І хоча останні роки я прожила в Києві, рідне місто ніколи не зникало з мого поля зору – причому не тільки суто “споглядально”, я зробила кілька спроб запуску культурних проєктів в Одесі.

І була в дуже тісному контакті з тими, хто працює в культурному полі міста. Той, хто намагається запускати ініціативи (не тільки культурні) в Одесі, знає, що зустріне надзвичайний спротив. Що в Києві все значно легше та продуктивніше.

Але я хотіла би подивитись на цей феномен не через банальне твердження, що в центрі процеси йдуть краще, ніж на периферії. В Одесі (та в Одеському регіоні в цілому) всі процеси, що відбуваються в Україні, – є більш на поверхні, більш очевидні, навіть кричущі. Але Одеса тут не унікальна. Зараз вона для мене – дзеркало.

Останнім часом Одеса з’являється в новинах через якісь абсурдистські скандали – нагадаю хоча б запеклу боротьбу облради з директором Одеського художнього музею. Коли дивишся на обставини справи, здається, що такого не може бути, тому що не може бути ніколи. Але воно є.

Найпрекрасніше місто біля Чорного моря в риториці найбільш активної частини одеської громадськості все частіше виступає як “ПГТ Одєсочка” – воно продовжує пишатися колишньою славою та торгує образом веселого бандита з дивною вимовою.

Парадоксально, але будь-який із запущених в останні роки в Одесі культурних проєктів міг би стати проривним для цілого міста – досить згадати фестиваль класичної музики “Одеса класікс” або перезапуск роботи згаданого вже Одеського художнього музею. На “Одесу класікс” їдуть люди з інших міст як глядачі, а на запрошення керівника фестивалю Олексія Ботвінова до чорноморського міста приїжджають зірки світової класичної музики. При цьому уважні одесити пам’ятають звільнення Ботвінова, піаніста світового рівня, з Одеської філармонії. Дивує, як ці надзвичайні люди продовжують штурмувати висоти та відчайдушно створювати нові сенси.

Знаєте, хто може “на пальцях” показати вмирання одеського культурного ландшафту? Туроператори.

Керівник найцікавішого туристичного агентства Одеси “Тудой-Сюдой” Олександр Бабич знає, в якому році змінили туристичні маршрути так, щоб не заїжджати в Аркадію, потім – на Французький бульвар (пам’ятаєте, так, слова з пісні про Костю-моряка, про Французький бульвар, що буйно квітне?), в якому році відмовились від автобусних екскурсій. Знаєте, чому? Тому що все, що можна подивитись, легко вкладається в пішохідну екскурсію, а до Французького бульвару доїхати в одеських заторах – це вбити ідею оглядової екскурсії містом.

Екскурсанти помруть. Та замучать екскурсовода, який ні в чому не винен, запитаннями – а чому дозволяють тут будувати багатоповерхівки? А у вас є в місті охоронна зона? А чому поряд із пам’яткою архітектури стоїть ця новобудова? А чому пам’ятник Дюку дивиться не на море (як це було з 1828 року), а на монструозний готель, який мав бути Кемпінські, але не склалося?

Запитань багато. Відповіді риторичні. Ще кілька років тому можна було вести розмову про отримання якоюсь частиною Одеси статусу культурного спадку ЮНЕСКО. Багато років кордони такої зони перекреслювались через знищення культурного ландшафту – зараз найзапекліші оптимісти із сумнівом питають себе, чи можливо запропонувати ЮНЕСКО хоча б Театральну площу…

Кілька років тому ми з Олександром Ройтбурдом та Михайлом Ревою спробували відтворити в Одесі Музей єврейської культури. Було прийнято відповідне рішення Одеської обласної ради – створити музей за адресою м. Одеса, вул. Троїцька, 43. Були надії та плани – інколи навіть дуже сміливі. Але все було поховане в бюрократичних шухлядах.

Минулого року мені здалося, що нарешті я зможу реалізувати ідею створення культурного центру, що об’єднував би в собі академічний дослідницький кластер та арт-простір, в якому б розроблялися творчі ідеї для міста. Ми з Михайлом Ревою запропонували ідею створення…

Здавалося, в Одесі дійсно відбулася важлива подія – пам’ятка архітектури, створена найбільш значущим для Одеси архітектором Олександром Бернардацці, передається не бізнес-центру, а культурній інституції. Але через бюрократичну тяганину цей проєкт не отримав шансу на здійснення.

Нагадаю більш гучний та більш очевидний випадок – цькування Одеського художнього музею Одеською облрадою. З завзятістю, гідною кращого застосування, група депутатів не дає працювати музею, який не просто зберігає унікальну художню колекцію, але за останні півтора року спромігся здійснити якісний стрибок у своєму розвитку.

Із сумного провінційного музею, до якого одесити ставилися з ніжністю та дитячою ностальгією, ОХМ в руках команди Ройтбурда перетворився на сучасний культурний хаб з різноманітними освітніми ініціативами, культурними заходами, широкою реставраційною програмою та потужними виставками, на які чекають за кілька місяців. Сюди, як на “Одесу класікс”, теж їдуть з інших міст.

При цьому в облради вистачає ресурсу, щоб псувати життя креативній команді. Фарс зі звільненням директора, що двічі вже спричиняв потужну хвилю протестів по всій Україні, це тільки вершина айсберга – життя музею супроводжується постійними перевірками, судовими позовами та інформаційним брудом.

Одеському художньому пощастило, що його директор – відомий далеко за межами України художник та досвідчений куратор. Коли кілька років тому в подібній ситуації за своє завойоване на професійному конкурсі право очолити музей “Територія терору” у Львові билася Ольга Гончар, на її захист не піднімалася Україна, бо вона була молода та невідома, за спиною ще не було гучних проєктів (як зараз).

Згадайте, скільки разів ми всі раділи маленькій перемозі людини, яка пішла проти непорушної системи, що заперечує будь-яку самостійність. Тобто ми визнаємо її силу та постійно сподіваємось, що новий міністр/керівник/очільник щось зрушить з місця.

Це все про Україну, з Одеси це просто видно краще. Кілька років тому одесит Іван Козленко написав роман “Танжер” – роман-прощання з Одесою. Герой роману міркує про те, що в цьому місті все спить та неможливо зробити щось насправді змістовне. Як герой “Танжеру”, Іван Козленко рушив до Києва та очолив Довженко-центр, за кілька років створивши насправді інноваційну інституцію нового типу. Тоді як одесити вкотре виходили на мітинг за Ройтбурда, Довженко-центр змушений був визнати себе банкрутом через саботаж з боку Держкіно. Тиск на центр посилили кримінальні провадження та обшук СБУ.

Я дивлюся на ситуацію української культури з Одеси. Але впевнена, що ці рядки можуть прочитати як щось дуже близьке мої співгромадяни з Дніпра, Харкова, Львова… з будь-якого українського міста. Локальні кейси вигорання людей, готових творити нові світи, згортання надзвичайних проєктів просто через те, що вони надто не вписуються в місцеву ситуацію “тут нічого неможливо, бо грошей немає” – все це загальноукраїнська біда.

Одеса – теж дзеркало української культури. Все, що виходить за межі сірого “ми ледве виживаємо без державного фінансування”, є свідченням того, що можливим є інше, не сіре. Але на цьому тлі важко доводити, що “тут нічого ніколи не буде” – тому будь-яку подібну ініціативу місцева пострадянська бюрократія намагається викоренити. Згадую, як простір соціального підприємництва 4City оштрафували за те… що вони посадили дерева. На тлі винищення зелених насаджень в містах заради багатоповерхівок цей жест виглядає справжнім скандалом.

Це все дуже небезпечно. Я не хочу просто долучатися до дружнього хору плакальниць за втраченою славою. Я про небезпеку. Одеський регіон для України – стратегічно важливий. Віддаючи його на поталу місцевим феодалам, Україна наражається на велику проблему – творчі люди, що здатні творити нові сенси, втомлюються та їдуть. Вбивається все те, що може зробити прорив. А в місті, в якому чи не щотижня просто падають будинки, в якому масова смерть під час пожежі перестає бути ексраординарною подією, – значно легше вдатися до некрофільної ностальгії.

В Одесі сьогодні настільки багато страшного й такого, за що соромно, що надто великою є спокуса агресивно ностальгувати за часами, яких ніхто насправді не пам’ятає. Якщо в полі сенсів не з’являється нічого живого та нового – доводиться звертатись до мертвого. Живе та нове є – але його вбивають.