Станом на сьогодні, понад 1378 дітей постраждали внаслідок збройної агресії Росії. Вони – покоління тих, хто народився, зростає, навчається під звуки тривоги, кулеметів, вибухи мін та снарядів. Вони – діти війни.

Освітньо-психологічний табір Gen.Camp працює для дітей, які постраждали від  воєнних злочинів Росії в Україні, залишилися сиротами або напівсиротами. Українські психологи допомогають дітям у подоланні страшного досвіду війни, навчають жити у новій реальності та дорослішати здоровими і сильними українцями. За дві зміни табору безкоштовну реабілітацію пройшли 62 дитини з гарячих точок, віком від 6 до 12 років.

Про військові сюжети очима дітей, вихід з травми, а також про межу між реальністю і фантазією – в інтерв’ю #Букв з засновницею ГО Gen Ukrainian Оксаною Лебедєвою та головною психологинею проєкту – Оксаною Шльонською.

Насамперед які цінності проповідує ваш табір? Маєте власне кредо, якого ви притримуєтесь в роботі з дітками?

Оксана Лебедєва: Наш табір було створено, щоб забезпечити дітям безпечне середовище для такого процесу як горювання. Наше завдання – зменшити наслідки травмуючих подій через війну для дітей – найбільш незахищених верств населення. Бо всі діти, які проходять реабілітацію у таборі отримали важкий травмуючий досвід: є діти, що переживають втрату когось з близьких – маму або тата, або обох батьків. Іноді це ще й брати та сестри. 

Головна мета і цінність такого безпечного середовища – у ньому ти можеш бути будь-яким. Ти можеш бути агресивним, можеш обрати будь-яку стратегію для страждань. Це може бути поведінка, яку не здатні контролювати батьки. Дитина може говорити про це багато, або не говорити взагалі, гратися, веселитися, або постійно відпочивати. Тобто, ця головна цінність – дати можливість дитині бути у будь-якому стані, в якому вона зараз перебуває, і потроху навчати її, показувати плюси більш життєрадісних ефективних стратегій. 

А щодо кредо, дуже подобається така фраза: “коли дитина страждає, треба закрити рота і відкрити обійми”. Таке кредо нашої організації, особливо, коли ми працюємо на офлайн інтенсивах. Ми намагаємося зрозуміти, почути, знайти ключ до серця кожної дитини, бо психотерапія – це мистецтво міжособистісних відносин, встановити цей зв’язок можливо виключно підібравши індивідуальний шлях до кожної дитини. 

Довіра – це основа відчуття безпеки. Поділіться, будь ласка, за допомогою яких методів, слів або дій вам вдається встановити лінію довіри з кожною окремою дитиною?

Оксана Лебедєва: Довіра не приходить сама по собі, саме тому наша програма триває 21 терапевтичний день, бо нам потрібен час для того, щоб відкритися, зробити роботу і закрити всі процеси. Діти відчувають штучність, тому з ними можна подружитися виключно чесно. Кожна дитина обирає собі в команді різних людей для того, щоб встановити зв’язок, і часто це буває зовсім не психолог. Тобто дитина відвідує групові та індивідуальні заняття, але обирає собі для потаємних розмов, наприклад, тьютора, або нашого лікаря. І власне, це не є важливим, хто саме потрапляє в зону довіри, бо  наприкінці дня ми з командою проводимо робочі сесії, де аналізуємо кожну дитину. Тому будь-яка людина, що заслужила довіру дитини, вносить свій внесок в роботу над її ментальним здоров’ям. 

Відтак особливих методів не існує. Ми багато часу проводимо з дітьми, оскільки ми страждаємо, ми так само веселимось, займаємось спортом, танцюємо, граємо, малюємо і цей процес довіри вибудовується органічно. Комусь треба більше часу, а хтось уже в автобусі дорогою до табору розповість все. Кожна дитина унікальна. 

Які риси об’єднують усіх дітей, що потрапляють до табору та яку емоцію доводиться пропрацювати з усіма?

Оксана Лебедєва: Всі діти різні, їх об’єднує горе та війна і вони постійно про це говорять. Тобто війна є абсолютним явищем для них. Вона присутня у всьому, що вони обговорюють між собою, в іграх. Це їх об’єднує. Безумовно, емоція, яку переживають всі діти – це страх. Але й тут страхи різні: за життя близьких, за країну, за домівку, за друзів, за родичів, за своїх домашніх улюбленців, страх, що російські військові повернуться – цього бояться ті діти, які були в окупації, страх, що помре ще хтось з рідних.

У нас є окремий розділ в програмі, окремі дні, присвячені пропрацюванню саме страхів. Наприклад терапія  “Ярмарок страхів”, коли діти продають свої страхи і залишають трошки собі. Продають великі – того, що в них багато. А залишають собі трошки менші – для обережності. Там ціла програма, побудована на пропрацювання цієї емоції. І вона завжди дає свої результати. 

Вони відчувають страх за власне життя? 

Оксана Лебедєва: Так, звісно вони відчувають страх за власне життя. Для дитини втрата батьків – це вітальний (життєво необхідний) страх, бо вони своє існування пов’язують з цими людьми, і це є нормальним для віку 7-11 років. У тінейджерів трішки інший фокус, і вони ще більше бояться за своє життя. Більшість з них відчули загрозу власному життю, були серед військових дій, бачили жахіття на власні очі. Майже всі діти, що у нас в таборі, бачили військові дії і так чи інакше переживали страх за своє життя.

Часто діти говорять про війну? Чи висловлюють бажання повернутися на рідні землі?

Оксана Лебедєва: Наші учасники табору – це діти, які здебільшого перебувають на рідних землях, тобто вони нікуди не тікали. Вони або внутрішньо переміщені особи, або просто продовжують жити там, де жили до загибелі батьків. Перші дві зміни табору проходили в Іспанії, і діти, опинившись за кордоном, часто кажуть про те, що хочуть жити вдома. Особливо маріупольські діти. Вони постійно говорять про своє місто, як про щось дуже рідне, згадують яким було життя до війни. 

Діти часто говорять про війну, це є абсолютна аксіома їхнього життя. Вони граються у війну, говорять про неї, співають ці пісні військові. Тобто це те, що ми вже бачимо після декількох змін і при роботі з сотнями дітей.

Чи можете виділити спільний меседж дитячої творчості, зокрема малюнків?

Оксана Лебедєва: На жаль, це військова тематика, постійно. Діти ліплять, малюють, вирізають військові сюжети. Ми були вражені, коли приїхала друга зміна дітей, і коли ми їм роздали матеріали для арт-терапії, будь-які для стоп моушену, а 32 дитини обрали одну і ту саму тему. Не було ніяких квіточок. Це була війна. Дівчата ліпили мертвих окупантів, хлопці – розірвані тіла, малювали дуже багато на тему перемоги, тобто жовто-блакитні прапори, надписи “перемога”, улюблене місто, будинок. І вже коли ми приходимо до терапії, де потрібно малювати своє минуле, теперішнє і майбутнє, вони завжди малюють сім’ю. Це теж об’єднує дітей, бо це болюча тема, вони втратили близьких, тому малюють як правило тих, хто залишився і додають когось з неба.

Тобто вони готові фантазувати про власне майбутнє?

Оксана Лебедєва: Це є “Триптих” — теж такий інструмент у нашій програмі “Захищені любов’ю”. Там діти обов’язково промальовують своє минуле, теперішнє і майбутнє. Говорити про майбутнє — означає виходити з травми. Що роблять травми? Травми заганяють людину у “тут” і “зараз”. Тобто, минуле неможливе, там дуже багато болю, а майбутнє неможливе, бо просто неможливе. Надзвичайно важливим є для нас вивести їх у майбутнє, побачити,  фантазувати і планувати. Планувати наступний день, планувати наступний тиждень, планувати свята. Це є необхідною складовою психологічної реабілітації дитини і дорослого також.

Які історії стали найскладнішим досвідом за час роботи табору та вразили найбільше?

Оксана Лебедєва: Всі історії дуже чіпляють, мабуть, запам’ятовуються ще більше ті, коли ти розумієш, що робота з цими дітьми не закінчується і треба продовжувати.

Це історія Андрія з Броварів, в якого загинули мама, тато та дядько в машині, в якій вони намагалися евакуюватися із села в місто, але потрапили на колону окупантів.

Це надзвичайно важкий випадок, коли дитина може про все говорити, абсолютно про все, але нічого не відчуває. Тобто стрес такої сили, що у нього відбувається емоційна анестезія, яка сильно затягнулася, бо він не розрізняє свої почуття, не зовсім розуміє, де реальність, а де ні, де він радіє, де сумує. Він не розрізняє свої стани. І ця дитина продовжуватиме роботу з психологом, бо у нього є всі ознаки обтяженого горювання.

Пам’ятається моя перша дівчинка в таборі — Мая з Харкова. Її тато відправив сім’ю, а сам залишився волонтерити і був розстріляний в машині, коли віз медикаменти на Салтівку, тому родина дізналася про загибель із Telegram Messenger. Дитина проходила реабілітацію в першому таборі. В неї є така особливість — вона переписується з татом. Це власне не є винятковим тому що багато дітей так роблять, але у неї це надзвичайно цікаво виражено. Тобто їй стає легше, коли вона з ним переписується. Дуже часто відправляє йому свої фото, показує, демонструє і  радиться з ним. Ось ця історія дуже запам’яталася. Але, безумовно, кожна трагедія маленької дитини є винятковою.

Для дітей, які втратили батьків, дім, спокійне дитинство, що може стати викликом у майбутньому?

Оксана Шльонська: Втрата та її травматичні наслідки завжди впливає на майбутнє. Найсильніші психологічні травми, не кажучи вже про фізичні, діти та дорослі отримують саме під час війни. Бо в цей час створена нами картина світу буквально рушиться. І тільки сама людина здатна переосмислити те, що сталося, зрозуміти нещастя, що випали на її долю як частину життя, а не як покарання за щось та знайти реалістичні способи подолання тяжких обставин. Така активність можлива для дорослих, а діти потребують нашої допомоги.

Якщо діти не отримують допомоги та підтримки дорослих, то найбільш драматичним викликом в майбутньому може стати втрата базової довіри до світу. А це призводить до ланцюга проблем: неможливості вірити у власні сили,  відчувати смак повноцінного життя (ми не живемо, а виживаємо), недовіри до людей, поділ людей на своїх (тих, хто пережив війну) та чужих (тих, хто поїхав), пошук ворогів. І з цим ланцюгом проблем дуже складно будувати майбутнє. 

Віктор Франкл, якого зараз дуже багато цитують, говорив про те, що в людини можуть забрати все, крім відчуття внутрішньої свободи, яка дозволяє сформувати власне ставлення до страждання. Це в дорослих. Ми дійсно можемо знайти власні сенси навіть в такі страшні часи, і стати сильнішими, стійкими. Хтось не може і формує рентні установки – весь світ мені винен, бо я страждаю. І страждати буде ще більше, бо в стражданні починає знаходити власні сенси і тоді його не можна забрати, бо з ним буде забране і життя.

В дітей складніше, бо вони поки що залежать від дорослого і відчуття внутрішньої свободи тільки формується. Тому, якщо поруч дорослий, який допоможе, навчить створювати сенси кожного дня, навчить бачити, що дитина може зробити для інших людей, для життя – ми побачимо посттравматичне зростання такої дитини. А якщо поруч дорослий, який пестує своє страждання, інвалідизує дитину, дає їй замість відчуття компетентності ренти установки, то й виклики майбутнього будуть важкими: порушення адаптивних можливостей, неприйняття себе та інших, емоційний дискомфорт, ескапізм, навчена безпорадність.

Чи є наслідки війни для дитячої психіки, які ніколи не вдасться подолати?

Оксана Шльонська: За останні часи в світі проведена велика кількість досліджень стану дітей, які перебували в зонах військових дій. Більшість авторів сходяться на тому, що наслідками психологічної травматизації є тривожні розлади, агресія, депресивні розлади, патологічне горювання, неможливість будувати майбутнє. Але також наголошується на тому, що діти є дуже життєстійкими і їх вміння налагодити своє життя після закінчення конфлікту залежить від стійкості близьких дорослих, від соціально-економічної ситуації, від допомоги, від задоволення базових потреб дитини.

Тому, якщо ми хочемо, щоб наші діти подолали наслідки війни, ми маємо плекати свою стійкість, здатність відновлюватися, бути корисними і не втомлюватися від того, що маємо витримати. Діти навчаються не з моральних промов, а з нашого прикладу. Безумовним наслідком залишиться спогад про втрачене минуле, про родину, якої немає, про дім, який зруйнували. Але цей спогад не має заважати будувати майбутнє. Для цього дитині потрібна допомога, можливо, психолога.

Що варто пам’ятати дитині/підлітку, яка пережила важку травмуючу подію?

Оксана Шльонська: Складне запитання. Можливо універсальної відповіді немає. Але, важлива стійкість та здатність відновлюватися. Це те, що допомагає. Для того, щоб бути стійкими маємо пам’ятати про цінності. Не матеріальні, бо за них під час війни триматися не можна, це посилює відчуття втрати. Маємо на увазі те, якими б ми хотіли бути в найкращому своєму прояві. Коли ти пам’ятаєш про цінності, наприклад, бути причетним до перемоги, ти можеш формувати цілі, що ти в силах зробити, а потім діяти. Мій дідусь, який пройшов війну, казав мені, ще маленькій, коли я сумувала: «Що ти можеш зробити доброго? То зроби, і сум піде…»

Якщо ми переживаємо горе втрати, ми маємо пам’ятати, що горювання, жалоба – це нормально. Ми маємо оплакати те, що нам дорого. І це не можна перескочити, цей шлях треба пройти, але варто звертатися до людей, спиратися на дружню підтримку, не усамітнюватися.

І вірити. Бо втрата віри в себе, в людей, в армію, в друзів, в перемогу – це страшно! Зневіра може бути наслідком травмуючої події, особливо, коли ця подія продовжена в часі. А ще варто пам’ятати про зміни. Мені, наприклад, дуже допомагає думка про те, що «найтемніша ніч завжди перед світанком». 

Щоб отримати допомогу та стати учасником табору, необхідно заповнити анкету на сайті https://genukrainian.com.ua та пройти співбесіду з куратором проєкту. 

Сторінки проєкту Gen Camp у соціальних мережах: 

https://instagram.com/gen.ukrainian?igshid=YmMyMTA2M2Y= 

https://www.facebook.com/gen.ukrainian