#Букви нагадують імена, що стали символом сучасного спротиву та документують історії тих, хто заради майбутнього країни, пожертвував власним. Детальніше про власне призначення на полі бою, думки загинути “воїном”, пророче “повернутися додому”, а також самопожертву заради побратима та дивовижний порятунок – в інтерв’ю з нареченою захисника – Аліною. 

Коли ми говоримо про наших захисників, в уяві одразу постає образ людини, яка прагне до волі, незалежності Батьківщини та безпечного майбутнього своїх близьких. Аліно, яким у Вашій пам’яті виникає образ Івана?

Я є коханою дівчиною Івана, яку він з перших зустрічей почав називати коханою дружиною. Іван був дуже надійним, безстрашним юнаком, який готовий віддати останнє заради близьких людей. Він робив все для того, щоб нам було добре вдома. Іван любив удосконалювати свої знання у всіх галузях. Він дуже любив читати, під час війни він постійно шукав нову інформацію, і кожен день мені розповідав те, що він сьогодні нового цікавого дізнався, ділився зі мною всім.  

Іван – це людина позитив, людина підтримка, він перший хто показав мені, як це кохати людину, і відчувати безмежне кохання у відповідь. Ваня – це людина впевненість, він завжди за що не брався, робив все для того, щоб все вийшло якнайкраще. Ніколи не лишав справи невиконані. Він жив кожним днем і вчив цього мене. Вчив мене жити, дихати по новому.

З розгортанням повномасштабної війни, усі ми стали свідками справжньої боротьби за справедливість, що творять наші безстрашні захисники. Поділитесь, як вона розпочалась для Івана?  

Іван на Сході з 2019 року. В свої 19 років він вирішив, що його місце та призначення в зоні АТО,  там і зустрів повномасштабну війну. Іван мав позивний “Довгий”, адже він був найвищим, майже два метри. Я називала його “мій маленький хлопчик”,  а він завжди сміявся і казав “маленький хлопчик 197 см”. Іван брав участь майже у всіх гарячих боях на Сході за ці роки. Зі своїми побратимами проходив саме пекло. Іван завжди казав, що не боїться загинути Воїном, не боїться віддати життя за свою країну, сім’ю, і кохану дівчину. Але останні місяці до трагедії він дуже не хотів покидати мене. 

Як Ви зауважили, саме жертовність вирізняла Івана та стала для нього своєрідним рушієм. Яких змін зазнав його світогляд, моральний стан, бойовий дух вже під час повномасштабної війни?

Війна Івана дуже сильно змінила, він із дитинства дуже мудрий не на свої роки. Він дуже швидко подорослішав, змінився і зовні, і всередині. Він почав цінувати кожну хвилину свого життя, кожну мить поруч із сім’єю, та зі мною.

Вдома ніколи не показував те, що він переживає там. Завжди хотів вберегти мене, щоб я не боялася і не хвилювалася. Він мріяв про велику сім’ю, щоб було багато дітей. Мріяв про весілля в українському одязі. Дуже хотів спокійного сімейного життя. І останніми словами, які він сказав своєму другу, було: “я все зроблю, щоб скоріше повернутися додому”. І через 2 дні після цих слів Івана не стало.

Чи ділився Іван з Вами історіями з передової, які Ви вважаєте за потрібне, щоб про них дізналися люди? Можливо щодо життя захисників на фронті, які водночас демонструють їх силу та міць?

Хотіла б розповісти історію, яка мені стала відома випадково, адже він завжди намагався мене вберегти від всього того болю, який він там переживав. Було в нього бойове завдання: він і 3 побратими знаходилися на маленькій відстані від ворогів. Наших було 4, а окупантів певне до 15 осіб. Вони мали відступати, бо не мали чим відбиватися, його побратима було поранено, і він не міг йти. Тому Іван кинувши все, відправив двох побратимів по допомогу, а сам залишився з другом, знявши з себе весь захист він тягнув побратима на собі, по посадці. Посадка була маленька, до півтора метра, а зріст Івана – 197 см. І пройти посадку це було прямісінько йти на смерть. Але він не злякався. І, врешті, вийшов в ту запеклу сутичку живим.

Аліно, чи готові Ви поділитися однією з найтяжчих розмов, що стала останньою? До яких слів Івана Вам доводиться повертатися знову і знову?

Наша остання розмова була о 20:30 вечора 12 січня. Ми як завжди говорили про кохання, плани на майбутнє, невимовне бажання зустрітися і бути завжди поруч. Він тоді був дуже втомлений, тому ми спілкувалися не довго, адже я розуміла, що йому потрібен відпочинок. Ми попрощалися, він надіслав відео зі своїми фірмовими поцілуночками. І його останні слова були: “Солодких снів, моя кохана дружина, цілую тебе”. Ці слова я вже понад три місяців чекаю щовечора від нього.

Розумію, що кожен спогад щоразу оголює рани, але ми маємо засвідчувати і документувати кожен воєнний злочин. Якою була звістка про загибель Івана?

Іван загинув в ніч з 12 на 13 січня.  Хоча 11 січня ми востаннє бачились із ним. В місті Сіверськ, Донецької області, де перебувала йогу база, був приліт прямісінько туди. Після нього загинуло, якщо я не помиляюся, 14 військових.

Про смерть коханого я дізналася 13 січня вечері. Але я відчувала, що його немає, тому що не було і дня, щоб він не написав мені зранку словечка. Я в той день обдзвонила всіх, питала за Івана. Але всі запевняли, що все буде добре. В 18:19 мені зателефонувала старша сестра Івана зі словами “маленька, Вані нема більше”. В цей момент моє життя зупинилося.

Минуло понад 3 місяці з моменту його загибелі, що в умовах сьогодення минає немов день. В такі моменти ми часто поринаємо в спогади. Чи є  історія, що пов’язана з Іваном і яка особливо гріє душу сьогодні?

Всі моменти з Іваном були просто неймовірні та незабутні. Вони назавжди в моєму серці. Я б все віддала, щоб ще хоч хвилинку побути поруч з ним. Відчути себе знову маленькою, захищеною дівчинкою. Я б віддала своє життя, аби тільки жив він. Тому що він та людина, яка заслуговує на життя найбільш. Наші спільні друзі завжди казали на нас “Маша і Ведмідь”, через велику різницю в рості (різниця 40 см). Перше питання Іванових батьків було: “який у Аліни ріст?”. Тепер залишилася тут “Маша” без свого “Ведмедя”. Іван це не тільки кохана людина, а й наставник, друг, брат, вчитель.

Сьогодні вкрай гострим є питання важливості нагородження наших захисників, за що наполегливо борються їх близькі. Чи є щось, що ви хотіли б зробити в пам’ять про Івана? Чи отримуєте Ви належну підтримку, і як кожен з нас може допомогти?

Він мене багато чого навчив. Він був і є моїм натхненням. Іван завжди мріяв після служби багато подорожувати, десь відпочивати, він хотів бути гідним сином для своїх батьків. Тому про подорожі я нічого не планую, але стати гідною донькою для його батьків – обіцяю йому. Він завжди хотів, щоб його мама посміхалася, і я обіцяю, що буду  робити все для її усмішки. Кожен з нас може зробити найменше – пам’ятати про Хомук Івана Івановича, не забувати про юного хлопчину з Волині, який гідно, до останнього подиху, захищав нас, залишивши дома все і всіх.

Щодо підтримки від держави, то за 3 місяці її не було. Але це вже не важливо, адже вона не поверне нам Ваню. Хоча, вважаю, що батькам, з прояву поваги повинні надати якусь підтримку. Вони втратили свого єдиного сина.

Аліно, чи є слова коханого, які Ви хотіли б передати усім українцям як настанову та водночас нагадування про реальних військових, що відрізняються від поширеного в суспільстві образу?

Не зважаючи на всі негаразди, які в нього були на фронті, він завжди був добрим та ніжним до мене, до сім’ї. Я дивувалася, тому що всі казали, що військові дуже різкі, але Іван мені довів і показав, що це не так.

Завжди говорив, що треба жити і цінувати всі моменти свого життя, ніколи не приховувати своїх почуттів. Він мене навчив не звертати увагу на чужу негативну думку. Жити так, як подобається мені. Він казав, що треба жити для себе та своїх рідних. Іван – це найкраща людина, яку я знаю. І кожен день без нього – це випробування для нас всіх, його рідних та близьких.

Наречена загиблого українського захисника створила петицію, в якій закликає присвоїти командиру міномета мінометного взводу мінометної батареї механізованого батальйону, молодшому сержанту Хомук Івану Івановичу звання Героя України посмертно. 

Підтримати: https://petition.president.gov.ua/petition/188160?fbclid=PAAaYQiudAikq9c1DUGbp4f_tcnsAAB9HxhyK9pxEca8F_Ezna8Ag3LdTC60s