В історії української культури загалом і літератури зокрема Леся Українка нібито і стоїть в загальному письменницькому ряді разом з усіма, але водночас якось окремо. Ця її окремішність не дуже впадає в око, допоки не починаєш ретельніше придивлятися й вчитуватися.

Тим паче, що розглядати й читати є що: окрім власне літературних творів і значної (як для кінця ХІХ – початку ХХ століття) кількості фотографій, збереглися ще й Лесині листи. А листуватися вона любила, й охоче листувалися практично з усіма своїми родичами й знайомими. Якщо врахувати, що до кола цих дописувачів належала практично вся тогочасна національно свідома українська інтелігенція, то з листування нескладно зрозуміти, чим жила й переймалася тогочасна інтелектуальна еліта, і як і чому Лариса Косач відбулася саме як Леся Українка.

Народитися в родині Косачів

Лесі пощастило з родиною, так само, як родині пощастило з Лесею. Родина Косачів була, як на ті часі, зразковою. Петро Антонович, юрист, статський радник, взяв за дружину сестру свого доброго приятеля Михайла Драгоманова — Ольгу, випускницю київського “Зразкового пансіону шляхетних дівиць”. У них народилося двоє синів і чотири дочки.

Усі вони були народжені з любові, виросли в любові і були навчені по-справжньому любити. Не лише життя, творчість, але й Україну. Точніше, спочатку Україну, а потім — життя і творчість. Інакше й бути не могло, бо в Ольги (яка по заміжжі стала Косач, а в літературних колах була знана як Олена Пчілка) щодо українскості був неабиякий пунктик. Так само, як і щодо всіх її дітей: щоб виросли вони українцями. Ольга Косач з завданням, яке сама собі придумала й сама на себе поклала, впоралася зразково. Тим паче, чоловік (який, до речі, був російськомовним) щедро фінансував усі її проекти. А особливо ті з них, що стосувалися Лесі.

Леся була другою дитиною, найстаршою дочкою і на неї покладалися неабиякі надії, зокрема як на піаністку. Певно, вона б нею і стала, бо справді мала до того неабиякий хист, якби доля не зіграла з Лесею злий жарт під назвою туберкульоз кісток. Звідки саме він взявся у Лесі, нині можна лише здогадуватися. За спогадами молодшої сестри, все почалося, коли Леся намочила ноги і застудилася, коли ходила дивитися, як святять воду на Водохреща. І, якщо це справді так, то Ольга Косач мала зненавидіти той день, бо фактично він ставив Лесю на костурі і ставив хрест на її майбутньому як піаністки і (що найбільше лякало Ольгу Косач)  майбутньому Лесі взагалі.

Усе життя Косачі лікували Лесю. На щастя, у них були на те кошти. А в Лесі було на те терпіння. Її кістки потребували тепла і сонця – теплих країн, нехолодного клімату, морського повітря. Фізично Лесі боліло все життя. Від тої першої операції на руці, яку пережила ще малою. Вона йшла з болем рука об руку все життя. Як зізнавалася вже доросла Леся в одному з листів матері, що довго тій нічого не писала, бо «так погано жилося в той час, що й описувати було б сумно, а брехати було б сором».

Батьки і рідні тамували Лесин фізичний біль своєю безмежною до неї любов’ю, а ще – можливістю здобувати нові знання. Леся жила насиченим і яскравим життям. Мала доступ до книжок, цікавих людей, подорожей,  життєвих відкриттів. Вбирала в себе новий досвід і світ. Щоб на його основі формувати власну думку про все на світі.

Мати сміливість мати власну думку

Олена Пчілка свого часу так боялася, що гімназія зіпсує їй дітей, що організувала їм домашню освіту. Домашнє навчання в родині Косачів передбачало не лише початки грамоти, математики, природничих наук і мистецтво. Косачів змалку вчили того, щоб ми зараз називаємо критичним мисленням.

Леся з дитинства навчилася не просто формувати власну думку. Вона мала також сміливість її висловлювати. А якщо треба, то аргументовано доводити й сприймати контраргументи. «Запевне я буду рада змінити своє недовір’я на симпатію, але се не робиться навмисне», — писала Леся в одному з листів. І пояснювала, що для того, щоб змінити погляди на ту чи іншу річ, їй потрібно переконатися, що підстави для того існують.

Вона не лише голосно й відверто висловлювалася про інших сама (наприклад, не приховувала своєї нелюбові до текстів як Льва Толстого, так й Івана Нечуя-Левицького), але й відкрито виступала за критику. У листі до публіциста й критики Осипа Маковея, який перед тим з власної ініціативи надіслав їй рецензію на її збірку «На крилах пісень», вона пише «взагалі-то я рада, що мої вірші викликали критичну розмову… […] …критика може більш потрібна для читаючих людей, ніж для самих списателів. Нашій літературі багато чого бракує, але найбільше бракує доброї і талановитої критики».

Ну, а те, чого бракує, те треба й надолужувати. Окрім критики й критичного мислення, українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття ще й бракувало світового контексту. Література разом з письменниками варилася у своєму соку й оберталася навколо сто разів усіма описаних і переказаних сюжетів з життя народного. І ось тут Лесі стали в пригоді знання іноземних мов, навичка критично мислити, уміння дослухатися до критики,  сміливість мати власну думку й не боятися її втілювати.

Усі пам’ятають зі школи, що Леся написала неймовірно поетичну (і не таку просту, як здається на перший погляд) «Лісову пісню», але мало хто знає, що вона також написала першу в українській літературі психологічну драму «Блакитна троянда». І сіль цієї драми не стільки в тому, що її герої намагаються збагнути суть життя (для чого люди мусять жити?) і зрозуміти, що таке «нормальне» і чим воно від «ненормального» різниться, а в тому ще Леся мала  сміливість відійти від усталених на той час в українській драматургії канонів. Вона створила драму про інтелігенцію в часи, коли улюбленою і єдино можливою темою українського письменства був «народ» і лише «народне» світобачення, смаки і вподобання. Вона мала сміливість сказати вголос, що інтелігенція не лише може мати інші смаки, потреби й запити, але ще й потребує інших літературних творів та інших тем. Це була така собі літературна міні-революція.

Також Леся мала сміливість по-своєму інтерпретувати світовий сюжет про Дон Жуана. До написання драми «Камінний господар» її підштовхнув пушкінський «Камінний гість». Ось лишень до теми спокусника жінок Леся підійшла з позицій освіченої жінки: вона почасти перетворила його зі тріумфатора на жертву, спокусивши перспективою влади. Більш того, вона настільки вільно перебудувала дон-жуанівський сюжет, що принагідно створила нову концепцію донжуанства початку ХХ століття.

І все це відбулося в українській літературі, яка нібито (на думку чималої кількості щирих українофілів) була створена винятково для того, щоб писати про народ і для народу. Щоб на таке наважитися, справді треба мати сміливість мати власну думку. До слова, Дон Жуан – не єдиний приклад світових сюжетів, привнесених Лесею в українську літературу. Можна згадати й троянську царівну Кассандру, і тему Риму й християнства у драматичній поемі «Руфін і Прісцилла» , і зрештою драматичну поему «На руїнах» про руїни поневоленого Єрусалиму.

Але, окрім драм літературних, були у Лесиному житті і драми особисті, які не поступалися глибиною світовим сюжетам.

Любити не можна покинути

Про особисте життя Лесі Українки відомо уривками. Переважно завдяки листуванню, а також творчості, яка увібрала у себе всі Лесині закоханості й любові. Її перше юнацьке кохання звали Максимом Славинським, і з ним вони разом займалися перекладом. Він був товаришем Михайла, Лесиного брата. Улітку 1886 року Максим приїхав у садибу Косачів до Колодязного, де і познайомився з Лесею. З цього юнацького палкого і взаємного кохання, яке (з незрозумілих причин) не скінчилося серйозними стосунками, народилося безліч перекладів з європейських мов, зокрема співавторство у перекладах з Генріха Гейне.

Завдяки другому Лесиному коханню у її творчості з’явився образ «слова – твердої криці». А фундаментом цієї закоханості знову ж таки стало вивчення іноземних мов. Цього разу французької й грузинської. Леся навчала французької Нестора Гамбаршвілі, який винаймав кімнату в будинку її родини, а він її натомість навчав Лесю грузинської. Саме він привіз їй з Грузії у подарунок гострий кинджал як символ боротьби, і саме цей кинджал пізніше надихнув Лесю на рядки про «слово – тверду крицю». Ось тільки одружився Нестор з іншою. І Леся дуже з цього приводу тужила.

Ще більше тужила вона за Сергієм Мержинським, соціал-демократом із Білорусі, який хворів на сухоти й помер у неї на руках. Вони познайомилися влітку 1897 році в Ялті, і Леся безтямно в нього закохалася. Ця любов не була взаємна: його серце належало іншій жінці. Але саме Леся поїхала його доглядати його перед смертю, саме на її руках він помер, і саме біля його ліжка вона за одну ніч написала поему «Одержима».

Заміж Леся вийшла за етнографа і юриста Климента Квітку. На той час їй минуло тридцять шість і вона, звісно, не підозрювала, що жити лишилося всього-на-всього шість років. Це не була палка любов, швидше дружба. Хоча Квітка до останніх днів життя (він пережив Лесю на чотири десятиліття) ревнував її до Мержинського. Саме з голосу Лесі Українки Квітка записав чимало волинських і гадяцьких пісень, які вона вивчила в дитинстві від бабусі й мами і пам’ятала все життя. Разом вони також записували на фонографічні валики репертуар кобзарів і лірників – і це перші в історії аудіозаписи, які не просто збереглися до наших часів, а навіть переведені в цифру.

Утім, Климент Квітка не мав статків. І Лесині батьки це розуміли. Так само, як і розуміли, що Леся зможе жити, допоки їй забезпечувати належні умови. Але утримувати заміжню жінку мав чоловік, а не її батьки. Тож батько просто продав записаний на Лесю маєток і віддав подружжю гроші. Їх не вистачило надовго. І коли гроші скінчилися (а разом із ними можливість проводити холодні й вогкі пори року у Єгипті, лікуватися у санаторіях і бувати на курортах), Леся почала здавати хворобі позиції. Поступово, але неухильно.

Її не стало 1913 року. Вона пішла з життя у Грузії, на грузинському курорті. Але ще в останні тижні життя додиктовувала чоловікові ті пісні, що він їх ще не встиг за нею записати.

Насправді Леся Українка не просто прожила яскраве й дивовижне життя, а вона змінила своїм життям  уявлення про українську літературу й культуру, а також про те, яким може бути життя людини, яка не боїться жити і сміливо йде назустріч усьому новому.