Інформація про плани ратифікувати Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (офіційна назва Стамбульської конвенції 2011 року) викликала чи не найбільш жваве обговорення з усіх “позавоєнних” тем в Україні. Посприяла цьому і Рада церков, де заявили, що ратифікація “викличе нову хвилю суспільних протестів”, тож під час війни це “не на часі”, з чим і звернулись до спікера та депутатів Верховної Ради.

З “хвилею суспільних протестів” у Раді церков явно перегнули, оскільки якими б бурхливими не були суперечки щодо конвенції в мережі, тему війни Росії проти України вони не спроможні посунути з позиції головного питання порядку денного аж ніяк (хоч можна припустити, що й без війни це питання навряд би викликало протести, співмірні за масштабом хоча б із протестами противників вакцинації). І якщо день голосування та повідомлення про ратифікацію конвенції минув без хоч якихось протестів, можна з упевненістю сказати, що й надалі вони навряд чи відбудуться в помітних масштабах.

Інша частина претензій Ради церков стосувалась запровадження поняття “гендер” як ідеологічного концепту самоідентифікації людини, що, слідуючи логіці Ради церков, разом із зобов’язанням (це теж неправда) навчати дітей нестереотипним гендерним ролям – “несе загрози спотворення у молодого покоління своєї статевої ідентичності, популяризації одностатевих сексуальних стосунків та поширення випадків захворювання на гендерну дисфорію серед дітей і молоді“.

Як і у випадку з загрозою “нової хвилі суспільних протестів” тут йдеться радше про нерозуміння (в кращому випадку) або маніпуляцію (в гіршому) змістом. Стаття 3 Конвенції, до якої апелює Рада церков у своїй заяві, всього лише закріплює зміст поняття “гендер”, його визначення для цілей цієї конвенції. Зміст цей звучить, буквально, так: “гендер означає соціально закріплені ролі, поведінку, діяльність і характерні ознаки, які певне суспільство вважає належними для жінок та чоловіків”. 

Іншими словами, крім законодавчого закріплення поняття, яке й так набуло широкого вжитку, конвенція не привносить в цій частині нічого нового, зокрема й будь-якої ідеології. Іронічним є те, що противники конвенції також іноді критикують визначення гендеру, наведене в Стамбульській конвенції, за його “надмірну звуженість, яка не охоплює результатів досліджень соціопсихології та сексології”. Цікаво, що про таку позицію однодумців сказали б у Раді церков?..

Крім того, поняття “гендерна рівність” та “гендерно-правова експертиза” в українському законодавстві закріплено ще з 2018 року, у законі “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”, тоді як саме поняття гендер – ні. У тому, щоб запроваджувати похідні поняття, розкриваючи їх зміст, без запровадження та розкриття змісту первісного поняття вбачається певна логічна суперечність, яку Стамбульська конвенція й вирішить. Цей же приклад нівелює тезу про “впровадження Стамбульською конвенцією гендерної ідеології”, оскільки за такою логікою адептам цієї тези доведеться визнати, що ця “ідеологія” впроваджена вже 4 роки тому, та ще й у національному законодавстві. Ну, для надійності, застереження при ратифікації Конвенції передбачає, що Україною не визнається обов’язковою і не підлягає впровадженню жодна ідеологія. Можна тільки уявити рівень необізнаності, який змушує писати подібні застереження…

До слова, про аргумент, начебто норми Стамбульської конвенції є менш досконалими та прогресивними, ніж національне законодавство. Уже з наведеного вище прикладу бачимо, що це не так (щонайменше – що один з “аргументів” виключає інший). Інший приклад – норми частини 1 статті  152 Кримінального кодексу України передбачають відповідальність за зґвалтування у вигляді позбавлення волі на строк від 3 до 5 років. Це покарання трохи більше, ніж максимальне покарання за грабіж, не поєднаний з насильством (частина 1 статті 186 ККУ – до 4 років позбавлення волі), тоді як грабіж уже з застосуванням насильства, яке не є небезпечним для здоров’я потерпілого або погрозою(!) такого насильства (частина 2 статті 186 ККУ), може відправити злочинця за ґрати на строк від 4 до 6 років. А ось розбій (тобто напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства) передбачає покарання уже від 3 до 7 років позбавлення волі у “базовому” варіанті (частина 1 статті 187 ККУ). Так, зґвалтування, яке завжди тягне за собою шкоду для здоров’я (фізичного, психічного чи обох) жертви, карається як “середній” майновий злочин, не повязаний з заподіянням шкоди здоров’ю. 

Ще одним прикладом можна навести те, що, згідно з українським законодавством, кримінально караним діянням є лише домагання дитини для сексуальних цілей (стаття 156-1 ККУ), і то лише з лютого 2021 року. Трохи більше року тому це було законним і щодо дітей. Прогресивно? Для ХVIII століття – надзвичайно! Натомість Конвенція пропонує запровадження кримінальної або іншої санкції за будь-яку небажану вербальну, невербальну або фізичну поведінку сексуального характеру, метою або наслідком якої є порушення гідності особи, зокрема шляхом створення залякувального, ворожого, принизливого або образливого середовища. Не варто вже казати й про те, що Конвенція не скасовує та не замінює собою ті норми національного законодавства, сферу регулювання яких вона не охоплює, тому прогресивність українського національного законодавства – поза небезпекою.

Щодо статті 14 Конвенції, яка, на думку Ради церков, “несе загрози спотворення статевої ідентичності”, то зміст цієї статті викладено у Конвенції так: “сторони здійснюють, де це доречно, необхідні кроки для включення адаптованого до рівня розвитку учнів навчального матеріалу з таких питань, як рівність між жінками та чоловіками, нестереотипні гендерні ролі, взаємна повага, вирішення конфліктів у міжособистісних стосунках без застосування насильства, насильство стосовно жінок за гендерною ознакою та право на особисту цілісність, у формальні навчальні плани на всіх рівнях навчання”.

Тобто, бачимо, що йдеться не про популяризацію одностатевих стосунків, спотворення гендерної ідентичності, чи ще якусь подібну уявну монструозну конструкцію, яких побоюються противники Конвенції, а про поінформованість про те, що все одно існує та існуватиме, незалежно від чийогось бажання чи ставлення. Навіть більше – йдеться не про якісь, наперед визначені тези при здійсненні такого інформування, а про загальний обов’язок країни-підписанта розробити і впровадити подібні програми там, де це буде визначено доречним. 

І якщо вже про це йдеться – суть власної ідентичності полягає якраз у внутрішній самоідентифікації, а не в зумовленому зовнішніми обставинами слідуванні певним усталеним ролям, які, до того ж, періодично змінюються. Єдине, що цивілізоване суспільство та утворена ним держава вправі зробити у цьому напрямку – це забезпечити достатню поінформованість щодо аспектів розуміння та визначення власної ідентичності. Російсько-українська війна і пов’язані з нею події достатньо наочно показали, що українцями себе ідентифікують з власної волі та внутрішнього переконання, а не тому, що в них український паспорт, чи вони ходили до школи, розташованої на території України. З тими, хто не ідентифікує себе українцем і діє відповідно – ситуація така сама. Освіченість, обізнаність та поінформованість допомагають пришвидшити самоідентифікацію, спростити її усвідомлення, але не здатні її визначити.

Проте найбільше дивують аргументи про те, що ратифікація Стамбульської конвенції має на меті “просування гендерної антиприродної та антисімейної ідеології”, “зазіхає на одне з основоположних прав людини – право батьків на виховання дітей відповідно до власних переконань” та, найкраще – “ігнорує головну причину випадків фізичної агресії у побуті – алкоголь”. Особливо ці “аргументи” дивують тоді, коли звучать від імені начебто професіоналів у сфері права та експертів. Адже, наприклад, Конституція України також ніде не згадує про алкоголь, як і більшість інших нормативно-правових актів, які містять загальні положення щодо предмета регулювання, які вже конкретизуються у похідних документах. Те саме стосується і аргументу про те, що Конвенція нібито постулює нерівність у правах, оскільки охоплює правопорушення переважно стосовно жінок – там немає застереження про те, що її “захисні” положення не стосуються чоловіків, і вона ніяк не перешкоджає збереженню та захисту прав чоловіків – понад те, прямо забороняє подібний спосіб її застосування.

А найголовніше – це банальна маніпуляція, яка має на меті звести сімейне насильство лише до фізичної агресії у побуті, зумовленої алкоголем. Тоді як причин сімейного насильства – значно більше, і далеко не завжди вони проявляються у формі фізичної агресії. 

Щодо “сімейних” аргументів, то варто зауважити, що Сімейний кодексу України, визначаючи поняття “сім’я”, не зазначає, що сім’єю може бути лише союз одного чоловіка (який ідентифікує себе як чоловік) та однієї жінки (яка ідентифікує себе як жінка), натомість вказує, що “сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки”. Ким є ці особи, як вони себе ідентифікують – сімейному законодавству України байдуже ось уже 20 років (СК України прийнято у 2002 році). Таке визначення сім’ї, з певної точки зору, дійсно прогресивне, ось тільки навряд чи противники Конвенції мали на увазі саме цю прогресивність українського законодавства, апелюючи до “застарілості” норм Конвенції. 

Так, безумовно, “шлюб” в тому ж кодексі визначено як “сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований в органі державної реєстрації актів цивільного стану”, а для подружжя зроблено виняток, який передбачає, що воно “вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з поважними причинами не проживають спільно”. Проте сім’я, за приписами Сімейного кодексу України, є соціальним інститутом та союзом конкретних осіб, а не, як зазначалось “союзом одного чоловіка (який ідентифікує себе як чоловік) та однієї жінки (яка ідентифікує себе як жінка)”. Якщо вже апелювати до норм права, розповідаючи про “антисімейну ідеологію”, слід, щонайменше, чітко розуміти зміст цих норм, а не власні уявлення про поняття, яке вони описують. 

Закінчуючи з аргументами противників Стамбульської конвенції, хочеться пригадати їх апеляцію до того, що “провідні країни Європи відмовляються ратифікувати Стамбульську конвенцію”. Серед таких країн називають Велику Британію, Болгарію, Угорщину, Чехію, Латвію, Литву, Словаччину, Вірменію і навіть Туреччину, яка конвенцію денонсувала. У Раді церков навіть закликали слідувати їх прикладу. Рішення щодо слідування прикладу Угорщини та Туреччини залишимо за читачами. 

А ось щодо Великої Британії, то слід зазначити, що в країні, де міністр оборони добровільно йде у відставку через те, що колись поклав журналістці руку на коліно без явної згоди на це – Стамбульська конвенція, може, й не потрібна. А ось там, де двом народним депутатам можна публічно назвати свою колегу “робочою бабою як корабельна сосна” і…нічого – мабуть таки не завадить.

Що ж таке Стамбульська конвенція насправді?

Передусім це – нормативно-правовий акт, який створює широку правову базу, засновану на досліджені та аналізі широкого спектру форм дискримінації та насильства проти жінок, рекомендації щодо запобігання, протидії та покарання за скоєння відповідних правопорушень, та щодо належних заходів захисту постраждалих.

Значною мірою норми Конвенції в той чи інший спосіб існують в інших нормативно-правових документах, як міжнародних, так і національних, в цьому сенсі Конвенція не містить чогось нового, лише конкретизує наявне для перетворення з декларативних норм у такі, що безпосередньо регулюють відповідні сфери суспільних відносин.

Зокрема, у пункті а) статті 3 Конвенції насильство стосовно жінок трактується і як порушення прав людини, і як форма дискримінації, причому не лише безпосередні дії, а й погрози таких дій. Конкретизується, що результатом такого насильства може бути не лише фізична шкода, а й сексуальна, психологічна або економічна шкода чи страждання. Також виділено насильство проти жінок за гендерною ознакою – вид насильства мотивований саме тим, що жертва є жінкою.

Іншим важливим аспектом Конвенції є виділення та визначення поняття “домашнє насильство”, яке часто розуміють як неправомірний фізичний вплив всередині сім’ї, тоді як Конвенція зазначає, що домашнім насильством є “всі акти фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, в сім’ї чи за місцем проживання, між колишніми чи теперішніми подружжям або партнерами, незалежно від того, чи проживає або проживав правопорушник у тому самому місці, що й жертва”. Іншими словами, визначено як насильство та передбачено відповідальність за дії, які приносять жертві страждання навіть без заподіяння безпосередньої шкоди та навіть після формального припинення існування конкретної сім’ї чи спільного проживання, але породжені цим.

Конвенція також передбачає криміналізацію психологічного насильства, переслідування (сталкінгу), фізичного насильства, сексуального насильства, примусових шлюбів, жіночого обрізання, примусових абортів, примусової стерилізації. Також її норми передбачають необхідність запровадження покарання за будь-які форми небажаної вербальної, невербальної або фізичної поведінки сексуального характеру, метою або наслідком якої є приниження гідності особи, зокрема шляхом створення залякувального, ворожого, принизливого або образливого середовища – іншими словами, домагання або ж харасмент.

Безумовно, ратифікація Конвенції не означає, що за необережний жарт чи вигук людей почнуть негайно кидати до тюрми і “кенселити” (останнє не можна запровадити жодним нормативно-правовим актом, лише суспільною згодою). Її завдання – акцентувати увагу на тих формах насильства, які існують в суспільстві, але стосовно яких законодавство не передбачає покарання. На перше місце Конвенція ставить не формат впливу, а відчуття адресата впливу – якщо щось заподіює страждання та шкоду, не має значення, побиття це, крик, чи ще якась форма знущання.

Так само не слід очікувати негайного покращення соціальної ситуації у сфері домашнього насильства та злочинів проти жінок – жоден нормативно-правовий документ, яким би досконалим він не був, не може втілити сам себе, без належного контролю та виконання з боку уповноважених на це державних структур. Що Конвенція може, так це сприяти законодавчому закріпленню неприйнятності та караності тих форм поведінки, які в українському та європейському суспільстві і так постулюються як неприйнятні з точки зору моралі. Роль Конвенції, як і будь-якого закону в цьому – унеможливити маніпуляції моральними настановами, чітко окресливши зміст того чи іншого порушення та міру покарання за його скоєння.

З усім цим, якщо ви не схильні порушувати чужий життєвий простір, не полюбляєте збиткуватись над членами своєї сім’ї, теперішніми та колишніми, або не є жертвою таких дій – ратифікація Стамбульської конвенції не змінить ваше життя жодним відчутним чином, “гендерна ідеологія” не зомбує вас і ваших дітей (тому що її не існує), а інституту сім’ї нічого не загрожує (радше навпаки), як і статусу церкви в Україні, оскільки вона й так відділена від держави.