Розмаїтий світ істот української міфології давно цікавить низку фахівців: етнографів, філологів, істориків, літературознавців та інших. Це й не дивно, адже наша міфологія вважається однією з найцікавіших. Зокрема, в описах світу надприродних та потойбічних сил в українців подекуди міцно переплелися «язичницькі забобони» разом з християнськими елементами.

За спостереженням етнографа Володимира Галайчука, християнство поступово витіснило систему вищої міфології, тобто пантеон богів та їхніх культів. Проте в українській міфології залишився великий пласт нижчої міфології або, як її ще називають, демонології.

Русалки, потерчата, упирі, чорти, вовкулаки, відьми та багато інших персонажів належать до світу нижчої міфології українців. Однак цей перелік та його варіації можуть суттєво різнитися, залежно від регіону досліджень. Тож ми пропонуємо розглянути детальніше лише 5 найбільш поширених образів нашої демонології.

Чорт

 

Чільне місце у міфології відводиться чорту. Причому його найменування можуть дуже різнитися: сатана, біда, мара, дідько, злий, лихий, рогатий, куций, лукавий, нечистий, щезник тощо. Уявіть собі, що в українському словнику синонімів міститься понад два десятки назв на позначення нечистого.

Увагу філологів серед усіх цих найменувань найбільше привертає слово «чорт». Етимологія цього слова вказує на давність його походження. Є теорії про те, що слово «чорт» походить від індоєвропейського слова «*(s)ker», яке означає рубати чи обтісувати. Зокрема, в українській мові одним зі слів на позначення нечистого є куц або куций, що підтверджує цю теорію.

Зовнішність чорта – чудернацька. Він ніби подібний на людину, але при цьому оброслий чорною шерстю, з рильцем, хвостом, рогами та дивними кінцівками – вивернуті коліна, лапи, кігті чи копита. Очі у лихого часто описують «пекельного» кольору. Ще однією особливістю є кульгавість чорта, позаяк він не має п’яти на одній з ніг. Попри специфічний вигляд, розпізнати його одразу – річ непроста. Часто цей підступний персонаж ховає свої особливі прикмети під чорною шинеллю, аби його було важче викрити.

Звідки ж з’явився чорт? Дослідники зазначають, що певні уявлення про чорта виникли ще до запровадження на цих теренах християнства. Тобто віра у цього демона сягає корінням до архаїчних пластів слов’янської міфології.

Щодо надприродних сил чорта, то він часто може уособлювати будь-яку демонічну істоту, здатну завдавати шкоду людині. Як і будь-яка нечисть, чорт полюбляє специфічні місця – перехрестя, цвинтарі, закинуті церкви чи хати-пустки, смітники, корчі бузини, будяки. Як правило, діє куций ополудні чи опівночі, або ж рано, доки не проспівають перші півні.

Хоча часто люди приписують чорту лихі діяння: лякання людей, навернення у блуд, примушування до певних дій, образ чорта у народній традиції дуже відрізняється від християнського трактування та західноєвропейського зразка. Якщо у текстах церковних діячів чорт – це небезпечний демон, який губить душі грішників, то на рівні розповідей людей лихий – здебільшого невдаха. Тож доволі часто його зображають у комічних ситуаціях.

Відьма

Сучасні уявлення про відьму – це відгомін образу, який сформувався у ХІХ ст. Знахурка, ворожиля, волохшебніца, босурканя, чередільниця, опириця тощо – це довгий перелік різних назв відьми. Як зауважує Володимир Галайчук, назва «відьма» походить від слова «vedati» — відати, знати. Відтак досить поширена практика, коли в різних регіонах називають людину з надприродними силами «той/та, що щось знає».

Вважається, що відьми можуть отримати свою силу від матерів-відьом або ж з’явитися на світ внаслідок зносин з чортами. Такі жінки будуть «родимими» чарівницями. Часто в описі зовнішності таких жінок є присутнім маленький хвіст, який можна побачити при обмиванні тіла перед похованням або у воді. До того ж, різного роду каліцтва теж було заведено вважати за ознаку «родимої» відьми.

Інша категорія відьом – «вчені». Ці жінки нібито укладали угоду з нечистим, щоб отримати таємні знання, або ж переймали силу від інших відьом, коли ті помирали. «Вчена» відьма, за народними повір’ями, була небезпечніша, ніж «родима». Люди розповідали, що відьми мають силу обертатися тваринами: жабами, зміями, собаками. Іноді навіть набирати подобу речей – колеса від воза, копиці сіна чи клубка ниток.

Традиційними вже образами, які часто використовують у літературі та згадуються в переказах, є відьми, які літають на коцюбі, мечику, коромислі чи інших предметах та збираються на спільні шабаші.

Вважається, що відьми можуть заподіяти чимало прикрощів. До магічних витівок зараховували як псування врожаю чи господарства, так і проблеми зі здоров’ям, сварки у сім’ї та навіть смерть.

Цікаво, що ці всі пізні описи відьом, базовані на джерелах етнографії, різняться з реальними судами над відьмами ХVII–XVIII ст., які відбувалися на українських теренах, що входили до складу Речі Посполитої.

Дослідниця судів про чари Катерина Диса зауважує, що у судах відьом майже не звинувачували у підписанні угоди з Дияволом. Такі історії більш характерні для чоловіків, яким могли приписувати угоду з Сатаною. Натомість ставлення до відьом наслідувало православний канон, в якому відьма – це не стільки безпосередня слуга Диявола, як просто грішниця. Вважалося, що така людина не може сильно зашкодити всьому християнському люду, а найбільша кара її очікує після смерті.

На українських землях «кара на горло», тобто смертельний вирок для відьми була непоширеною практикою. Доведених у злочині відьомства жінок карали побиттям різками, рідше – вигнанням. Іноді суд призначав сплату штрафу. Важливо підкреслити, що в українському контексті правосуддя над відьмами здійснювали міські суди, а не церковні, на відміну від західної моделі. До того ж, фігурантами звинувачень у відьомстві були чоловіки – священники чи солдати.

Вовкулака

Вовкулак (перевертень, перевидник, вовкун) також належить до переліку полярних образів української міфології. Згідно з переказами, зібраними етнографом Володимиром Гнатюком, люди розрізняли два види вовкулак: вроджених та зачарованих.

Вовкулаки від народження періодично оберталися на вовків. Натомість зачаровані вовкуни перебувають в образі тварини, доки хтось не довідається, що вони – не справжні вовкулаки. Тоді сила чарів нібито розвіюється. Утім, такі істоти дуже страждали, згідно з народними віруваннями. Зачаровані вовкуни були людьми всередині, але були змушені бігати по лісах, жити у барлогах тощо.

Що ж до вроджених вовкулаків, то існувало кілька причин, чому їм випадала така доля. Наприклад, можна просто народитися «в таку планету». Вовкулаку може народити вагітна, яка побачила вовка чи м’ясо звірини, яку роздер хижах. Приректи на долю вовкулаки свого нащадка можна було навіть через неправильне зачаття – коли подружжя «спить проти святої неділі».

Від звичайної тварини вовкуна нібито відрізняло те, що задні лапи у нього вгинаються уперед. У деяких регіонах вважалося, що такі істоти все ще зберігають людську тінь. Одначе досить непоширеними були описи вовкунів як людиноподібних істот: чоловіка з вовчою головою, вкритою шерстю.

Вважалося, що надійних оберегів від вовкулак майже не існує. Одним зі способів уникнути чарів було приховування свого імені від чарівників.

Домовик

Ця істота належить до переліку домашніх духів. Домовик – своєрідний відгомін язичницьких вірувань про культ померлих предків. Іноді домовиків називають так само, як чортів – «дідько», що також вказує на генезу персонажа від старшого з померлих у сім’ї. Утім, на підставі цього часто виникає плутанина, адже дідьком називають і різновид чортів.

Домовик широко відомий у всіх регіонах України. Люди вірили, що побачити його можна у різних подобах: він може бути схожим на людину чи тварину. Найчастіше його уявляли як кота, рідше – як собаку.

Пустувати домашній дух починає ввечері та вночі. Де шукати домовика? Його улюблені місця — горище, піч, коло покутнього вікна, у комині чи в інших темних закутках. А от детальніше розгледіти його можна було на Чистий четвер перед Великоднем. Як бачимо, тут знову переплелися народні забобони з християнством.

Здебільшого домовик не робив нічого поганого. Він допомагав господареві, але іноді міг лякати чи робити «збитки». Кілька факторів впливали на співжиття з духом: його характер та поведінка господарів. Домовику не подобаються сварки, брудні оселі чи якісь залишені на ніч речі на столі, наприклад часник чи ніж.

Звісно, що вплинути на настрій цього жителя можна було за допомогою їжі. Під час вечері господарі лишали духові кілька ложок страв. Часто  задобрювали домовика, лишаючи йому щось солодке. Годування домовика було також традиційною частиною Святвечора. Цікаво, що у цей вечір українці лишають щось їстівне для душ померлих родичів.

Важливою деталлю в уявленнях про домовика є й те, що він разом з господарями може переїхати до іншого помешкання. Хоча іноді духа люди запрошували спеціально.

Мавка (Нявка)

Мавки добре відомі сучасникам за літературними творами Лесі Українки та Михайла Коцюбинського. Слід зазначити, що і в «Лісовій пісні», і в «Тінях забутих предків» добре зображені народні уявлення про цих істот.

За спостереженнями етнографів, мавки поширені у регіоні Карпат, на Поділлі та на теренах історико-етнографічної Волині. Це істоти, які поєднують у собі риси русалок та демонологічних жіночих персонажів: майок, лісниць, бісиць, богинь тощо. Попри те, що нам відомі здебільшого мавки жіночої статі, етнографи фіксують уявлення і про нявкунів – чоловічих аналогів мавок.

Як виглядають мавки? Це надзвичайно красиві зеленоокі дівчата чи хлопці, які живуть у лісі. У деяких регіонах, наприклад у Карпатах, вважається, що нявки не мають спини, тому ззаду видно їх нутрощі.

За походженням мавками стають нехрещені померлі діти.

Поширеним сюжетом про мавок є історія про їхні танці на так званих ігровищах, де не росте трава. За іншими версіями, мавки бігають горами й долинами і висаджують на них трави, квіти та іншу рослинність.

Головна шкода, яку завдають мавки, полягає у звабленні, адже від кохання до мавки людина жовкне та сохне. Однак від мавки можна вберегтися, якщо скинути сорочку і вдягнути її навиворіт.