Думки
Фестиваль «Молодість»: вперше онлайн. 5 фільмів, які варто подивитися
Шинкаренко Олег журналіст
"Молодість" пропонує неймовірно захопливу та різноманітну програму, головною ознакою якої, на відміну від попередніх років, є можливість безкоштовно переглянути значну частину фільмів онлайн.
Четвер, 27 серпня 2020, 09:21

Цього року фестиваль “Молодість” планували провести зі студентським хабом, де молодь могла б вчитися виробництву кіно. Серед запрошених мали бути Лодзька кіношкола, пражани FAMU, Римська кіношкола, ESCAC із Іспанії, Баден-Вюртемберзька з Німеччини. А ось показ фільмів хотіли провести не тільки в кінотеатрі “Жовтень”, але й на літніх майданчиках. Епідемія коронавірусу внесла у фестиваль свої корективи, але фільми глядачі все ж побачать. 

“Молодість” пропонує неймовірно захопливу та різноманітну програму, головною ознакою якої, на відміну від попередніх років, є можливість безкоштовного перегляду значної частини фільмів онлайн.

Для охочих переглянути всі фільми є опція оплати, і ціна вдвічі нижча за типовий абонемент на онлайн-перегляд аналогічного європейського кінофестивалю: наприклад, італійський фестиваль Il Cinema Ritrovato-2020, який проходить в цей час, просить за це від 50 до 100 євро. 

Другою суттєвою перевагою цьогорічної програми є її певна всеохопність та енциклопедичність. Людина, яка подивиться суттєву частку запропонованих картин, може сказати, що вона знається не лише на експериментах молодих кінематографістів, але й на передовому сучасному кіно, а також і на рідкісних, але від того не менш значних іменах минулого. 

Одним із найцікавіших фільмів “Молодості” є “Двадцяте століття” канадського режисера Метью Ренкіна. Дія картини відбувається в Торонто у 1899 році. У фільмі зображена вигадана історія приходу до влади колишнього прем’єр-міністра Канади Вільяма Лайона Маккензі Кінга, і ця історія могла би бути абсолютно нічим не цікавою українському глядачу, якби не стиль подачі режисера. Картина Ренкіна, хоча й заснована на щоденниках Маккензі Кінга, але не має нічого спільного з реальністю. “Я хотів, щоб все і постійно було штучним у цьому фільмі, – каже Ренкін. – Ідея фільму полягає в тому, що вся Канада є ілюзією, яка існує виключно в голові прем’єр-міністра, а сам фільм не про реальну Канаду, а про вміст цієї голови. Це схоже на безперервний сюрреалістичний кошмар”. Тож фільм поєднує деякі елементи реальної історії з абсолютно фантастичними та мультиплікаційними фрагментами в манері іншого канадського сюрреаліста Гая Меддіна (особливо його картини “Клеймо на мозку”), а також у манері німецького експресіонізму, німої мелодрами 1920-х років та кіножурналів військової пропаганди. Цей абсолютно божевільний коктейль вже встиг отримати 12 нагород на різних кінофестивалях, однією з яких є премія FIPRESCI на Берлінському міжнародному фестивалі цього року. 

Друга картина, варта уваги, – це короткий фільм бельгійського режисера Доріана Єсперса “Сонячний пес”. У цій картині молодий слюсар з Мурманська переживає раптову екзистенційну кризу, коли бачить своє існування з погляду трансцендентної сутності – у фільмі для цього було використано зйомку з дрона. Він бачить своє життя у наскрізь промерзлому та темному під час полярної ночі місті як низку казкових пригод, де можна зустрітися не лише із мешканцями квартир, куди його викликають ремонтувати крани та каналізацію, але й з живою рибою, яка, важко дихаючи, благає про допомогу, а наприкінці раптом побачити в небі чи то два, чи то одразу шість сонць. Естетика цього короткого фільму нагадує роботу російського режисера Олексія Германа (особливо фільм “Хрусталев, машину!”), а також “Ассу” Сергія Соловйова. 

Експериментальний фільм “Вілкокс” ще одного відомого і у нас канадця Дені Коте ніяк не можна оминути увагою, бо цей режисер відомий постійною жагою до нових відкриттів та нестандартних підходів, і на фестивалі “Молодість” його картини презентують не вперше.

Герой фільму Вілкокс – таємничий волоцюга, дезертир і злочинець, який подорожує Канадою, шукаючи різноманітних пригод. У фільмі є діалоги, але режисер навмисно записав їх так, що глядач не чує з них жодного слова, лише здогадуючись про їхній зміст. За словами критика з видання Le Devoir, це “не документальний фільм, не вигадка, не звичайне кіно, а потроху з усіх трьох форм”. Критик Ніколас Елліотт пише, що ми вже всі звикли до божевільних відлюдників, які прямують пустелею крізь апокаліпсис (візьмемо хоча б того ж “Божевільного Макса”, який вже став кіноштампом та загальним місцем, що нескінченно тиражується у поп-культурі – ред.), але Дені Коте застосував інший свіжий підхід до фільму про відлюдника. Режисер “дивиться дивовижно ніжним поглядом на людину, яка прямує глибоко в дику природу, працює із нашаруваннями приглушеного звуку та ледь відчутними змінами світла”. 

І тут одразу спадає на думку попередник фільму Коте – картина французької режисерки Аньєс Варда “Ані даху, ані закону” про дівчину-хіпі, яка бродить селянською Францією, поступово віддаляючись від цивілізації та дичавіючи. Фільми про відлюдників завжди привертають особливу увагу, бо вони ґрунтуються на християнській традиції відлюдництва, яке колись було синонімічним наближенню до Бога, а сьогодні означає лише розрив із надбаннями людської культури, щоби побачити та оцінити їх здалеку. Добре, коли ви щодня добираєтесь на роботу автобусом, а коли цей автобус стоїть закинутий та всіма забутий, що він тепер означає? 

Дуже короткий мультиплікаційний фільм аргентинського комп’ютерного графіка і режисера Педро Касавекк’я “Інстинкт” присвячено темі етимології жорстокості. Звідки з’являється насильство? Психологи стверджують, що воно завжди є відповіддю на жорстокість батьків до дитини. Думка ця не нова, новими є засоби, з якими працює режисер. Касавекк’я створив повністю емульованих на комп’ютері стилізованих (без ротів та носів) ляльок, які діють у гіперреалістичних інтер’єрах. Ця естетика шокує та надовго залишається у пам’яті.

Варто також додати, що Касавекк’я працював у відділах освітлення й дизайну середовища у фільмах “Тор: Раґнарок” (2017), “Месники: Війна нескінченності” (2018), “Фантастичні звірі і де їх шукати” (2016), “Мері Поппінс повертається” (2018) та “Месники: Завершення” (2019). “Інстинкт” – його режисерський дебют.

Серед класичних картин варто звернути увагу на фільм Їржи Менцеля “Жайворонки на нитці” (1966), який є своєрідною белетризованою автобіографією сценариста картини – чеського письменника-сатирика та народного сюрреаліста (такого собі чеського Леся Подерв’янського, якщо можна так висловитись) Богуміла Грабала. Власне, картина є екранізацією оповідань Грабала і була знята ще у 1966 році, але її одразу ж заборонили і вперше дозволили для перегляду аж у 1990 році. Дія фільму відбувається у Чехословаччині початку 1950-х років. Бригада різноробочих займається  сортуванням металобрухту на великому металургійному комбінаті. Колишні професор філософії, прокурор, підприємець, перукар, саксофоніст, молочник і кухар ударною примусовою працею спокутують своє буржуазне походження. Саме цим і був змушений займатися Грабал у 1950-х роках, коли його звільнили з університету. Філософ і письменник не обізлився, не перетворився на ображеного буркотуна, але перетворив свої оповідання на жорстку та сюрреалістичну сатиру, де народні анекдоти часто мали несподіване та абсурдне продовження. 

Окрім цих п’ятьох картин, також варто звернути увагу на такі фільми:

Передчуття. Режисер Вячеслав Криштофович  (Україна).

Ми є. Ми поруч. Режисер Роман Балаян (Україна).

Останні та перші люди. Режисер Йоган Йоганнссон (Ісландія).

Іспит. Режисерка Соня К. Хаддад (Іран).

Копач. Режисер Йоргіс Григоракіс (Греція).

Психозія. Режисерка Марі Ґрато Соренсен (Данія, Фінляндія). 

Ретроспектива феміністичної режисерки Валі Експорт.

 

Теги: Двадцяте століття, кинофестиваль "Молодість", Сонячний пес

Межа у Telegram

Підписатись