Визвольна боротьба українського народу триває вже не одне століття. Раніше наші землі захищали відважні козаки, а сьогодні вони вбралися у форму ЗСУ, волонтерів, рятувальників та медиків. Так, за рік повномасштабної війни в Україні, лише серед працівників медичного фронту загинуло понад 100 осіб.

Крики та закривавлені носилки стали  повсякденною рутиною для військових медиків, які своїм головним обов’язком називають – вижити та врятувати інших. Серед них і парамедикиня Орися Масна, що разом з екіпажем, перебуваючи в постійній бойовій готовності під прицілом ворожих сил, надають першу допомогу та евакуюють з “найгарячіших точок” фронту побратимів та цивільних.

Більше про “сортування” поранених, евакуацію під супровід снарядів, віру в ЗСУ, а також – історії незламності з поля бою – в інтерв’ю #Букв із військовою парамедикинею, членкинею добровольчого медичного батальйону “Госпітальєри” – Орисею Масною.

Орисю, на яких напрямках працюєте? Кому та яку допомогу надаєте безпосередньо Ви?  

Завжди були на Донецькому напрямку. Остання ротація проходила в Бахмуті та біля Пісок. Досить гаряче. В Соледарі працювали з нашим батальйоном морської піхоти. Ось там було найскладніше, бо тоді русня рішуче хотіла забрати частину нашої території. 

Думаю, всі знають про битву за Соледар. Ми вдень були в хаті, а на другий вечір вона вже була під окупацією. Багато втрат було. Поки ми їхали з евакуації дорогою нас жорстко обстрілювали. Земля буквально в капот до поранених залітала. 

Було багато тривожних ночей, коли наші хлопці йшли в наступ і ми навіть не змогли забрати 200, бо сильно стріляли. Найкращий з найгірших моментів – це коли ми перетинали блокпост під час евакуації, і прямісінько за нами в нього прилетів снаряд.

Надаємо допомогу безпосередньо бійцям, які поранені. Ми є або першим, або другим дотиком з пораненими. Забираємо їх з поля бою (в гірших ситуаціях), а в кращому випадку бронетехніка нам їх підвозить.

Поділіться, будь ласка, що для Вас є найскладнішим морально під час евакуації пораненого?  

Сортування. Часто доводиться це робити. Визначити кого ми евакуйовуємо, а кому доведеться ще чекати. Це як розпоряджатися життям та людською долею в гарячий час. Для мене це найважче.

Кожна дія, яку ми обираємо, має певний наслідок. Востаннє, коли ми робили сортування, то чоловік був у вкрай важкому стані, але мав право і можливість вижити. Тому ми швиденько його витягнули та привели в кращий стан, завдяки чому він живий. Це було нелегко як морально, так і емоційно, але все вийшло.

Згадаєте історію свого першого пораненого?   

На моєму першому виклику була жінка в агонії. Тоді я була переконана, що вона помре в нас на руках. Проте ми дивом її витягли, вона вижила. Згодом хтось з лікарні повідомив, що та жінка врешті померла. Ми з моєю посестрою в думках її вже поховали. Пам’ятаю момент, коли я лежала на траві, прилетів метелик і я подумала, що це її душа спустилася до мене. А потім нам дзвонять і кажуть, що вона жива. Ми з моєю лікаркою такі здивовані були. Бо, здається, там вже навіть рідні труну замовили.

Перебуваючи в найгарячіших точках на фронті, з якими головними викликами доводиться зіштовхуватися?

Із загрозами життю, які були неодноразово. Помітила, що чим більше ти в небезпечних умовах, тим більше стираються межі “нормального”.  

Коли ми їздили на одну з евакуацій, до речі, незаплановану, нас дорогою попросили допомогти. Тоді все виглядало тихо. Ніхто не мав би по нас відкривати вогонь. Ми під’їхали до важкої техніки, бо там була лише одна дорога, зупинилися, і ця зупинка могла нам вартувати життя. По нас почали жорстко шмаляти. Саме там я зрозуміла, що мій водій напевне у форсажі знімався. Але все окей, ми живі і змогли забрати поранених хлопців. До речі, там було приблизно 15 поранених підряд. Важко було.

Чого зазвичай найбільше потребують парамедики і як кожен може Вам допомогти?

Перше – це вчіть тактичну медицину. Ніхто не знає, коли ви потрапите на передову, або не дай Боже на нашу евакуацію. Щоб зберегти собі життя, а нам час, потрібно готуватися вже зараз.

По-друге, я вкотре хочу сказати про наш батальйон “Госпітальєри”. Ми медики, які працюють на безоплатній добровольчій основі. Тобто, нас держава взагалі не забезпечує, тому що ми не є в складі ЗСУ. 

Всі медикаменти, машини, амуніцію ми отримуємо за донати людей. Тому запрошуємо долучитися до нашої діяльності у грошовій формі.

Чи є історія за час Вашої діяльності, яка засіла в серці найбільше?  

Звісно! Таких історій повно, але хочу наголосити на тій, що особливо приємно відгукнулася. Ця історія стосується квітів.

Один із моїх поранених після обстеження у лікарні побіг в квітковий магазин та придбав величезний букет квітів, щоб подякувати. Він спеціально розшукав мене та вручив особисто. Я була в шоці, коли побачила його з цим букетом, що був більшим ніж наші голови.

Згадую ще одну історію. Тоді в нас було досить багато поранених. Приблизно 20, але вже пам‘ять після таких подій дає збої. Ми зробили сортування і після цього я почала надавати допомогу одному з хлопців. В нього було досить сильне поранення передпліччя. Ось тоді, поки я йому ставила крапельницю, він щось казав, а я не розуміла. Проте потім він виразніше попросив, щоб я подала йому вервицю з броніка. Про його теперішній стан мені невідомо, але той момент дав зрозуміти, що з бійцем все неодмінно буде добре.

У своїх соціальних мережах Ви часто ділитесь ситуаціями, коли попри постійні обстріли та цілковиту руйнацію люди залишаються у містах. Чи доводилось Вам спілкуватися з ними щодо такого рішення? 

Доводилося спілкуватися, оскільки нам дуже часто трапляються поранені-цивільні, яким прилетіло біля дому. Я собі виділила дві причини.

Перша – це те, що вони не мають куди їхати. Переважно це старші люди. Наприклад, старенький дідо, який наглядає за своєю лежачою дружиною. Вони не знають як вибратися.

Другі – це люди, які дуже покладаються на ЗСУ. В них у голові те, що все ок, якщо з нами військові. Навіть одна жіночка казала, що нікуди не поїде поки військові тут. Як почнуть відходити, то вже подумає куди дітись. Одна пані сказала, що прилетіло не в дім, а біля нього, тож нікуди не поїде.

Також дивує, що по селу почались обстріли, а діти просто гуляють і йдуть дивитись на палаючий БТР як на екскурсію. Це жесть.

Чи бувало, що важкопоранені, не розуміючи якою буде їх доля, просили виконати якесь прохання? 

Переважно люди, а також ми, віримо, що вони виживуть за будь-яких обставин.

Але був один хлопець, який просив його втримати, бо мав обов’язково потрапити на пологи до своєї дружини. Він був досить з важким пораненням і, уявіть собі, не одним. Власне, мотивація йому можливо згодом і допомогла.

Який він – момент найгіршого очікування для парамедика?  

Дорога до лікарні з пораненими. Коли ти їдеш в кузові з важкими пораненими і не бачиш дороги, не розумієш скільки часу ще до лікарні. Той момент, коли водій каже “ще 5 хвилин, скоро під’їжджаємо”, то ті 5 хвилин як вічність. 

Також, найгірше очікування – загиблих у бою.

Особисто для Вас, бути парамедиком – це покликання чи відчуття морального обов’язку перед людьми?

Дивіться, я, наприклад, торти не вмію пекти. Для мене це дійсно набагато складніше, ніж надати медичну допомогу. Проте не кожен може бути медиком на війні. Не кожен може бачити море крові, працювати під супровід криків бійців, коли ти розумієш, що, напевне, вже все, але даєш надію. Я вважаю це покликанням. Проте зараз ми не обираємо чи це покликання, чи ні, бо в країні не вистачає бійців, медиків. Треба кимось робити ротацію, але ким?

Ніхто точно не знає, на скільки та війна затягнеться. Тому треба готуватися всім, бо ворог не буде питати “а хто готовий йти на війну, бо ми вже готові лупити?”. І жінки, і чоловіки повинні вміти користуватись зброєю та аптечкою.

Говорячи про військових, які настрої панують? Чи підірвано бойовий дух, чи навпаки?

Як у кого. Хтось готовий боронити Україну до останнього, але, звісно, є й ті, хто робить все, щоб з’їхати на “больнічку”. Дух підриває, коли не дають зброї, коли медики не мають медикаментів, а бійці сидять без одягу, бо ще не видали. По-різному буває.

Проте, в будь-якому випадку, військові працюють в дуже складних умовах. Згадую автомати, що впадали мені в очі: одні були дуже брудні, інші – закривавлені. Ось якою ціною це виборюється. 

Ваші соціальні мережі стали дуже щирим фото щоденником війни. Яким Ви бачите той самий “переможний” кадр? 

Перше, що спало б на думку – це щось веселе. Бо це ж Перемога! Проте тут, у моєму розумінні, все повинно бути навпаки.

Цей день перемоги буде днем спомину всіх тих, хто віддав життя. Тих, чиє життя несправедливо та трагічно забрали заради Перемоги.

Орисю, Ви є дуже позитивною, про що свідчать як і Ваша манера спілкування у соціальних мережах, так і емоції під час нашої розмови. Скажіть, це зумовлено бажанням підбадьорити людей або навпаки допомагає у сприйнятті сучасних реалій? 

Думаю, що позитивною є від характеру. Не роблю це з певною метою, воно автоматично виходить. Я навіть під час евакуації зазвичай намагаюсь якось гостро жартувати, тоді поранені одразу приходять в свідомість.

А ще, мені дуже допомагає триматись думка про те, що це все колись закінчиться і та гниль обов’язково вимре. 

Соціальні мережі:

Орисі: https://instagram.com/orysiamasna?igshid=NmE0MzVhZDY= 

“Госпітальєри”:

https://instagram.com/hospitallers.ukraine_paramedic?igshid=NmE0MzVhZDY=