вікном, а там лосиха з лосеням стоїть неподалік автобуса, в небі літає білохвостий орел. З балкона квартири, яка давно вже закинута, росте берізка та поруч — пташине гніздо. Природа проростає крізь рукотворний залізобетон i поглинає все, що зробила людина. Як досягнення, так і наші помилки. Вона дуже швидко відновлюється, не відволікаючись на депресію та сум. Саме тоді в Чорнобилі я зрозумів, що перебуваю не у зоні відчуження, а на місці подвигу природи, що відновилася, та людей, які ліквідували наслідки аварії. Це зона Відродження. Хто був там, — зрозуміє, про що я кажу”, — ділиться Ярослав.

Природа

Чорнобильська зона — це година від центру Києва. Однак сьогодні там живуть навіть рисі та ведмеді. Ярослав розповідає, що він завжди думав, що рись — це щось заповідне та дуже далеке від нас. Та зараз Чорнобильські ліси повняться різними видами тварин. Навіть найбільша популяція вовків у Європі живе у нашій Зоні відчуження. Цьому сприяють заповідники на території Білорусі, відсутність техногенних об’єктів та закинуті села там. Майже під час кожної поїздки в Чорнобиль туристи бачать чи то диких коней Пржевальського, чи косуль, чи навіть годують лисів.

Еколог, голова громадської організації “Українська природоохоронна група” Олексій Василюк говорить, що незважаючи на те, що Чорнобильська аварія є найбільшою техногенною катастрофою людства, відсутність будь-якої експлуатації території протягом 35-ти років призвела до того, що природа відновилася. “Раніше на цих місцях були болота, які висушили при Радянському Союзі, проте бобри змогли відновити їх, піднявся знову рівень води, туди повернулася маса диких звірів та рідкісних птахів. І головною причиною цьому послугувала відсутність людей, доріг та будь-якого шуму”.

Олексій звертає увагу, що все, що живе в Чорнобильській зоні, є заражене радіацією і це смертельні зони для людей. Проте тривалість життя тварин значно менша, ніж у людей. Майже всі види живуть один-два роки, якщо не брати до уваги великих тварин, таких як ведмеді. Через це вони проживають своє життя, навіть не відчувши зараження. Ті ж тварини, які народжувалися після аварії мутантами, наприклад, двоголові кози, не мали змоги продовжити свій вид, адже не було другої такої тварини.

“За іронією долі це місце, яке не сумісне з життям для людини, стало величезним подарунком для диких видів звірів, рослин чи птахів. Як приклад, ми можемо бачити на клумбах Прип’яті чи між панельних будинків, як ростуть орхідеї, що занесені до Червоної книги”, — додає Олексій.

За словами Олексія, екскурсії, на які їздять туристи, не несуть загрози для здоров’я людей. Адже вони проходять спеціально організованими маршрутами, на прокладання яких було витрачено багато коштів ще за радянських часів, коли з допомогою важкої техніки зачищувалися цілі дороги. “Звісно, там не можна ритися, брати листя чи просто ходити по лісові, оскільки з одного боку, це нараження себе на радіацію, а з іншого — за це можна отримати кримінальну відповідальність”.

Психосоматика та міфи

Ярослав уточнює, що саме відсутність достатньої інформації про Чорнобиль породила багато міфів, забобонів, неправильних тверджень та активувала психосоматику у мільйонів людей в Україні. “Подивіться, щороку сотні тисяч іноземних туристів приїздять у Зону відчуження. Вони їдуть у звичайному одязі та не спалюють його після туру. Проте донедавна можна було чути розмови, коли поряд з офісом йшли іноземці на Андріївському спуску: “Вау, круто! Ми маємо туди поїхати”, та розмови українців: “Я ще хочу пожити. Краще тещу туди відправити”. Тобто, ми бачимо, що відсутність державної політики з ліквідації психологічних наслідків аварії за ці 35 років викристалізувала в уявленні українців виключно негативне ставлення до чорнобильських подій, яке передається від покоління до покоління. І найчастіше люди толком нічого не знають про Чорнобиль, але те, що це точно погано, — впевнені”, — говорить Ярослав.

“В Іванківському та Поліському районах, які прилягають до Зони відчуження, ситуація ще гостріша. Адже Чорнобиль в них під боком, та за умов недостатнього інформування приводів для занепокоєння у людей вистачає, — ділиться Ярослав. — І можна скільки завгодно писати та говорити про Чорнобиль, та поки людина сама не візьме дозиметр і не поїде до Чорнобильської зони — вона не переконається, що рівень радіації фактично скрізь такий самий, як у Києві. Або навіть нижчий, ніж під час польоту літаком. Окрім, звісно, певних об’єктів у самому центрі зони”.

Ярослав розповідає, що саме тому туризм є тим механізмом, який може змінити цю парадигму сприйняття. Під час таких подорожей можна поспілкуватися з самоселами, людьми, які повернулися до своїх місць проживання в Чорнобилі та відмовилися від переселення. Так, вони їдять їжу зі своїх трохи радіоактивних городів, не мають комунальних зручностей, та вони доживають до 85-95 років без стресу, на землі своїх предків. А люди, які пережили травму переселення, — помирають раніше.

“Схожа ситуація відбулася і з ліквідаторами, які в перші місяці та роки ліквідували аварію. Протягом всіх 35-ти років вони, приходячи до поліклініки чи лікарні, у відповідь на конкретні запитання щодо проблем зі здоров’ям чують: “Ти ж був у Чорнобилі. Що ти хочеш?” Бо немає сенсу розбиратися детально, у всьому винен Чорнобиль. Мовляв, йди додому та розвалюйся далі. І коли людина чує це вперше, то думає, що лікар недосвідчений попався, та коли вона чує це протягом усіх цих років, вона починає в це вірити. І це провокує активацію багатьох хвороб та інших негативних наслідків”, — говорить Ярослав.

Героїзація ліквідаторів

“У нашому суспільстві ми, на жаль, поки що не сприймаємо ліквідаторів як героїв. Одиниці можуть назвати імена тих, хто врятував світ. Чорнобиль — це досі тільки трагедія для українців. А за цією трагедією навіть не видно перемоги людей, які віддали своє здоров’я, щоб зупинити невидимого ворога — радіацію. Але ж зупинили, — сьогодні на території Чорнобильської зони створено біосферний заповідник, сотнями тисяч їздять туристи, які вже не надягають гумові військові костюми ОЗК та протигази, а просто з літака їдуть в Чорнобиль… Території чорнобильської битви подаються у списки світової спадщини ЮНЕСКО… Чи це не є результатом перемоги ліквідаторів?” — говорить Ярослав.

“Попри те, що фізично ця аварія переможена, ми ще маємо ліквідувати її в інформаційному просторі. Це великий і складний процес, який почався з туризму в Чорнобиль. Адже до цього з самої аварії зона залишалася зачиненою. І тут невеличкі групки туристів почали їздили, дивитися, що там за парканом. Потім їх стали десятки тисяч, сотні… І так колишня територія відчуження перетворилася на найпотужніший туристичний міжнародний магніт. А локація масового туризму вже не може бути виключно територією біди. Тобто через туризм відбулася ревіталізація інформаційного простору навколо всієї Зони відчуження. Зараз цей процес інформаційного оздоровлення та перевертання трагедії на перемогу необхідно підхопити на найвищому державному рівні, виправивши помилки, допущені ще радянською владою”, — розмірковує Ярослав.

Ярослав розповідає, що в тури до Чорнобильської зони часто запрошують ліквідаторів. Вони їдуть спочатку як звичайні туристи. Iз поглибленням групи в історію ліквідації, десь в середині екскурсії гід представляє цю людину групі. І в екскурсантів в очах шок — поряд з ними сидить та сама людина, яка була очевидцем аварії, жила ось в цьому нині закинутому будинку в Прип’яті, працювала на станції. Непідробний герой ліквідації. Якому можна поставити запитання, потиснути руку, сфотографуватися поряд. “До речі, цей процес є корисний обом сторонам, адже коли очевидці аварії розповідають туристам деякі особисті речі, часто стає ком емоцій в горлі. Перший раз, другий. А коли розповідь лунає 20-й раз, — ком пропадає, з’являється навіть гумор. Це одна з психологічних практик розбивання кристалізованих роками негативних емоцій”.

Чорнобиль для дітей

Зараз у Чорнобильську зону можна потрапити тільки з 18-ти років. Проте, як розповідає Ярослав, діти мали туди доступ завжди. Кожного року, під час поминальних днів, туди приїздили колишні жителі міста Прип’ять та інших населених пунктів. “Стримати натовп було практично неможливо, і тому тисячі людей з дітьми, навіть з немовлятами, відвідували зону. Поліції доводилося відкривати ворота на КПП «Дитятки». Вони відвідували територію без будь-яких обмежень, ходили до своїх будівель, споживали напої та їли бутерброди поряд з Рудим лісом. Це є порушенням норм радіаційної безпеки, що може призвести до дуже негативних наслідків для здоров’я. А колишні мешканці сприймають цю територію як свій дім, не беручи до уваги наслідки аварії та часто не виконуючи елементарних правил безпеки”.

Зараз є спеціальний автобусний маршрут для дітей 14+, щоб вони все ж таки могли потрапити у Чорнобильську зону, але впорядковано, легально й безпечно та побачити на власні очі, що там відбувається.

“Кожного року у нас збільшується відсоток молоді, яка хоче приїхати. Багато хто замовляє екскурсію на свій день народження, — перший день, коли за законом має право відвідати Чорнобиль. Проте зараз молоді люди черпають знання про зону переважно з відеоігор та заборонених походів сталкерів, які розміщують відео, як вони палять вогнища та п’ють радіоактивну воду з річки Прип’ять. Якщо ми заглянемо в підручник з icторії України для 11-го класу, то Чорнобильській аварії там відведенo один абзац. А що можна розказати про події, про які знають у всьому світі, з одного абзацу? І коли вони приїздять до нас у 18 років, то нам, на жаль, доводиться їх коригувати та пояснювати, що все, що вони знали про зону всі свої роки, — не відповідає дійсності”.

Що далі?

Ярослав пригадує, як у 2019 році до них приїхала на екскурсію колишня жителька міста Фукусіма. Весь тур вона провела мовчки, а наприкінці зі сльозами на очах подякувала гідам за те, що вони показали їй, як відроджується наш Чорнобиль. Саме тут вона зрозуміла, що її батьківщина, в якій вона народилася, та з якої була вимушена поїхати через схожу радіаційну катастрофу, теж має майбутнє.

“Попит на туризм до Чорнобиля збільшується щороку. Люди хочуть побачити все на власні очі, дізнатися правду. Проте багато цікавих локацій все ще не включені в дозволені для відвідання маршрути, тому часто туристи шукають шляхи нелегального потрапляння в цікаві їм місця, тим самим наражаючи себе на фізичну та радіаційну небезпеку. Саме тому держава має прислуховуватись до туризму та затверджувати нові організовані туристичні маршрути, які ми складаємо, виходячи з попиту ринку, та подаємо їм на розгляд, адже чим менше буде заборон, тим менше нелегальних відвідувачів будуть ходити Чорнобильською зоною. Бо навіщо порушувати та ризикувати там, де це офіційно дозволено”, — говорить Ярослав.

Ярослав дуже сподівається, що завдяки спільним діям у суспільстві зміниться ставлення з “Чорнобиль — зона відчуження” на “Чорнобиль — зона відродження”. “У нас ще є час поспілкуватися з ліквідаторами, вшанувати їх та подякувати їм. Хочеться, щоб цей час ми використали не дарма. Природа Чорнобильської зони вже відновилася. Залишається відновитися і нам самим. Позбутися міфів та осягнути всі аспекти цих історичних подій. Не тільки трагічні, але й переможні. Тільки тоді ми зможемо сказати, що процес ліквідації наслідків аварії відбувся”.