Станом на сьогодні український військовий Станіслав Зорій переніс 6 операцій та проходить лікування за постійною підтримкою близьких, друзів та побратимів. Проте ще нещодавно, отримавши важке поранення на Бахмутському напрямку і перебуваючи під смертоносним ударом, хлопець дивом зміг вибороти право на життя. Станіслав переніс втрату кінцівки, зараз готується до тривалої реабілітації, але продовжує нести військову присягу у серці. 

Про історію одного відчайдушного та доленосного рішення, підняття українського стяга над Ізюмом, особисту втрату екіпажа та наставника, а також про зустріч зі смертю в Бахмуті – в інтерв’ю #Букв зі Станіславом Зорієм.

Станіславе, поділіться, будь ласка, яким був Ваш шлях до повномасштабного вторгнення та рішення поповнити лави ЗСУ? Чим Ви займалися?

До війни мене цікавила спортивна кар‘єра. Я брав участь у професійних боях з К-1. Неодноразово ставав фіналістом та переможцем міжнародних та всеукраїнських чемпіонатів. У 2018-му став чемпіоном світу з кікбоксингу, паралельно у тому ж місяці мені вдалось успішно скласти ЗНО та вступити до університету. На досягнутому я не зупинявся і вирішив спробувати себе у більш жорстоких боях, на голих кулаках. 

З першим досвідом кулачного бою я зазнав поразки, але коли зі зламаним носом, лицевою кісткою і виключеним правим оком я бився до кінця і не здавався, зрозумів, що мені притаманні риси бійця. Наступний бій я мав провести на “Pitbull fight” у межах правил тайського боксу на бинтах. Для ефективної підготовки вирушив на тренувальний збір у Київ під керівництвом Володимира Миколайовича Калюжного. Як говорив Володимир Миколайович: “Готовиться всегда к чему-то нужно”. Бій мав відбутися 27 лютого, але 24 лютого почалось повномасштабне вторгнення.

Як змінилося Ваше життя далі? Передусім, якою Ви вбачали власну місію у війні?

Після початку повномасштабного вторгнення я повернувся до Івано-Франківська. Почав займатись допомогою у волонтерстві та укріпленням об‘єктів інфраструктури, що вважав своєю громадянською місією. Згодом зібралась компанія відчайдушних хлопців, які не мали жодного військового досвіду, але з великим патріотизмом та бажанням захищати країну. Серед них я був наймолодшим. 19 березня ми приїжджаємо у Київ, ситуація на той момент  в області була складною. Нам довелося вчитись жваво. У цьому нам допомагали американські інструктори, які згодом стали для нас побратимами і пліч-о-пліч ми разом бились на фронті.

Особисто для Вас – що стало найголовнішим викликом і водночас найпам’ятнішим моментом на лінії фронту? 

Після Києва нас відправили на Харківський напрямок. На той момент я побував там уперше та застав його безлюдним та зруйнованим. Тривали важкі бої за область. Стратегічно найважливіший – Ізюмський напрямок. Це кропітка праця кожного воїна, який бився на цьому напрямку. Велика шана полеглим за нього. 

10 вересня стало викликом. Ми вирушили в похід з “Карпатською Січчю”. У супроводі двох командирів – Олексія Хатченка та безстрашного ічкерійця, ім‘я якого не розголошується. Нашою задачею було зачистити село поблизу, де базувались орки. Коли ми зайшли туди, то побачили уже залишені позиції та трофейну техніку. Тоді у кожного воїна загорілись очі і ми рушили далі. Темніло, на горизонті виднівся Ізюм. Опівночі ми не те що зайшли, а залетіли у місто на двох пікапах. Провели зачистку. 11 вересня, о 5:30 ранку над головною держбудівлею Ізюму ми підняли перший український стяг.

Станіславе, востаннє Ви були на Бахмутському напрямку. Не виказуючи військової таємниці, чим вирізняється даний напрямок?

Власне, 23 лютого я отримав поранення у в прямому сенсі найгарячішій на цей час точці світу – місті Бахмут, де реальна ситуація –в край важка в усіх аспектах.

Будь-яке висвітлення деталей може зіграти на руку оркам, тобто, уявіть, в яких масштабах вони це все моніторять. Але воювати там вкрай важко, тому що ворог здійснює тиск з усіх сторін: прострілюється кожна дорога на в’їзд до Бахмута, ведуть вогонь з танків, мінометів, самохідних артилерійських установок та здійснюють постійні наступальні дії піхоти.

Повернімось  до трагедії, яка стала для Вас переломною межею і, подолавши яку, Ви вибороли право на друге життя. Чи згадаєте день, коли Ви отримали поранення?

Під час влучання ракети в автівку, я розгледів, що весь екіпаж мертвий, розірваний. Потім не повірив своїм очам, коли побачив власну відірвану ногу, але я залишався у свідомості. Тоді я наче дивився смерті в очі і раптом сказав: “Я хочу жити!”. Зібрав волю в кулак і через багажник виповз із палаючої автівки. Згодом мене побачили, вже непритомного, на дорозі хлопці, які вдало надали мені першу допомогу та евакуювали до найпершого медпункту.

Станіславе, знаю, що Ви зазнали втрати побратима, який став для Вас також наставником. Поділитесь історією Вашої дружби? Чи є те, що Ви від нього перейняли?

Командир нашої групи. Воїн з великої літери. Павло “Вікінг” Панфілов. Людина, яка не знала страху і ніколи не зупинялась на досягнутому. “Вікінг” завжди рвався в бій. У боях за Бахмут, тримаючи свій сектор, вів стрілецький бій увесь день і ні краплі не виснажився. Жага не покидала його аж до смерті. Саме він підняв перший стяг над деокупованим Ізюмом. Саме він підіймав моральний дух усієї команди. Більшість колег по зброї відчували себе спокійніше, коли він був поряд.

До війни Паша був ключовим бійцем навколофутбольного руху SDF. З 14 років він уже бився у полях зі значно старшими від нього хлопцями. Був чемпіоном світу з карате та чемпіоном України з ММА. Я захоплювався його відвагою. Майстерно вмів їздити верхи, як справжній козак. Цікавився культурою та звичаями наших предків. Паша назавжди залишиться у моїй пам‘яті як справжній Вікінг.        

Незабаром Ви проходитимете не менш складний етап – реабілітацію. Скажіть, чи доводилося Вам вже будувати плани на майбутнє? Що є Вашою точкою опори станом на сьогодні?

Наразі я дякую Богу, що залишився живий. Мене не турбує більше нічого. Я безмежно вдячний своїм батькам, які постійно поруч. Я дякую своїм друзям і рідним за допомогу. Загоєння і реабілітація залежить від мене самого та, звісно, від лікарів, але підтримка оточення підіймає дух та моральний стан.

Зараз я проходжу цей виклик, адаптовуюсь до нового життя і найголовніша мета сьогодні – це стати на ноги та завести собі нарешті собаку.