“Скажіть Залужному, що я йому вірю! Мама Нестерова Івана, ДШВ 95, завтра у них свято, передала 35 кг смачного (малина, мед + імбир + м’ята, сало генеральське 2,5 кг, хліб київський, батон наш, шоколад, цукерки і багато чого). Два дрони завтра викуплю, самі відвеземо. Не зупинюсь!!!” – написала Дані Яровій мати Героя після його загибелі.

Згодом волонтерка прийшла особисто до мами Івана.

Свої враження від зустрічі Дана Ярова виклала у Facebook:

“Ми нарешті зустрічаємось з мамою Івана — Алісою Петровою. Хто не пам’ятає цю щемливу історію, про маму, яка дуже хотіла отримати для свого сина календар за підписом Головнокомандувача. Вона таки його отримала, але вже після смерті свого сина.

Ми сидимо на кухні. Вона пригощає солодощами, а я слухаю її і в мене ком стоїть в горлі. Іван загинув у свої 18 років, але Аліса впевнена, що він зробив усе, що мав зробити у цьому житті. Хоча, коли Аліса розповіла, що в речах Івана лишився чек на обручку за 18000 гривень, а обручка згоріла разом з Іваном, вже я не можу стримувати сльози. Хіба все, що мав зробити? 18 років, початок життя. Ми маємо це пам’ятати, якою ціну ми платимо за свободу, який цвіт нації ми втрачаємо. Хоч і багато букв, прочитайте. Не ридайте тільки.

У Вані був позивний Німець, хоча після смерті тепер в підрозділі його називають Янгол.

Іван навчався в наших українських ліцеях, дуже любив математику, паралельно він вчився музиці в Глієра, а також займався танцями в студії Вірського. По закінченню 9 класів Аліса відправила Івана навчатися та інтегруватися в Європу. Але саме військову справу Іван плекав з дитинства, не дивно, Іван – п’яте покоління військових у цій родині.  

Іван закінчив перший курс університету в Польщі, факультет політології. Після закінчення першого курсу Іван виявив бажання перевестись до військового університету в Варшаві. У вересні 2021 року Івану виповнилось 18 років, і він свідомо залишив навчання, повернувся з Польщі і сказав, що хоче скласти присягу ЗСУ. Батьки відмовляли Івана, але це було свідоме чоловіче рішення. Аліса каже, що саме тоді вона подумки сказала собі, що буде руками землю рити. Чому? Материнське серце, певно, щось відчувало. 

Іван склав присягу, потрапив у 95-ту десантно-штурмову бригаду та почав навчання на полігонах з жовтня 2021 року. Іван постійно був щасливим – горіли очі, він у захваті розповідав, чому навчився, насолоджувався тим, що робив.

24 лютого 2022 року Іван зустрів на півдні країни, там, де було саме пекло. Зранку 24.02 він подзвонив батькам, з одним питання: “Мамо, ви як? Я вас люблю”. Два тижні Аліса не мала з ним ніякого зв’язку. Чекаючи від нього хоч якоїсь звістки, вона зайшла в його кімнату і зрозуміла сенс всіх його захоплень. Взяла бронік, каску, тактичні рукавички, балаклаву, рушницю чоловіка та вийшла на вулицю – захищати свій будинок, який знаходився майже на житомирській трасі.

– У будинку залишались діти та жінки, деякі чоловіки. Я мусила стати під під’їздом, разом з чоловіками, і саме тоді я добре зрозуміла своє дитя, – розповідає Аліса.

В 10 числах березня Іван вперше вийшов на зв’язок з Вінницького шпиталю, куди потрапив з поля бою. Іван тоді розказав про свої перші контактні бої, про перші 5–6 діб війни, коли наступ був шалений, про бої з російським морським десантом. Там, саме в шпиталю, Аліса запитала Івана, чи всіх поранених та загиблих вони забрали. Іван підтвердив, що всіх. І саме тоді Аліса зрозуміла, що вона виростила саме таку людину, яку хотіла. Після шпиталю Аліса активно включилась у волонтерську допомогу, реагувала на будь-які запити від сина, допомагала всім, чим могла. Шукала, купляла, відправляла.

Після поранення, всього через три тижні, Іван у свої 18 років був призначений командиром відділення. І знову потрапив на один з найскладніших напрямків – Краматорськ, Слов’янськ. Бо ДШВ. Але, саме там його перевели  в новостворений підрозділ аеророзвідки. Це було саме його – айтішник, геодезист, а ще йому дуже пощастило з командиром. Командир Івана досі спілкується з Алісою, і дуже шкодує за Іваном, бо для Івана це була азартна гра, він отримував задоволення від роботи, він горів тим, що робив.

Іван загинув зовсім нетиповою смертю для його спеціальності. Його група виїхала на завдання на російському трофейному УАЗі. Якби їхали хоча б джипом, Іван міг би вижити, бо це питання секунди. Група Івана потрапила під обстріл зі 152-го калібру. Але з усієї групи загинув тільки Іван.

– Іван згорів повністю. Ми були на ідентифікації, я бачила свою дитину, але це вже був не він. Вугілля, конструкція, м’язові тканини. Я розумію, що це моя дитина, але я так і не прийняла його таким, як я його бачила там, у моргу. Мені здається, що я все ще знаходжусь в стані сну, наркозу, інколи дуже накриває, але в мене немає відчуття, що ми щось не зробили з татом для своєї дитини. Ми все зробили, навіть змирились і поважали його вибір стати військовим. Ми прийняли це.

– Алісо, навіщо був календар за підписом Головнокомандувача, Іван просив? – питаю я, щоб хоч якось зачепитись за повітря, бо починаю задихатись.

– Він дуже поважав Валерія Залужного. Навіть не поважав, обожнював. Це було більше ніж довіра, це була віра. Безумовна повага, безумовне обожнювання як професіонала, безумовна довіра. І це стосовно всіх хлопців у його підрозділі. Тому я так хотіла отримати для нього календар з підписом Головнокомандувача.

– Алісо, я не стала вам після вашого сповіщення про смерть Вані писати про календар, але ви не уявляєте скільки людей хотіли викупити для вас календар. Я просила всіх вас не чіпати. Після того, як ви вийшли на зв’язок, я передала ваше сповіщення для Валерія Федоровича зі словами: “передайте Залужному, що я йому вірю”. Знаєте, коли це звучить від матері загиблого, це зовсім інший сенс, і я бачила, як Валерію Федоровичу тяжко було підписувати той календар. На жаль, Іван не може ним тішитись. Розкажіть краще про побратимів Івана, яким ви допомагаєте. Скільки тепер у вас дітей?

–  Я усвідомила коли Ваня загинув, що не можу зануритись просто у материнське горе і в ньому залишитись. Я готова була піти в ЗСУ. Але я розумію, що на 5-му десятку йти вчитись на аеророзвідку мені фізичної підготовки не вистачить. Але якщо стане питання, що треба, я ні на секунду не буду думати, я стану на захист країни разом з цими хлопцями, які її захищають. Я розумію, що до самої Перемоги я буду допомагати хлопцям. У мене немає іншого шляху, є тільки єдиний шлях, і це – шлях до Перемоги з побратимами мого Івана. Я розумію що побратими Івана – це також його родина. І, скільки їм потрібна буде допомога, я буду допомагати. Тепер у мене, з офіційною донькою, одинадцять дітей – вперше за розмову сміється Аліса. – Моя донька навчається зараз в Польщі, і постійно допомагає нашим біженцям. І для мене, і для моєї доньки побратими Вані – то його життя, та продовження його життя. За це ми тримаємось, цим ми і живемо.

Ще хочу розказати історію про шеврон, який я хочу передати Головнокомандувачу. У Вані був улюблений котик – Жора, перед загибеллю Вані він захворів. Він завжди хворів перед якимись неприємностями. Я подумала, що захворів, значить знову відтягує на себе щось погане. Але не цього разу. Котик помер через 7 днів після смерті Вані. У ніч загибелі Вані його сестра намалювала ескіз Вані з котиком в рюкзаку. На наступний день побратим Вані зробив собі таке татуювання. А ще через якийсь час весь підрозділ почав носити такі шеврони.

Я вірю Головнокомандувачу, як вірив мій син. Я оплакую свою дитину, але я завжди поруч з його побратимами, і буду з ними до кінця. Я вірю в Україну, як вірив мій син. І хай це буде талісманом для Головнокомандувача. Скільки буде моїх сил, стільки я буду допомагати своїм дітям, яких в мене тепер багато. А ще я дуже хочу онуків, і маю надію, у мене тепер їх буде багато. Буду бойовою бабусею всім дітям, які народяться у побратимів мого Івана.

– Що  буде для вас Перемогою?

– Знаєте, я не усвідомлювала ідентифікацію своєї нації, я навчалась у російській школі, я не знала про наше коріння, про наш потенціал.

– Тобто, для вас це також війна про ідентифікацію нації?

– Так, саме так. Навіть  хірургічне втручання, спочатку болюче, але дуже потрібне. І в моєму житті так сталося, що я поховала свою дитину, але саме так – це війна про самоідентифікацію, дуже болюча, але по іншому нація не формується. До мене приходять часто дві думки. Перша – якби я могла своїм тілом закрити хлопців, я б це зробила. Друга – а як мати Христа переживала втрату своєї дитини? Вона знала, що він загине, що він приречений, що це його місія. Як жити, знаючи про те, що твоя дитина загине? Ти мусиш пройти цей шлях, ти витримаєш, але пройти його дуже важко. Як прийняти те, що твоє дитя загине заради чогось великого та важливого? Але Христос забрав свою мати, коли вона померла біля Престолу Божого – вперше Аліса заплакала при мені.

– Аліса, вас вже є кому зустрічати там, – стримую сльози я.

– Так, мене зустрічатиме мій Ваня. Мій Ваня завжди казав: “мамо, якщо не я, то хто?”

А дійсно хто?

Світла пам’ять, Іване.

No comment”